Та Павло не приходив, дитяточко не ворушилося, на мене нападала образа і жаль самої себе – з новою силою ревіла, закашлювалась, хрипла і сходила сльозами. Ходила по хаті і знову падала на ліжко.
– А ну перестань зараз же, телице! Порозкошувала – і годі! Добре, що хоч порозкошувала. А тепер – будні. Життя. Я все бачу. І все знаю. Ти повторила мою долю, доню. Нічим тобі не можу дорікнути. Я любила так само. І всім життям заплатила за те, що пробігла раєм… Здою корову, а ти встань, умийся, напийся свіжого молока і спи. Думай про дитинку. Городище тиждень помантачить язики і – замовкне. А рід наш, Сиротюків, продовжується. Дай, Боже, хлопчика»
– Передай Людмилі Карпівні, що святкувати перемогу будемо в штабі, а не в ресторані, – сказав Президент охоронцеві Юркові. – Впускати всіх, навіть бомжів. Харчі – народні. Печена картопля, сало, варені яйця, кислі огірки, тюлька з пахучою сільською олією, домашня ковбаса. Але – багато. У полив’яних мисках. Чорний хліб. Обслуга – дівчата з ансамблю Вірського чи хору Верьовки.
Він висипав у майже погаслий камін два пакети сухого пального, підпалив його. Білі кубики кволо затліли, тоді зайнялися синюватим полум’ям. І нарешті яскраво спалахнули, осяявши пащу каміна.
Почекав, поки охоронець зникне за дверима.
Павло боявся, що, залишившись на самоті, Богородиця-Покрова знову почне його виховувати. Це якесь наслання. Мука. Одур! Може, від «Янки ґоу додому»?
Став на коліна перед іконою «української Богородиці-Покрови», яку оплатив один із дружніх йому олігархів. Грецький богомаз скопіював ікону геніально.
Більш освяченішої ікони в Україні немає. Лик Марії ледь проглядаються, та очі її пильні, як рентген, – видивляються Україну з минулих віків. Століттями вивчають українців. А зараз – українського Президента, якого на іконі зображено внизу серед інших українців.
– Отче наш, який є на небесах! – прошепотів Президент, і в цей час зателебенив синій урядовий телефон із золотавим тризубом.
Він подумки лайнувся і встав з колін. Підійшов до апарату.
– Пане Президенте! Будьте біля телевізора, зараз оголосять екзитполи. Думаю, що Алігатор і Янаконда прикупили соціологів. Зараз побачимо. О, пішли перші дані. Я передзвоню вам, – сказала Людмила і вимкнула зв’язок. Доглядачка за мною. Ксенине всевидюще око! Щоб воно осліпло!..
«Веселенька після роздачі пенсії мама кинула лукаво:
– Вася Кабася переконує Городища, що ти, вродьби, від нього понесла, і він на тобі буде женицця…
Мої вуха сприйняли це, як повів теклівського вітру з Тульчина. Жирненький, кругленький, масний, як кабанчик, Васька з нашого класу, якого ми вважали не парубчаком, а особою середньої статі, – раптом набивається в батьки мого зернятка. Та йди ти під чортів хвіст, Кабася!
Але через чотири дні мене почало телесувати. Зернятко просилося у цей осінній, відмираючий, але живущий світ. Просилося в Україну, проголошену два тижні тому. Як у ній буде житися моїй мамці, мені, манюнькому створіннячку з мого лона? Як? Всі кажуть у Городищах, що – краще. Дай, Боже. Дай…
Мама носила Городищам пошту, а я вслухалася в своє життєтворяще черево: коли? Кожної хвилини це може статися.
І тут біля наших бляшаних воріт щось загуркотіло. Тоді заскавчали сінешні двері. До кімнати вкотився Кабася. І не своїм писклявим, а чоловічим голосякою вигукнув:
– Хватить! Я зробив тобі дитину! Завтра дев’ять місяців, як ти мені віддалася! Їдемо до пологового в райцентрі. Збирайся! Хочеш, донесу до «бобика»?!
Через моє немічне тіло шуганув гарячковитий струм, і я скотилася з вишурганого дивану на долівку. І відчула, що зернятко проситься на світ.
Пригадую, як хекав мені в лице Кабася, несучи нас із двору… Як кидало нас із зернятком на баюрах… Несли мене на ношах брудним коридором… Мене дуже боліло… Ніби я розколювалася надвоє, як горішина… А тоді – полегшено полетіла над Городищами…
…Наш ставок у кінці городів… поіржавілий дах школи… Безголова церква… Порослі мохом дахи на фермах… Наше подвір’я… Мама з дійницею…
Цицька моя солодко запалилася, коли зернятко припало до неї губоньками. Так цілував їх Павлуньо…
На все вікно палати квітла масна пика Кабасі з оберемком зім’ятих чорнобривців».
– Виправляй цю фатальну помилку! Виправляй негайно! Що ти робиш зі мною?! Куди потекли гроші? – кричав Павло Люд-Карі. А вона мовчала. – Це ж іще вилами по воді, це ж попередньо! Хто придумав ці дурні екзитполи? Фальсифікації! Цього не може бути! Дзвони губернаторам! Хай беруть під контроль протоколи! – він ціпенів від страху та злості. Страху чомусь було більше. – Всіх розжену! Ще є час виправити! У нас крадуть перемогу!.. Людочко, Людасю, я прошу: їдь у Центральну виборчу. Контролюй особисто.
Та Людмила вже не слухала. Вона телефонувала до штабів Яни та Артура, щоб привітати із заслуженою перемогою. У дуже важкій боротьбі з Діючим.
Навіть тут, оддалік від Києва, у вікнах державної президентської резиденції, грала заграва салютів над центром столиці.
– Син сказав: «Кожний, хто слухає ці Мої слова та виконує їх, буде подібний до чоловіка розумного, який збудував свій дім на скелі; і линув дощ, і ринули ріки, і звіялися вітри і налетіли на той дім, та він не впав, бо був збудований на скелі.
А кожен, хто слухає ці Мої слова, та не виконує їх, буде подібний до чоловіка нерозумного, який звів свій дім на піску; і пролився дощ, і ринули ріки, і здійнялися вітри, й налетіли на той дім, і він упав; і великим було падіння його»
Так сказав Син мій і Божий.
Завтра більшість українців скажуть тобі в очі: ти будував Україну на піску.
«Любіть ваших ворогів, благословляйте тих, хто проклинає вас, робіть добро тим, хто ненавидить вас, моліться за тих, які кривдять і переслідують вас…»
Ви, українці, любите виконувати лише цю заповідь Мого Сина – лише про любов до ворогів.
«Якщо хто скаже на свого брата: негідник – той підлягає верховному суду. А хто скаже: дурний, – той підпадає під вогняну геєну.
Отже, якщо принесеш свій дар до жертовника і там пригадаєш, що твій брат має щось проти тебе, залиши там свій дар перед жертовником, піди спершу помирися зі своїм братом, а тоді вже приходь і принось свій дар».
Ви, українці, кілька століть нехтуєте цією заповіддю Сина про милостиву і всепрощальну любов до своїх братів і сестер, до близького духом і розумом.
Так учив Син. Люблячи вас, українців. Доручивши мені оберігати вас. А ви не хочете користуватися Моїм Оберегом.
«Хто вже поспішив загилити у небо переможний вогонь? Хто це так поспішає? Алігатор? Янаконда? Яке це має зараз значення? Жодного, Павлушо. Гаряче небо над Україною. І гаряча земля під Україною, Президенте… Земля гарячіша за небо посеред лютої зими із задубілим простором… Холодна пустка. В душі і на землі. І – в небі. На всі сторони світу. Пустка. В душі».
«Божечку, спасибі Тобі, що змилувався і допоміг пережити перших два роки після пологів, після народження Ясочки. Спасибі й мамусі моїй, що витерпіла.
Без Кабасі ми б не вижили. Він виорював і допомагав садити город, заготовляв сіно корові на зиму, привозив з лісу і нарубував дров. Почистив криницю. Поливав гарячою смолою наш протрухлий рубероїдний дах на хаті. Виклав із цегли доріжку до хвіртки і до нужника. Але жодного разу не норовив залишитися на ніч, хоч і бував п’яним, що й хитався.
Як не бачу його – тепліє душа, жалем дихає, навіть тріньки-трінечки ласки ворушиться в грудях. На якусь мить, у думці, можливо, навіть готова віддатися йому за доброту.
А коли навіч бачу це вгодоване, рожевощоке поросятко з білими віями і червоним п’ятачком рота… Бракує лише закрученого в пружинку хвостика, але я його уявляю… Хай собі Городище блягузкає що хоче, але заміж за нього я не піду, в ліжко з ним не ляжу.
Але й вигнати з двору не можу, він стільки зробив для мене, що став уже трішки й рідним, ніби родичем… Хай буде…»