«О, Передвічна Матір, богиня зніяковілих, бережи мене від такого!» – Ярковський подумки торкнувся знаку вищої ієрархії й відразу відчув, що розумному згущенню така апеляція не сподобалось. Зрештою, це його не здивувало. Адже воно, швидше за все, одного роду-племені з хижаками.
Темні пасма тим часом наблизились. В них панував неспокій, наче за хиткою запоною боролись невидимі щупальця. Ярковський вирішив, що вже достатньо заглибився у простір петлі.
«Достатньо», – підтвердило розумне згущення.
– Розо Казимирівно! – обережно покликав він, а розумне згущення повторило ім’я та по батькові померлої на усіх незліченних рівнях буттєвої стрічковості.
На заклик замість Рози Казимирівни прилетіли велетенські бджоли. Моторні й барилисті, вони наповнили всесвіт мерзенним авіаційним звуком. Розумне згущення почало пчихати і кожен той пчих роздував голову Ярковського до різних сферичних розмірів – від шкільного глобусу до першого супутника, закинутого людством на навколоземну орбіту. З бридко пульсуючою головою він перестрибнув через рій бджіл. Нестабільні розміри голови завадили Ярковському розрахувати стрибок, його почало зносили вліво, у темно-сіру невизначеність. Драглистий зміст голови також зрушився, розтягуючи її у напрямі лівого вуха. Голова втратила кулясту форму, ліве око відповзло від носа і зауважило неминучість болісного падіння. Одна з комах рушила за ним, догнала і з розгону встромила в розпухлу голову міцне жало.
Ярковський закричав, хоча й не відчув болю.
Стрічка часу спалахнула сріблястим сяйвом і він опинився в кімнаті з обшарпаними стінами та високою стелею. Частину стелі вкривали жовті пухирчасті плями, ліпнина з одного боку пообвалювалась, а на люстровому гачку висіло жіноче тіло у розшитій сукні. Обличчя повішениці розпливалось на мерехтливу пляму, наче локація статевого органу у японському порно. Зате ноги можна було роздивитись до найдрібніших деталей. Одна з них залишилась взутою в домашній капець. З другої ноги капець впав, й перед очима Ярковського скарлючились у смертній судомі бліді пальці з доглянутими нігтями, на яких вгадувались залишки перламутрового педикюру. Лінію ноги в основі великого пальця псувала здоровенна ґуля. Шкіра на ній всохла й порепалась. Набряклі п’яти вкривав шар воскової жовтизни і зелена муха повзла по цій жовтизні, уособлюючи перемогу безупинного процесу життя над окремим фактом смерті.
За два метри від ніг повішениці тьмяно блищало скло серванту. За всіма законами чотиривимірного світу ноги, капець, нігті і ґулі мали віддзеркалюватись у цьому склі. Проте не віддзеркалювались. Там, натомість, віддзеркалювався куполоподібний зелений абажур з мереживною оторочкою. А ще стіл і вузька кришталева ваза на ньому. Ваза з абсолютно недоречними й надлишковими своєю хамською пишнотою орхідеями.
– Розалія, донька біржового махінатора Казимира Людоцького і професійної ворожки Адріани Мінцель, знаної на Привозі як «Кришталева Куля», – озвалось розумне згущення.
– А хто ж її повісив?
– Сама повісилась. Хворіла на рак.
– Бадильне видовище, – щиро поцінував Ярковський, забувши, що його голова все ще м’яка і підвладна зрадливим трансформаціям. Мстиве згущення пхикнуло і голову знов роздуло. Рот витягнувся в непристойну рідкозубу щілину, очі роз’їхались. Тіло доньки біржового махінатора опинилось поза оглядовими можливостями роздвоєного зору. Ярковський уявив, як це виглядало б для стороннього глядача й смикнувся. Драглі у його голові відчайдушно завібрували разом з оболонкою.
– Стежка починається в серванті, а закінчується будь-де, – прошелестіло крізь вібрацію розумне згущення.
Кімната змінила свій вигляд. Тепер на стелі не було ліпнини. Плями також пощезали під шаром бездоганно накладеної сніжно-білої фарби. Зі стелі звішувалась люстра з ограненими підвісками. Шафранового кольору стіни прикрашали оправлені у білий багет натюрморти з шоколадним тлом. Лише сервант залишився на своєму місці. Його скло все ще віддзеркалювало оторочений абажур.
До серванту підбігла дівчина-підліток у джинсах бузкового кольору. Хвостик її темного волосся стирчав над застібкою бейсболки. Дівчина зняла з верхньої полиці знайому Ярковському шабатурку, присіла на краєчок дивану і почала вивчати її вміст. Вона щось виймала звідти, але що саме, годі було роздивитись. Промені світла, які линули від вікна, запалювали веселкові лабіринти на перламутрових пластинках, обличчя дівчинки вкривала маска межової зосередженості.
– …девочка бредила Абендландом, Закатной Землёй, средневековой Европой, – долинув з іншого кінця Всесвіту хриплуватий голос Балтера. – Всё выясняла о своих предках, о родовых линиях, старших ветвях, младших ветвях, да… В одиннадцатом классе сочинила легенду о своём происхождении от каких-то баронов Ейгендорфов, кажется… Или Ойгенбергов, что-то сугубо тевтонское, я уже точно не вспомню. Поступила Илоночка на немецкую филологию, дополнительно изучала скандинавские языки. Через интернет. Талантливая была девочка, исключительно талантливая. Много переводила с немецкого, шведского, норвежского…
Голос гаснув. Кімната знову змінила свій вигляд. Замість натюрмортів на шафранових стінах виникли абстрактні композиції у саморобних рамах. Місце люстри заступила ажурна металева конструкція, всіяна світлодіодами. Загорнута в махровий халат брюнетка підпалювала встромлену у бурштиновий мундштук сигаріллу. Напроти, у глибокому кріслі, вільно розкинувся бородатий дядько. Він щось пояснював брюнетці. Голосу бородатого спочатку не було чути, відтак звук впав наче зі стелі, роздрібнений відлунням.
– Ти, Оленко, нагадуєш мені кельтський рунічний хрест, – каже бородань. – В тобі переплелись протилежності: банальний католицький криж і чортове колесо ліберальної химери.
– Я же просила тебя: не называй меня Ленкой, – голос брюнетки тече до м’якої голови Ярковського, наче теплий крем, застигає в ній жирними краплями, лоскоче драглі. – Я не Ленка, не Алёнка, я – Илона. Так трудно запомнить?
– Оленка, Ілонка – all the same [6], я ж не про те, – править своє бородань. – Я про дивні гібриди. Ти відчуваєш себе аристократкою, а працюєш у ліберальному виданні з людьми, які зневажають фундаментальні цінності, віру та гідність твоїх предків. І все ніби нормально, це тебе не пригнічує.
– А с какого перепугу это должно меня угнетать? – Ілона видихає в бік співрозмовника хмарку диму. – Мои коллеги воспитанные люди. Никто не оскорбляет моих предков. Не вижу противоречия и поводов для внутреннего конфликта.
– Зате я бачу, – запевнює бородань. – Для мене Європа є невичерпним резервуаром Традиції, дорогоцінною скринею сенсів і змістів. Якщо ти аристократка, ти маєш це відчувати. Адже саме аристократія є хранителем духовних первнів європейської цивілізації. А ти крутишся у червоному колесі. У кублі руйнівників і циніків, які вклоняються грошам та успіхові. У ліволіберальній химері так званого «прогресу».
– «Леволиберальная химера»? – посміхається Ілона. – Вот и поговорили… Быстро же ты сполз на политику. Мы сегодня начали с каинитов и ересиологов, с Августина, Мейстера Экхарта и Эрфорда, а теперь о чём говорим? А эта пошлая терминология ультраправых, этот лай на прогресс. Мне скучно.
– Тобі цікавіше говорити про громадянське суспільство, про інфляцію антропологічних визначень і таке інше? Ти ж спадкоємиця шляхетної крові, ти в Бога віриш. Я розумію, що вся та твоя культурна тусовка зорієнтована на світові ліберальні клуби. В культурі і мистецтві у них монополія. Я розумію. Але ж тут, зі мною, ти можеш бути тим, ким ти є насправді, ти можеш бути баронесою, а не перекладачкою з глобальної на хутірську.