Як ти скористався цим, Павле?
Що, ну скажи – що ти зробив із того, що обіцяв?
Мовчиш.
І чекаєш ще однієї незаслуженої перемоги?
Ти ще не розумієш, що накоїв!
І що чекає Україну після тебе…
Ми одвертаємось від тебе.
«Що за мана? Циганський туман! Марево. Зміщення реальностей від втоми і безсоння! Одур. Чортівня якась!
Покрова відчитує мене, як школяра за кепську поведінку!
Не моя! Моя цього не робитиме. Вона ж – явленая. Не розпікатиме мене докорами. Вона була зі мною три останні роки. Я молився до неї.
Більшого зробити не зміг би ніхто. Янаконда? Не смішіться, Покрово. Не беріть гріха на душу. На вашу Пречисту Душу. Не беріть.
Дурниці! Причулося це все – нерви напружені, аж дзвенять. Галюцинації. Видиво.
Пройтися б засніженою територією дачі із промерзлими до коріння соснами. Хоч трішки пожити звичайним, простим людським буттям. Замерзнути в ноги і вуха. Мати зашпори. Вбігти до хати і випити келишок зігрітого в долонях коньяку.
Не можна! Ця ніч не для прогулянок!
Що від мене хоче Покрова?
Покаяння?
Мабуть, її переманила на свій бік Янка? Невже покровителька України, Пресвята Богоматір Марія могла так вчинити? У той день, коли вирішується доля України на кілька десятиліть вперед?»
Пронизливо задзеленчав внутрішній. Охорона. Що там скоїлося?
– Приїхала, пане Президенте, Людмила Карпівна. Просить, пане Президенте, щоб терміново прийняли. Що накажете, пане Президенте? Ви є? Чи відсутні? Вашу машину в гаражі вона, пане Президенте, бачила.
– Впустіть! – Він зиркнув у велике, з різьбленою оправою дзеркало, стріпнув чубом, на який ніби сипонуло борошном. Красивий, тільки занадто блідий. Виснажений важкою президентською працею. Але вродливий. Правда, занадто втомлений, але видно, що – Президент держави. Після перемоги відпочину – і все пройде. І Покрова знову прихилиться до мене.
Байдуже, без насолоди ковтнув «Hennessy ХО» з вже охололою кавою. Підкинув дров до каміна, хоч той знову ледве тлів, одкашлюючись димом.
Ще раз зазирнув у дзеркало. Усміхнувся до себе, дзеркального. Різким рухом скинув ніжно-помаранчеву сорочку. Підійшов до шафи, з якої визирнуло кілька десятків вишиванок. Довго шукав у глибині гардеробу сорочку, вишиту незрячою вишивальницею із далекого присілка Космача і освячену в найстарішій космацькій церкві. Одягнув, не заправляючи в штани, відчув від сорочки тонкий запах парфумів «Фаренгейт», які любить Ксеня…
Людмила Карпівна (єхидні журналюги приліпили їй прізвисько, схрестивши ім’я та по батькові – «Люд-Кар»)[4] замуркотіла з порогу, похитуючи вже не керованим, одвислим пузцем, з котрим ледве поралася темно-вишнева, обвита замками-«блискавками» шкіряна спідниця, зморщена під животом.
«Скільки ж вона угідь довкола столиці загребла, – шуганула думка в Павловій голові. – Правда, і собі хапонула. Правда, так, як домовлялися: спершу нам із сестрою та всій нашій родині буде наділено на обох берегах Дніпра. І жадібна челядь моя вгомониться, набравши земельки… по «Марусин поясок»… Хай… Усім вистачить… Землі у нас – неміряно. А для селянина, вчорашнього колгоспника, вона ніщо. Все не так, як у нашому національному анекдоті:
Піймав вуйко золоту рибку.
– Кажіть, чого хочете, дядю?
– Та земельки хочу.
– А скільки треба?
Подумав трішки і сказав:
– Тисячу гектарів!
– І все? – перепитала рибка.
– Ні.
Він став на межі вже наділеної йому землі і щосили кинув вперед кашкета:
– І ще он стільки. Поки долетів картуз…
…Людка не капелюшка кинула, а вистрілила з балістичної ракети… Бог з нею. Ксенина подруга…
– Треба переговорити, пане Президенте. Справи не дуже, Павле[5]… Тобто все добре… Але може закінчитися по-всякому, і треба бути готовими до того всякого. Багато губернаторів вже не беруть слухавку. А ті, що беруть, сопуть, зарані виправдовуються, корчать дурня… Вони на місцях мають інформацію…
– Ти, Людко, панікерша! Дезертирів ми копанем під гузицю наступного дня після перемоги! В другому турі, звичайно… Я ж не буду зараз, серед ночі, видавати укази…
«У сіннику було вже темно, а на вулиці – лишень сутінно. Хотіла притьмом збігти по драбині. Ступила на перший щабель драбини… стала легкою, як метелик.
І – полетіла. Крила змахували самі, без моєї допомоги, їх лоскотав і збуджував вітерець із левади.
Я легко, купаючись у мареві призахідного сонечка, облетіла всі наші Городища.
…Потовчений іржею бляшаний дах школи… зруйнована церковця з проламаним черепом купола… порослий кропивою стадіон… колгоспний гараж, захаращений залізяччям… ферми із порожніми силосними ямами і запахом скислого жому… клуб із заваленою вітром антеною на даху…
О! Наш ставок у кінці городів! Левада з копицями сіна! А он і Він! Уже плаває, пірнає, широкими вимахами рук міряє теплу воду. Нікого на ставку. Тільки – Він.
Я поволеньки згортаю крильця і опускаюся на берег, де біліють його майка і шорти. На землі крила мої ще довго тремтять, здригаються, але не набирають вітру, і я краєчком гарячкової свідомості розумію, що вже не належу собі, а тільки Йому.
Я швиденько роздягаюся. Стоптані сандалі. Платтячко…
З розгону цибаю у воду, що гулко плеснулася в берег і в глибоких ракових норах, з яких я навчилася витягувати здоровецьких раків.
Він мовчки плив до мене, і вода з його наближенням ставала гарячішаю. Я це відчувала і тремтіла від хвилювання. Він пірнув і під водою гарячковито обійняв мої стегна…
Ставок наш неглибокий, Павлик виніс мене на берег. Положив на настелене загодя сіно зі свіжої копиці.
Я не знала інших поцілунків, крім літньо-теплих маминих. А тут – опік, вулканічне провалля, медовий дурман, від якого пішла обертом голова. Небо опинилося під нами, а Городище – зверху, за зорями.
Його руки ліпили з мого тіла іншу Настуню. Не тутешню, не городищенську, а небесну, покірну і лагідно-тривожну, як вечірній запах матіоли у нас під вікнами…»
– Я не про це, – сказала Людмила Карпівна, поклавши долоню на коліно Павла. По-дружньому поклала долоню, як чоловікові своєї близької подруги. – Їду від Ксені. Ми з нею все обговорили. Вона в тебе мудра. Шанси у всіх трьох майже рівні. У Янки. В тебе. І в Артура. Вона пенсії нашкребла для всіх без винятку. Платню бюджетникам дала. Військовим і міліції дарує квартири. Породіллям – великі гроші. Автомобілі «швидкої допомоги» – сільським лікарням. У смертельну кризу, Павлику, у смертельну. Це всі знають. Багато хто базікає, що вона перевела Україну через мінне поле і не підірвалася. Пенсіонери і бюджетники в неї в кулаці. Мотається на мітлі по всій Україні. Навмисне у туфельках вистоює по дві години на лютому морозі. Жаліють, втирають сльозу, моляться за її здоров’я: бідненька, за нас, за простий народ, страждає. Як колись за тебе, Павле. З цим боротися неможливо. Вона – як цунамі! Ламає все на своєму шляху! – Люд-Кар, одвернувшись, вийняла з сумки три грубих пачки новісіньких п’ятисотенних євро, висунула шухляду в робочому столі Президента і вкинула їх туди. М’яким рухом сідниці закрила шухляду.
Павло зробив вигляд, що не бачив.
– Треба було посилати її у відставку, коли ми з Ксенею радили, – Людмила стрельнула лукавим поглядом і пройшлася кабінетом, порипуючи лівим чоботом.
– Сотий раз кажу: цього робити не можна було! – огризнувся Павло. – З опозиції вона б вискакувала в президенти вже в першому турі. З великим відривом. Я навмисне тримав її в уряді. Хай спалює себе і свої дуті рейтинги.
– А, бачиш, не спалилася до кінця, – Людмила підійшла до президентського бару, налила собі улюбленого лікеру «Sheridan’s». – Алігатор[6] готівку вагонами вивалив на люмпена в центрі й на заході. Схід ніде не дінеться від загонів його опричників. Спонсори випотрошились до дна. Якщо програють – підуть з торбами на жебри. Для них це останній бій. Або-або! Треба тобі про всяк випадок, порозумітися з Артуром. Ясна річ, що газ він забере під себе. Газ і енергетику. Але і нам дещо зостанеться. Я подбала. Тільки так, Павле, ми вирвемо жало змії! І залишимося при владі. Хай лише фінансовій.