«Указом про Ватажка я здорово наступив на Янку. Хай тепер доганяє і жалить свій власний хвіст. Західняків і східних патріотів прихилив цим указом до своїх грудей. Ґеніальний хід! Най тепер викручується, сичить. Удару завдано вчасно.
Побоїться відкрито підтримати указ, бо підіграє Президентові, авторові сміливого рішення, і втратить голоси на сході та в центрі. А виступить проти – пролітає в галичан. Я пришпилив її.
Унікальний винахід! Чотири мільйони голосів на мою користь, вже в урні!
Герой, Ідеолог Незалежності – проти Янаконди. Хай попрацює на Україну ще раз. Потрудися, друже! Воно воздасться.
З поверненням із небуття! Я тебе воскресив, то підстав плече і мені… Навіть Покрова підтримує. Заступниця українців перед Богом.
І ти, Юрку! Бойовий партизан, потрудись також! На Україну!
Я вас, Ідеолога і Ватажка, витягнув із того світу. Визнав офіційно Героями, то потрудіться на рідну Україну.
Після вас такого, як я, при владі в Україні ще не було.
Якщо, не дай Господи, програю, то все зроблене вами і мною пропаде пропадом. Навіть Покрова нічого не врятує. Тому мені треба ще п’ять років. Всього п’ять!
Алігатор, звичайно, напів’яничар, держава для нього – це одна його область із характером Дикого поля. Україну не відчуває і не розуміє. Він її боїться. Але краще він, як гадюка.
Чому, Павле?
А тому, що Алігатор доведе Україну до того, що навіть його зрусифікований люмпен шкодуватиме за мною, за українським Президентом.
А хитра і розумна Янка намагатиметься з останніх сил довести, що вона – велика українка! Перша жінка-Президент. Рятувальниця України. Що вона – княгиня Ольга в новітній історії. Не менше як княгиня Ольга. Як Індіра Ганді. Маргарет Тетчер! Як Ангела Меркель!.. Не станеш, не станеш жодною з них!»
«На початку травня вже не було сумніву: я – понесла від нього. Спершу отерпла від страху. Як сказати мамі? Як закінчити десятий клас? Як вчинить він? Що скажуть Городища?
Тоді трішки одійшло: він старший, порадить, у нас велика і справжня любов…
Увечері мама попросила віднести сусідам листа від їхнього сина Павла. І якось лукавенько усміхнулася при тому. Я запам’ятала адресу його гуртожитку. Довго, кілька днів, писала, переписувала, рвала на дрібну січку, а тоді писала знову в шкільному зошиті листа до мого коханого, до єдиного у світі, якого так шалено хотіла. І він мене хотів. Мій перший. І останній мій!
Я вже стала думати, що мама перехопила його відповідь на пошті і чомусь приховує від мене. Але по ній не видно. Я знаю, вона б себе видала.
Мене нудило на уроках, особливо на фізкультурі. Я ховалася в дерев’яному шкільному туалеті і блювала до сліз. Прибігши додому, притьмом спускалася до льоху і трощила квашені огірки та помідори з діжок.
Отупіла від страху: чим це закінчиться? Я ж довірилася йому, думала, що він досвідчений, просила, щоб стежив, аби не «влипла». Чому він мовчить? Невже не розуміє, в якому я стані? Добре, що ніхто не здогадується… Поки що… поки…
І тільки посеред червня, коли я склала випускні іспити, мама принесла мені листа, кумедно затиснувши його між зубів – голубка в дзьобику…
Лист був коротесенький, але милий мені. Пам’ятаю і досі кожне словечко. «Дорога моя сусідко! Все було гарно. Чекай мого приїзду на канікули. Ще є час. Твій Перший». І – розмашистий, як розряд блискавки, підпис.
Я вже не поміщалася в свої спіднички, ліфчики і блузки. Намагалася лягати спати до приходу матері, нарікаючи на головний біль від іспитів, та вона затримувала на мені незвичний для неї пташино-печальний погляд, але нічого не казала.
Ми вирішили, що я вступатиму до Тульчинського культосвітнього, бо тут не беруть хабарів, а на інше у нас немає грошей. Близько. Щонеділі можна приїздити додому. Картопля, квашенина й сало знайдуться у льоху».
Мобілка заспівала «Тбілісо». Нодар!
– Привіт, друже! Щойно про тебе думав і вже хотів дзвонити. Як ти там?
– Збираюся до тебе на інавгурацію. Що привезти?
– Барило «Хванчкари».
– Трохи забув українську. Барило – це трилітрова банка?
– Не прикидайся. Знаєш, що це набагато більше. А з корупцією в тебе як? Казав же, що стала головною національною рисою грузинів. Українців, либонь, ще більше…
– Маквала в опозиції потирає біленькі ручки. У її лавах поповнення. З числа окремих потерпілих, що… залишилися на волі. До Грузії інвестиції пішли валом. Будую дороги, готелі на морському узбережжі. Минулого тижня «виловив» ще одного двадцятисемирічного грузина в Сінгапурі. Талановитий фінансист. У двадцять п’ять вже радником прем’єра Сінгапуру. Етнічний грузин, батьки якого емігрували з Гагри під час абхазької війни. Тепер маю міністра фінансів. Та годі про мене. Що там у тебе, друже?
– Все добре, Нодаре. Йде підрахунок голосів. День інавгурації погоджу з тобою… Я б із задоволенням поміняв свою Яну на твою Маквалу. З доплатою…
– А в моєму уряді є палкі симпатики твоєї прем’єрки. Красива, бестія. Сильна. Сексуальна. Ввійшла в десятку найвродливіших жінок-політиків. І найголовніше – розумна, – Нодар соковито, з вологим видихом, реготнув. – Тримаю за тебе кулаки, ставлю свічку і чекаю результатів. Відразу передзвони мені, щоб я першим привітав тебе. Перемагай і повиривай зуби, як ти там його називаєш? Крокодилові. Раша робить ставку на нього. Маю достовірну інформацію. Він здаватиме Україну. Сам винен, Павле. Після революції на ньому вже був жирний хрест. А ти, ґенацвале, зробив собі з нього конкурента. Чекаю дзвінка.
«Він приїхав у Городища тільки посеред липня, коли я вже провалилася у відчай і приховати тяж було неможливо. Він приїхав обіднім автобусом із райцентру, але не прийшов до мене. Купався, їздив на батьковому мотоциклі рибалити на Савчині ставки в покинутих хуторах. Ці дні, години, хвилини були для мене суцільним стражданням. Я падала на ліжко і ревіла, впиваючись зубами в подушку. Була на межі самогубства. Мене стримував лише плід нашої любові, який уже нагадував про себе ніжкою чи ручкою…
Ми зустрілися лише четвертого дня, коли він з рушником через плече прийшов купатися до ставка. Довго плавав, я чекала на березі.
– Нічого не розумію, Павличку, – тремтячим голосом прожебоніла, коли він витерся і нарешті помітив мене.
– У мене була практика в колгоспі на Луганщині. Думав, ти давно зробила аборт…
– Чекала твоєї поради, мій рідний, – я підхопила край рушника і допомогла йому витерти спину. Красиву, засмаглу, любу мені спину із великою родимкою на лівій лопатці.
– Порада проста, як клямка у хвіртці: зробити аборт, вчитися, а тоді одружимося, Насте, – він витягнувся на вигорілій траві і очима показав, щоб лягла поруч.
– Вже пізно, Павле. Крім того, мама мені заборонила викидати дитину. Ти не переживай. Ніхто в Городищах не знатиме, що це – від тебе. Так порадила мама. Крім неї, в мене нема нікого, Павле. Вона пережила подібне… Ти ж знаєш. Я виросла без батька.
Сказала це і заточилася від нападу нудоти, жалю до себе і до моєї мами, гострого болю в серці і затьмарення в очах. Та мені вистачило сили втриматися на ногах, не розридатися при ньому, ступити на рідну стежку, що веде через город до нашої хати, а далі стежка провела мене аж до порога. Аж тут я дала волю сльозам і крику. Лупцювала мокру від сліз подушку кулаками, кричала до хрипоти, судома зводила мені щелепи і пальці рук.
Та воно раптом здригалося в мені, я сторожко затамовувала подих, забувала про все на світі і слухала тільки його, ріднесеньку кровиночку, живу часточку мого єства. Мого і Павлового єства. Виснажена, в чеканні, поки воно знову заворохобиться, я заспокоювалась і навіть западала в забуття, чи то напівсон, чи напівпритомність.
Краєчком свідомості ще сподівалася, що Павло ось-ось сяде біля мене на ліжку, заспокоїть, погладить, як казав, «притрушені золотою пергою», коси. Поцілує, казав, «стручки негритянських губів». Притулиться устами чи вухом до мого живота, щоб почути, як живе наше спільне створіннячко, плід нашого шаленства і медового одуру…