Цього дня він пройшов двадцять миль і не мав у роті нічого, крім свого черствого хліба та води, яку він випрошував у котеджах при дорозі. Коли стемніло, він звернув зі шляху на луг, зарився в копицю сіна й вирішив пролежати там до самого ранку. Рвучкий вітер гуляв по голому полю; Оліверові було холодно й хотілося їсти; почував він себе таким самотнім, таким самотнім, як ще ніколи, і спочатку йому було дуже моторошно. Але довга дорога і втома перемогли, й він незабаром заснув, забувши всі свої турботи. Перед світом він зовсім задубів і так зголоднів, що мусив купити собі на своє пенні хліба в найближчому селі. Він позбивав собі ноги, а коліна йому тремтіли з надутоми. Після другої ночі під голим холодним небом Оліверові стало ще гірше; на ранок він уже насилу волочив ноги і сів спочити край крутого підгір’я. Чекаючи на диліжанс, що саме наближався до гори, він простяг руку до пасажирів, та мало хто звернув на нього увагу, але потім хтось гукнув йому, щоб він не жебрав, а як хоче, то заробив гроші й побіг під гору наввипередки з кіньми за півпенні. Бідний Олівер зі шкіри ліз, щоб бігти врівень з диліжансом, але надутома й підтоптані ноги не пускали, і він відставав. Побачивши це, пасажири поховали свої шеляги назад у кишені й вилаяли Олівера ледачим щеням і нікчемою; і диліжанс з гуркотом покотився геть, залишивши по собі лише хмару пороху.
По деяких селах висіли великі плакати, що під загрозою в’язниці застерігали від жебрування в межах цієї околиці. Це дуже налякало Олівера, й він старанно обминав такі села. По інших містах, де таких плакатів не було, він ставав під парканами заїздів і мовчки похмуро вдивлявся в очі перехожих: цей маневр кінчався переважно тим, що господиня наказувала якомусь із батраків прогнати цього чудного хлопця, що напевне виглядає, як би щось поцупити. Коли Олівер підходив з довгою рукою до садиби якогось фермера, його майже завжди наганяли собаками, а коли він тикався до якоїсь крамниці, то мову зараз звертали на те, що треба покликати парафіяльного сторожа, від чого в Олівера, звичайно, душа холола і він швидше тікав. Якби не один добрий сторож при заставі та одна добросердна старенька пані, Оліверове поневіряння було б скінчилося так само, як і поневіряння його матері, тобто він незабаром звалився б мертвий на шосе його Королівської Величності. Але сторож підгодував його хлібом і сиром, а старенька пані, онук якої мандрував тепер босоніж десь у якійсь далекій частині земної кулі після розбиття корабля, – зглянулася на бідного сироту й дала йому все, що могла відірвати від себе, з такими добрими, ласкавими словами й з такими теплими сльозами співчуття, що вони врізалися в Оліверову душу глибше, ніж усі пережиті жалі.
Рано-вранці на сьомий день своєї втечі з рідного краю Олівер пришкандибав до невеличкого міста Барнет. Віконниці на вікнах були ще позамикувані, вулиця була порожня; ніхто ще не брався до денної роботи – всі спали. Сонце саме вставало у всій своїй величній красі. Запорошений, обдертий, із скривавленими побитими ногами сів Олівер на сходах край чужого порога; в золотому радісному промінні він почував себе ще самотнішим і безпораднішим, ніж звичайно. А там потроху почали відчиняти віконниці, відхиляти фіранки, з’явилися люди на вулицях. Дехто з перехожих зупинявся на хвилю, а то й обертався на Олівера, але нікому не спало на думку допомогти йому й поцікавитися, як він сюди дістався. Попрохати милостині Олівер не наважувався і мовчки сидів.
Він просидів так чимало часу на сходах; мовчки дивувався, скільки в цьому місті шинків (у Барнеті що не дім, то шинок або корчма), дивився байдужим оком на карети, що проїздили повз, і думав, як усе дивно на світі створено: ось ця карета може жартома проїхати за кілька годин увесь той надмірно тяжкий шлях, що на нього він витратив аж цілий тиждень; багато ще передумав Олівер, коли раптом почув на собі чужий погляд і побачив, що якийсь хлопець, що кілька хвиль тому був пройшов повз, зупинився й дуже уважно стежить за ним з протилежного пішоходу. Спочатку Олівер не звернув на нього особливої уваги, але хлопець стояв так довго на одному місці й так пильно дивився на нього, що Олівер підвів голову й зміряв його таким самим пильним поглядом. Тоді незнайомий перейшов вулицю і наблизився до Олівера.
– Жовторотий, чого розпустив кислиці? – гукнув він.
Він був, мабуть, трохи старший за Олівера, але був якийсь кумедний. Такого хлопця Олівер ще, здається, ніколи на своєму віку не бачив. Це було кирпате низьколобе, неймовірно замурзане й обшарпане звичайнісіньке хлоп’я, але з поставою й манерами цілком дорослої людини. Воно було присадкувате, трохи кривоноге, трохи замале на свої роки і мало маленькі, гострі, препогані очі. Капелюх стирчав у нього на голові мов на тичку, щохвилини загрожуючи злетіти додолу, і, мабуть, був би й злітав, якби хлопець час від часу не стріпував кумедно головою, від чого капелюх знову опинявся на старому місці. На хлопчикові був сурдут з батьківського плеча мало не до самих п’ят; закавраші рукавів були закочені аж по лікті, очевидячки для того, щоб зручніше було закладати руки в кишені пасатих штанів, звідки він їх не виймав. Загалом це був найкумедніший у світі маленький чванько в чотири фути шість дюймів заввишки (разом із закаблуками своїх чобіт).
– Ану, жовторотий, чому розпустив кислиці? – спитав удруге незнайомий.
– Я здорожився і хочу їсти, – відповів Олівер, і сльози навернулися йому на очі. – Я стільки йшов пішки безперестанку – аж цілісінький тиждень.
– Цілісінький тиждень навтікача від дзьоба? – жваво спитав молодий джентльмен і, помічаючи Оліверів здивований погляд, додав: – Та ти, фертику, здається, не знаєш, що таке дзьоб?
Олівер покірно відповів, що, наскільки він знає, дзьобом зветься пташиний рот.
– Ой-ой! Яке зелене! – засміявся панич. – Дзьоб – це суддя, за його наказом підносишся вгору, а вниз не спускаєшся. А чи був ти коли-небудь на млині?
– На якому млині?
– На якому? Та на тому малому млині, що може крутитися в Камінному Жбані й завжди краще меле проти вітру, а за вітром не меле, бо тоді чортма робітників, – пояснив досить незрозуміло молодий джентльмен. – Еге, стривай, у тебе, я бачу, живіт присох, треба тебе чимсь наперти. У мене самого тепер у кишені вітер гуде – тільки щиглик та сорока. Та дарма – вже якось-то буде. Ну, ну, мерщій вставай і ходімо – гайда!
Хлопець допоміг Оліверові підвестись і купив йому в сусідній крамниці шмат шинки й буханець хліба, а щоб шинка, бува, не запорошилась, він вигадав дуже хитру штуку: видер з паляниці м’якуш, а шинку засунув усередину і з буханцем під пахвою повів Олівера до найближчого заїзду. Вони отаборилися в якійсь задній темній кімнаті; незабаром на столі з’явився жбан з пивом – і з дозволу таємничого юнака Олівер накинувся на їжу і почав її уминати, а той тим часом дуже пильно стежив за ним.
– Тьопаєш до Лондона? – спитав він, коли Олівер скінчив своє снідання.
– Еге.
– Маєш кватирю?
– Ні.
– Гроші?
– Ні.
Хлопець свиснув і заклав руки в кишені, наскільки це дозволяли йому його довгі рукава.
– А ти живеш в Лондоні? – спитав Олівер.
– Мг, коли буваю вдома, – відповів хлопець, – тобі, мабуть, треба десь притулитись на ніч, ге?
– Ще б пак, – відповів Олівер, – відколи я вийшов у дорогу, мені весь час доводилося спати під голим небом.
– Не журися, синку, – заспокоїв Олівера його новий приятель. – Мені теж треба бути нині ввечері в Лондоні; я там знаю одного старого джентльмена – перший сорт! – він тебе напевно візьме до себе задурно, якщо тобі дасть рекомендацію хто-небудь з його добрих знайомих. А чим ми з ним не знайомі! Та куди! звичайно ні! зроду-віку не бачились!