– Щось типу того, – спохмурнів він.
– Так «типу того», чи розслідування?
– Нумо я тобі розповім все послідовно, – він зручніше вмостився на стільці.
– Спробуй, – дівчина з пісні ледь схилила голову на ліве плече; на фатальній шиї виникла не менш фатальна бганка.
– Ти щось чула про салон Вержо? – Ярковський поклав на стіл сигарети й заходився шукати запальничку.
– Вержо? Це ресторан?
– Ні, це салон.
– Салон краси?
– Ні, не салон краси, – Ярковський нарешті знайшов запальничку. – Це класичний салон, як у Франції дев’ятнадцятого століття, як в романах Пруста, розумієш? Ти Марселя Пруста читала?
– Пробел в знаниях, – Sаня й собі витягла «слімки». – Я не читала Пруста, нічого не тямлю у дев’ятнадцятому столітті і в тих класичних салонах. Щось колись чула, але все воно в білому тумані. Розтлумач мені, безграмотній дівці.
– В салонах збирається запрошене товариство на такі собі посиденьки, щось типу квартирників. Обговорюють різні теми, слухають живу музику, проводять літературні читання, потім вечеряють.
– Запрошене товариство? – вишкірила рівнесенькі зубки Sаня. – А, ну понятно. Грёбаное высшее общество. Снобы и снобихи.
– Ти все правильно зрозуміла, – кивнув Ярковський, припалюючи «аль-капоне». – Господинею цього великосвітського салону була така собі Пелагея Вержо, донька радянського адмірала, меценатка, світська левиця, дружина крутого бізнюка…
– Була?
– Саме так, – він видихнув у напрямі, протилежному розташуванню Sані, хмарку ароматного диму. – Була. Але я обіцяв розповісти про все послідовно.
– Вибач.
– Нічого.
Ярковський примружився на біло-безжальне сонце, почав розповідати:
– Салон Вержо збирався двічі на місяць, по суботах. Кожного разу заздалегідь, у фейсбучній групі, оголошувалась тема чергового зібрання. Хтось із запрошених читав реферат з оголошеної теми, а ще на вечірку запрошували музикантів. Восьмого травня минулого року тема була історична. «Любов і смерть королеви Барбари». Позаяк королева Барбара була литовського походження, запросили відомого музиканта з Литви Альгірдаса Шимойнаса. Дуже відомого музиканта. В тому салоні все було hi stage. Реферат про королеву зачитала не хто небудь, а Варвара Радзивіл, її далека родичка…
– Родичка королеви? – сірі очі спалахнули. Але не цікавістю, а радше ревністю.
– Так, – підтвердив Ярковський.
– Звідки в Україні родичка королеви?
– Рід Радзивілів дуже розгалужений. Я дивився у Вікіпедії. Ця Варвара з так званої «несвізької лінії». – Син нумізмата ретельно, з закрутом, загасив «аль-капоне» на вологому денці попільнички. – Її, до речі, назвали Варварою саме на честь королеви Барбари.
– А коли та жила?
– П’ятсот років тому, у шістнадцятому столітті. На ній одружився польський король Сигізмунд Август. А його мати королева Бона вважала одруження монарха на підданій мезальянсом. Прикрою недоречністю. Старенька Бона була з роду Сфорца. Вела свій родовід від сенаторів і консулів Стародавнього Риму. Причому без понтів, реально. Але з родинною мораллю в них були проблеми. В тій італійській сімейці усі всіх труїли. От Бона і травонула Барбару. Там ціла історія, три тонни романтики та любовних пригод. Але мова не про те. Восьмого травня все спочатку йшло за сценарієм. Варвара прочитала реферат, відповіла на питання, Шимойнас виконав замовлені господинею твори Шопена, гості поаплодували, а потім всіх запросили до фуршету. Випили шампанського й декому з гостей стало зле. Важке отруєння. Всього тоді отруїлось шестеро, з них троє на смерть.
– Варвара? – Sаня сплела пальці у знак погибелі.
– Вгадала, – кивнув Ярковський. – Варвара Радзивіл і племінниця мого знайомого – Ілона Полоскай. Плюс ще одна жінка. Правоохоронні органи вбивцю не знайшли.
– Хто б сумнівався.
– Хоча чоловік Пелагеї їх мотивував. Дуже конкретно.
– Могли б повісити на когось з прислуги. Там була прислуга?
– Була, – Ярковський сьорбнув кави. – Повісити вони, зрозуміло, намагались, але чоловік Пелагеї контролював офіційне розслідування через своїх людей.
– Вів своє паралельне розслідування?
– Щось типу того. Кажуть, що в нього на фірмі крутий начальник безпеки. Колишній слідак з могутніми зв’язками у ментовці і в СБУ. Там серйозна мотивація. Колишня господиня колишнього салону все ще в комі. Живе на апараті, чекає донорів. Наскільки я розумію, для її чоловіка пошук отруйника впирається не лише в помсту. Йому потрібно знати точну формулу. Хоча б якась надія на те, що знайдеться протиотрута.
– Протиотрута? Півтора роки потому? – скептично гмикнула Sаня. – Воно йому нічого не дасть, якщо органи давно уражені й увесь цей час деградували.
– Не знаю, – знизав плечами Ярковський. – Йому видніше. Я не цікавився історією хвороби.
– А саму справу ти бачив?
– Мені дали витяги з неї. Все там дуже дивне. Ніякої конкретики, самі лише припущення. Було п’ять чи шість експертиз, але до єдиного висновку не дійшли. Навіть до Німеччини аналізи возили, також без сенсу. Ніхто не може визначити тип отрути, відомо лише, що вона з групи нейротоксинів природного походження. Єдине, що слідчі встановили точно – отруту ввели у пляшку з шампанським за допомогою шприцу. Теоретично це міг зробити будь-хто з гостей або прислуги. Усього, за виключенням дітей і постраждалих, двадцять три особи. А з постраждалими – двадцять дев’ять.
– До екстрасенсів вони звертались?
– До Загалаєва й ще до якогось румуна. Ті сказали, що джерело зла сховано у минулому. Але нічого конкретного й нікого конкретного. Загалаєв навіть аванс повернув.
– І тоді твій знайомий звернувся до тебе?
– Так.
– І запропонував тобі велике бабло.
– Це робота. Нічого, окрім роботи.
– Наставник попереджав нас, – Sаня дивилась кудись повз плечі Ярковського, наче там повисла тінь покійного Солтиса.
– Це корисна для всіх робота. Ніхто не відбирає останні гроші у бідних, Sаня. Працюємо на жирного клієнта. На дуже жирного, повір мені. Ми вже з тобою колись це обговорювали. Наставник не забороняв нам заробляти собі на хліб. А ще він благословив нас на протистояння Темряві.
– «Де Темрява і де Світло? В якій бік відкривається брама?» – процитувала давню поему Sаня. – Протистояти Темряві… Це все для бакланів, Ярковський. Для бакланів і учнів початкової школи. І ти сам про це знаєш… – вона на мить заплющила очі, а коли вони знов відкрились, сіре в них потемнішало. – Що саме я маю робити, кажи?
– Допомагати мені в реконструкції.
– На рахунок старої ролі дівчинки-помагайки я зрозуміла. Але, якщо можна, конкретніше.
– Ти повинна знайти серед свідків «маяка» [9]. А ще потрібно буде багато спілкуватись. Розпитувати, акуратно підсаджувати на ритм [10]. Збирати інформацію. А може й ще дечого.
– Чого саме?
– Думати, аналізувати.
– Ще що?
– Трошки попрацюєш медіумом.
– …?
– Ти ж вмієш відчувати той холод.
– Я не лізтиму у петлі, – Sаню пересмикнуло. – Ні-за-що! Навіть не сподівайся. Краще нарий в ком’юніті якого-небудь голодного екстрасенсика.
– Дякую за пораду.
– Прошу.
– Тобі не треба буде нікуди лізти. Мені достатньо, щоби ти відчула залишкові енергії в місцях і предметах.
– Залишкові енергії? – недобро примружилась Sаня. – Відколи це ти перейшов на довбаний страусячий сленг? [11]
– А як тобі більше подобається: «сліди», «тіні»?
– Наставник казав «тіні».
– Гаразд, тіні.
– У моєму виконанні, пане Ярковський, тіні дорого коштують, – дівчина відкинулась на бильце стільця, по-котячому потягнулась усім тілом.
– Оце вже ділова розмова, – посміхнувся син нумізмата. – Отже, почнемо зі списку присутніх восьмого травня. До речі, саме восьмого травня тисяча п’ятсот п’ятдесят першого року померла королева Барбара. Нічого випадкового.
– Маєш список в електронній формі?
– Ні, лише на папері, – Ярковський витягнув блокнот.
– На папері! – хмикнула Sаня. – Чому не на глиняних табличках?… Забий, – вона великодушно махнула рукою. – Я потім собі на планшет сфотаю.