Випити б калинового чаю з муміє і заснути. І прокинутися новим Президентом. Я підготував народ до того, щоб голосував за патріота, а не за космополіта Алігатора чи за вершницю, що намагається вискочити на непідкованого українського лошачка породи «націоналіст».
І не за напівосвіченого, недорікуватого Алігатора.
Але й не за лукаву і реактивну Янаконду.
Інших не беру до уваги.
Зелепухи.
Вигризки!
Політичні блазні.
Ліліпути!»
Павло долив питва в золотий келишок, погрів його у красивих, знаних з телевізійних екранів багатьом українцям руках, але не випив, а виплеснув трунок до каміна, що яскраво спалахнув, кинув президентську тінь на лілову штору та лики святих. Вогонь знову задрімав між дубовими полінами.
«Ні, Оранто, твій голос несправжній!
Я не маю права програти ці вибори і залишити напризволяще свій народ. Хто зможе вести його далі? Подати йому сильну, патріотичну руку і вести.
І в той же час тримати хреста на плечах. Хреста, на якому підло розп’яли Твого Сина.
Понтій Пілат після цього, мабуть, жартував: завжди мийте руки з милом.
Хто? Хто здатен нести цього хреста? Янаконда із своїм виводком, у якому лише кілька дрібних, портативних патріотиків? Дуже їх мало, і дуже вони маленькі та безіменні. А решта в Янаконди – малоросійське «собраніє».
Чи ставленик безродних олігархів, керований з Кремля Алігатор на чолі п’ятої колони?
Ніхто! Нема нікого! Близько нема! Крізь бінокль не видно!
Піду лише тоді, коли народ стане нормальною нацією!
Отоді я спокійно передам владу комусь із молодих, вихованих вже на моїй ідеології. Тоді можеш покинути мене, Покровонько. Але не зараз.
Можливо, доведеться пережити другий тур, у якому Алігатора я завалю. Головне, Янаконду в першому загнати в терарій. І замкнути назавжди. І викинути ключ в Дніпро з моста Патона.
Нашому народові завжди бракувало спрямованих у майбутнє, цільних лідерів. Усі жили тільки емоціями та сьогоднішнім днем. Оминаючи минуле і майбутнє. Ніхто не мав стратегічного, державницького мислення. Головним було – визволитися з-під ярма, стати незалежними, а що робити далі – ніхто не думав. Ця роль випала мені. Першому! Тому, можливо, допустився маленьких промахів. Ненавмисне. Старався з усіх сил. Не вийшло. Вийде в другій каденції!
Нікого так відкрито, радісно не обирали, як мене. Та й нікого так не любили. Навіть хрещеного батька України святого Володимира, Оранто, так не любили. Його ненавиділи, бо одбирав у них поганську віру. Жорстоко одбирав.
Хіба що так любили Богдана. Правда, до Берестечка і до Переяслава ще так любили Богдана. До його поразок.
Останній, Розумовський, – хитрий, вчений, високоосвічений, але – оперетковий блазень при царському дворі.
Більше нікого.
Виговський був самотнім.
Мазепа – ще більше. Трагічно самотній. І проклятий у тих церквах, які збудував. І накликав анафему на весь свій народ. І потоплено в крові Батурин. І помер Іван у дощову ніч у Волощині. І був дощ на далеку дорогу, в Царство Небесне.
Грушевський – просто декоративний, ледве діючий експонат. Патріотичний, але надто компромісний дідуган, обплутаний архівним павутинням нашої історії. Додумався: розформувати готову до оборони України армію, бо, мовляв, Росія ніколи не піде проти нас. І назустріч Муравйову вийшли тільки гімназисти.
Оце і все, що мала нація до мене.
Після моєї романтичної, як подув морського вітру напровесні, революції світ вперше заговорив про Україну. Хто ще міг так зсадити з печі українців, крім мене? Янка? Та вона може грати тільки в другому ряду, а точніше – лише в масовках.
Даремно, повторюю, я взяв її у мою революцію. Треба було йти без неї. Та якби не я (Дурило! Дурко!), про неї давно б забули. Все! Годі! Після перемоги – заганяю Янаконду в терарій, хай собі там сичить і зціджує отруту на медичні потреби.
…Не захотіла мене, коли удвох їздили на чергове європейське тирловище тодішніх, ще безвладних, опозиціонерів до польського містечка Криниця в горах. Жили в одному готелі. І номери були поруч.
Після «пенькної» вечері в ресторанчику над потоком були хмільні, безтурботні та веселі. Таємничо шурхотіло листя під ногами. Улесливо жебоніла вода в гірській річечці під місяцем…
Вона повела мене до пам’ятника якогось німого українського маляра-примітивіста (забув уже його ім’я[7]), що жив тут із песиком. Розповідала про нього. Лемка чи бойка. Я тихо захоплювався нею: все знає, холера, і це звідкись вхопила. Без референтів.
У мене в портфелі була пляшка сухого вина. Я вибив корок по-студенському, гепаючи долонею у дно. Ми сиділи на лавчині біля пам’ятника художника з собачкою, пили з горлечка вино і сміялися, підкидаючи ногами опале листя.
Містечко вже дрімало. Сама взяла мене під руку, ішли до готелю, зупиняючись, щоб по черзі ковтнути вина.
Цього вечора вона була занадто, я сказав би, навіть нахабно красивою. Місячне сяйво золотило її вродливе обличчя, м’яко підкреслений шкіряним поясом стан, пружні ноги… Дуже гарна і зваблива, холера ясна… Моя «генеральна» Ксеня вже розповзлася, а ця – еротичний дурман… Мені здавалося, що дуже любо обом.
У готелі ми розійшлися по своїх апартаментах. Я навіть обережно поцілував її на прощання, вдихнувши запах тривожно- ніжних парфумів.
А тоді зателефонував: у мене знайшлася ще одна пляшка вина…
Не хочу й згадувати: вона байдужо процідила: «Я стомилася, Павле, вже засинаю. Викинь дурне з голови. Вечір був прекрасний. Засинай і ти…»
Так мене ще не ображала жодна жінка. Жодна. А було їх… Набагато молодші і красивіші за Кобру… І за Ксеню…
Тепер вона нав’язує думку українцям, що я, маючи нечуваний рейтинг, за п’ять років ні на сантиметр не наблизив Україну до Європи.
А нащо її вести до Європи, як вона сама – Європа, більше того – саме серце Європи, неповноцінної без нас, без України, Європи.
Я виріс в українському осердді. На сонячному українському Поділлі. Батьки, правда, були переляканими, переживши в дитинстві колективізацію, в юності – голодомор, у молодості – сталінщину і війну. Вони любили Україну, але зціплювали зуби, щоб не говорити про це своїм дітям.
Не знаю, можливо, завдяки Покрові, Оранті я вдихав Україну кожною клітинкою, вона входила в мене з водою і хлібом, з повітрям і піснями, з українськими дівчатами та жінками, яких я любив.
Я – українець!
Патріот цього народу, його оборонець!
Колись в Україні видющі хлопчики водили сліпих кобзарів. Я, Павло із Городищ, став, мусив стати хлопчиком-поводирем сліпої України.
А що вона? Продукт зросійщеного «востока». Майже землячка Алігатора. У дитинстві вдихала не дух України, а дими металургійних гігантів, куряву териконів, двиготіння вантажених ешелонів з рудою та вугіллям, ревище реактивних літаків над головою, у кращому випадку – мовний суржик.
Грає роль української Жанни д’Арк, радикальної патріотки, готової до страшної муки і смерті за ідею. А насправді – змія в українських строях.
Правда, розуму не одбереш. В потрібний момент моїм патріотичним лайдакам завдає нищівного удару: «Хочете двомовності – вивчіть українську!», «Хочеш української України – знайди її в собі», «Виймемо каміння з-за пазухи і обгородимо ним Україну!», «Якщо пацюки з нами – значить, корабель ще не тоне», «Богові – Богове. Кесареві – кесареве. Все зрозуміло. Але чому нічого не потрапляє Богові?», «Для манії величі абсолютно не треба величі. Вистачить і самої манії». Зміюка! З реактивним розумом. Загони моїх козачків не встигають реагувати на її випади. Казав їм: ідіть на випередження, атакуйте, не давайте передиху. А вони лишень навздогін…
Під час ще минулих виборів: «Я готова у його штабі прати онучі повстанців!» Так, розуму в неї не бракує, але лукавого, отруйного розуму. Усі відразу зрозуміли, що вона не претендує на посаду Президента, але прем’єра – мушу віддати.