Тим часом уже почало сутеніти, а імператор ще й досі не приїхав. Перед палацом запалили ліхтарі. Вздовж вулиць горіли смолоскипи, борючись із туманом, вогкістю і вітром.
Люди чекали й чекали. Нарешті долинув розмірений тупіт копит військових коней. Усі знали: то драгуни Тринадцятого драгунського полку. Полковник їхав попереду, його шабля вилискувала, – тоненький срібний полиск серед каламутної пітьми, – а потім вигукнув: «Дорогу імператорові!» На карому огирі, що в сутінках навряд чи й був помітний, із широким обличчям з довгими чорними вусами, полковник із сяйливою зброєю в піднятій руці здіймався понад головами людського юрмища, і його заклик «Дорогу імператорові!», що лунав від часу до часу, і сама його постать, то осяяна жовтим світлом миготливих смолоскипів, то знову захована від їхнього полум’я, нагадувала народові живого і войовничого, ба навіть жорстокого янгола-охоронця, якого хотів мати коло себе імператор. Адже народові здавалося, ніби імператор цієї миті дає накази навіть своєму янголові-охоронцеві…
Ось уже в супроводі драгунів приїхала на прудких колесах, гуркіт яких приглушував тупіт копит, імператорська карета.
Зупинилася перед замком.
Імператор вийшов із карети, і до нього потяглося безліч білих простертих долонь. Цієї миті, зачарований благальними руками, він утратив волю і притомність. Зрушені любов’ю й простерті до нього білі руки видалися йому ще страшнішими за ворожі й озброєні. Кожна окрема рука була немов білим, сповненим любові тужливим обличчям. Любов простертих білих рук линула назустріч імператорові, то було могутнє і небезпечне благання. Чого вимагали ті руки? Чого хотіли від нього? Ті руки водночас благали, вимагали й наказували: отак простягають руки, звертаючись до богів.
Імператор заплющив очі й відчув, як руки підіймають його, ось він уже похитується на незнайомих плечах, його несуть сходами вгору до палацу, і він чує ще добре знайомий голос свого приятеля генерала Лавалета: «Це ви! Це ви! Це ви, мій імператоре!». З голосу та віддиху імператор здогадався, що його приятель попереду піднімається сходами задки. Імператор розплющив очі й побачив простерті руки Лавалета і його біле обличчя.
Імператор перелякався і знову заплющив очі. Немов заснулого або непритомного, його занесли, завели й супроводили до його колишньої кімнати. З переляком і щастям, тобто зі щасливим переляком у серці, він сів за письмовий стіл.
Немов у тумані, побачив у кімнаті кількох друзів. Із вулиці, крізь зачинені вікна, до нього долинали гамірний поклик народу, іржання коней, брязкіт зброї, виразний дзенькіт острог, а з передпокою, з-поза високих білих дверей, навпроти яких він сидів, чулося бурмотіння і шепіт багатьох голосів, і часом йому здавалося, ніби він упізнає той чи той голос. Він сприймав усе, водночас виразне і розпливчасте, далеке і близьке, і все водночас і тішило його, і змушувало здригатися. Йому здавалося, ніби він нарешті повернувся додому, а водночас ніби його бурею занесло кудись далеко. Мало-помалу імператор змусив себе бути уважним, наказав очам спостерігати, вухам слухати. Він заціпеніло сидів за письмовим столом. Тільки йому були призначені вигуки надворі під вікнами. Задля нього тут у кімнаті стояли й чекали друзі. Задля нього бурмотіли і шепотіли численні голоси за зачиненими дверима в передпокої. Раптом йому здалося, ніби він бачить, як в усій великій французькій країні стоять і чекають геть усі, незліченні тисячі друзів. Як тут сотні людей, в усій країні гукають мільйони: «Хай живе імператор!» В усіх кімнатах шепочуть, бурмочуть і розмовляють про нього. Він би залюбки порозкошував ще трохи неробством, щоб думати про себе, мов про когось чужого. Аж тут почув за плечима на каміні регулярне й нещадне цокання дзиґарів. Час плинув, і дзиґарі зненацька кволо й понуро забамкали. Одинадцята година, ще година до півночі. Імператор підвівся.
Підступив до вікна. На всіх міських дзвіницях дзвони бамкали одинадцяту годину. Імператор любив дзвони. Любив ще з дитинства. Він не цінував церкви, безпорадний, інколи навіть переляканий, стояв перед хрестом, але любив дзвони. Його серце відповідало їм. Їхнє бамкання створювало в нього святковий настрій. Йому здавалося, ніби дзвони повідомляють не тільки про години й початок церковних відправ. Дзвони – язики небес. Яке земне створіння розуміло їхню золоту мову? Кожну годину дзвони вибивали побожно, бо тільки вони хотіли знати, котра з них вирішальна. Імператор стояв коло вікна й насолоджувався їхнім щоразу тихішим відлунням. Потім обернувся. Підійшов до дверей і відчинив їх. Стояв на порозі і оглядав обличчя скупчених людей. Вони всі були тут, він упізнав їх, він ніколи не забував їх, бо сам повиводив їх у люди: ось герцог Бассано і Камбасерес, герцоги Падуанський, Ровіґо і Ґаете, а ось Тібодо, Декре, Дарю й Даву. Глянув назад у кімнату: там були його друзі Коленкур та Екзельман і молодий та сповнений невинності Флері де Шабулон. Ох, він ще має друзів. Дехто, правда, зрадив його. Невже він Бог, щоб карати чи гніватись? Він тільки людина. Натомість друзі вважали його за Бога. І, наче від Бога, вимагали від нього гніву і покарань, наче від Бога, чекали від нього прощення. Але імператор уже не мав часу, щоб, наче Бог, гніватись та карати, а потім прощати. Він не мав часу. Виразніше за вигуки юрби під вікнами і гамір драгунів у саду та будинку він чув лагідне, проте нещадне цокання дзиґарів на каміні в себе за плечима. Він уже не мав часу карати. Він мав час тільки на те, щоб прощати і приймати любов, дарувати й давати: ласки, титули й посади – всі жалюгідні дари, які може роздавати імператор. Великодушність вимагає менше часу, ніж гнів. Імператор був великодушний.
III
Дзвони пробамкали північ. Час минав, час летів. Міністерства! Уряд! Імператор повинен мати уряд! Невже можна урядувати без міністрів і без друзів? Але за міністрами, яких ставлять для нагляду за іншими людьми, треба теж наглядати! Друзі, яким довіряють, самі стають недовірливі й породжують підозри! Народ, що радіє під вікнами і обернув сьогоднішню ніч у день, улягає мінливим настроям! Бог, на якого покладаються, невідомий і невидимий! Тепер уже імператор має міністрів: імена! Імена! Декре очолить Військово-морське міністерство, а Коленкур – Міністерство закордонних справ; Мольє відповідатиме за державну скарбницю, а Ґоден – за фінанси; Карно, слід сподіватися, стане міністром внутрішніх справ, а Камбасерес – архіканцлером. Імена! Імена! На дзвіницях бамкнуло першу годину, потім другу, і невдовзі вже розвиднялося… Хто очолить Міністерство поліції?
Імператор потребував поліції, янгола-охоронця не досить. І згадав про свого колишнього міністра поліції на ймення Фуше. Імператор міг би дати наказ арештувати і навіть стратити того ненависного чоловіка. Адже той зрадив його. Фуше знав усі таємниці країни, всіх друзів і всіх ворогів імператора. Фуше міг і зраджувати, і охороняти, і то водночас. Ох, усі друзі, до яких ще збереглася довіра, назвали його ім’я! Він спритний і вірний могутньому, казали вони. А хіба імператор не могутній? Хіба може хто сумніватись у його могутності і хіба дозволено кому помітити його страх?
– Приведіть Фуше! – наказав імператор. – І лишіть мене самого!
IV
Імператор оглянув кімнату – вперше, відколи зайшов до неї. Став перед дзеркалом. Побачив своє відображення аж по груди. Зсунув брови, спробував усміхнутися, оглянув губи, розтулив рот і помилувався своїми білими, здоровими зубами. Причесав пальцями чорне волосся на чолі, всміхнувся своєму відображенню: великий імператор – великому імператорові. Був задоволений собою. Відступив на пару кроків і знову милувався собою. Імператор був самотній, сильний, молодий і здоровий. Він не боявся жодного зрадника.