Місіс Менн здивовано розвела руками, але за хвилю додала:
– Але звідки взялося тоді взагалі в нього прізвище?
– Його вигадав я, – одказав сторож, гордо випростуючи свій стан.
– Ви, містере Бембль?!
– Я, місіс Менн. Ми даємо прізвища нашим підкидькам за абеткою. Передостанній був на «С» – я назвав його Свеблем. На цього припало «Т», – і я назвав його Твістом. Наступний зватиметься Унвіном, а за ним піде Вілкінс. У мене вже виготувано назвиська не те що до кінця абетки, а й для цілого нового ряду від першої літери до останньої.
– Але ж ви маєте правдивий письменницький хист, сер! – сплеснула руками місіс Менн.
– Хто його зна, може, воно й так, моя пані, – одказав сторож, якому цей комплімент припав, очевидно, дуже до вподоби. – Оскільки Олівер уже переріс для вашого захистку, Рада поклала повернути його назад до притулку для бідних. Я прийшов по нього сам особисто. Покажіть-но мені, який з нього неборака, – додав він, допивши свій джин.
– У цю ж мить, – одказала місіс Менн, виходячи з кімнати.
Тим часом Олівера, на лиці й руках якого цупким шаром заскоренів віковічний бруд, обшкрябали й обпатрали (наскільки це було можливо зробити за один раз), і дбайлива вихователька привела його до кімнати в більш-менш пристойному вигляді.
– Вклонися добродієві, Олівере, – промовила місіс Менн.
Олівер уклонився, але не знати власне кому – сторожеві, що сидів на стільці, чи капелюхові, що лежав на столі.
– Чи хочеш ти піти зі мною, Олівере? – урочисто спитав містер Бембль.
Олівер мало не скрикнув, що він радий піти світ за очі з ким завгодно, коли це ненароком погляд його впав на місіс Менн, що стояла за стільцем сторожа й грізно погрожувала кулаком. Олівер відразу зрозумів застереження, бо цей кулак надто добре дався йому взнаки й викликав ще свіжі, яскраві спогади.
– А вони теж підуть зі мною? – запитав бідний хлопчак.
– Ні, вони не можуть, – одказав містер Бембль. – Але вони часом навідуватимуться до тебе.
Це не дуже потішило Олівера. Він був ще малий, дуже малий, але домислився одразу, що слід заплакати з приводу розлуки з доброю своєю заступницею. Викликати сльози на очі було йому легко. Голод і згадка про нещодавню кривду дуже допомагають заплакати, й тому Олівер захлипав на одчай душі цілком природно. На прощання він дістав од місіс Менн тисячу гарячих поцілунків і те, чого йому багато більше бракувало: шматок хліба з маслом, щоб він, бува, не здався у притулку занадто зголоднілим з першого разу. Із шматком хліба в руці у коричневому форменому кашкеті на голові вийшов Олівер з містером Бемблем з осоружного будинку, де жодне ласкаве слово, жодний теплий погляд ні разу не освітили темряви його маленства. І проте, коли хвіртка стукнула за ним, палкий дитячий розпач охопив його: тут лишалися занедбані, занехаяні товариші його дитячих літ – хоч які нещасні були вони, проте це все ж були його єдині друзі… і почуття своєї самотності в цьому великому широкому світі вперше сповнило серце дитини.
Містер Бембль ступав широкими кроками; малий Олівер, міцно вчепившись пальцями в його оздоблений золотим брузументом закавраш, підтюпцем поспішав за ним, питаючи наприкінці кожної чверті милі «чи ще далеко?». Містер Бембль на це тільки суворо огризався, бо тимчасова лагода, що з’являється в деяких людей під впливом джину, вже тим часом вивітрилася з нього, і він був тепер знову тільки офіційним парафіяльним службовцем.
Не пробув Олівер і чверті години в стінах притулку і не встиг він упорати другого шматка хліба, коли містер Бембль повернувся і сказав йому, що нині відбувається засідання Ради і що Рада кличе його перед свої очі[1]. Не уявляючи гаразд, що воно за штука ця Рада, Олівер занепокоївся й не знав: плакати йому чи сміятись? Та втім, ніколи було й міркувати: містер Бембль почастував його раз ціпком по голові (щоб вернути до пам’яті) і раз по спині (щоб підігнати) й повів його за собою; вони ввійшли до чисто вибіленої кімнати; посередині навкруг столу засідав з десяток гладких джентльменів, а на чолі їх у великому, трохи вищому за інші, кріслі сидів найтовстіший пан з дуже круглим червоним обличчям.
– Уклонися Раді, – сказав Бембль. Олівер похапцем змахнув сльозу, що набігла йому на очі, але, не бачачи перед собою нічого, крім звичайного стола, на щастя збагнув уклонитися йому.
– Як тебе звати, хлопче? – промовив джентльмен, що сидів у високому кріслі.
Така сила чужих панів нагнала на Олівера страх: він затремтів, як той осиковий листок; а до того ще й сторож дав йому доброго потиличника, – і він заплакав. З цих двох причин він відповів на запитання дуже стиха й невиразно, чим викликав у одного з панів, джентльмена в білому жилеті, зауваження, що він дурень; це одразу піднесло Оліверів дух, і він почув себе як слід.
– Хлопче, – озвався до нього пан у високому кріслі, – слухай-но сюди. Я сподіваюся, тобі відомо, що ти сирота?
– Що це значить, сер? – спитав бідний Олівер.
– Цей хлопець справді дурень, я так одразу й сказав, – ще раз констатував пан у білому жилеті.
– Тс! – спинив його джентльмен, що був говорив перший. – Ти знаєш, що в тебе нема ні батька, ні матері і що тебе зростила парафія?
– Так, сер, – одказав Олівер, гірко хлипаючи.
– Чому ти плачеш? – спитав пан у білому жилеті. Це було дійсно досить кумедно: чому б пак ні з того ні з цього плакати?
– Сподіваюся, що ти щовечора перед сном проказуєш свої молитви, дитино? – суворо спитав його ще один пан. – І, як належить доброму християнинові, молишся за людей, що годують тебе й дбають за тебе?
– Так, сер, – пролепетав хлопець.
– Отже, тебе взято сюди, щоб вивести тебе в люди й навчити корисного ремества, – промовив червонощокий пан у високому кріслі.
– Тому ти негайно від завтра з шостої години ранку почнеш драти клоччя, – додав безапеляційно пан у білому жилеті. Віддаючи подяку за ласкаве зволення драти клоччя, Олівер, за наказом сторожа, низько вклонився; після цього його хутко вивели із зали до іншого великого покою, де він, наплакавшись досхочу, заснув у сльозах на новому твердому ложі. Який прекрасний зразок милосердя англійських законів: вони дозволяють голоті спати! Бідний Олівер! Заснувши й поринувши в щасливу несвідомість того, що діється навколо, він не думав і не гадав, що тим часом Рада виносить постанову, яка матиме значний вплив на всю його майбутню долю. Але Рада винесла її, і ось у чому вона полягала.
Члени Ради були всі дуже поштиві, мудрі й глибокі філософи, і, коли вони придивилися ближче до притулку для бідних, вони спостерегли те, чого звичайні смертні ніколи не помітили б, а саме, що бідні любили його. Притулок був для них улюбленим вогнищем, місцем громадських сходин і розваг: тут була дармова вітальниця, тут давали снідання, обід, чай і вечерю задурно цілісінький рік, на громадські кошти, – одно слово, рай із цегли та вапна, де панували втіха й розвага і не було місця роботі. «Ого! – вирекла авторитетно Рада. – Нема дурних! Нас не підведуть! Треба негайно покласти край цій розпусті!» – і внаслідок цих міркувань ухвалила постанову, після якої бідакам залишалося дві можливості (силувати ніхто нікого не хотів, о ні!): або конати помалу з голоду в стінах притулку, або вмерти відразу з голоду на вулиці поза ними. Згідно із згаданою постановою Рада підписала угоду з водогінником на необмежене постачання притулкові води, а з бакалійником – на обмежене постачання час од часу незначної кількості вівсяного борошна. З цього часу богадільці почали одержувати тричі на день по тарілці ріденької пісної каші (з однією цибулиною двічі на тиждень і з окрайцем палянички по неділях). Окремо для жінок Рада запровадила багато ще інших мудрих і людяних розпоряджень, яких тут не варто наводити. Вона добросердо взяла на себе шлюбну розлуку жонатих бідаків, мотивуючи це дорожнечею судового процесу, й замість спонукати якогось злидаря піклуватися про свою родину, як це водилося досі, – взагалі позбавляла його родини і давала йому волю. Нема що й казати, яка сила спарованих навік людей усіх класів і станів була б посунула до Ради, якби це визволення не було неподільно зв’язане з притулком для бідних. Але в Раді засідали мудрі голови, і вони обійшли й цю перепону – волю одержували тільки ті, хто жив у притулку й живився вівсяною кашею, – а це жахало людей.