– Юлю, просто прийми це: поки ти зі мною – з тобою нічого не станеться. Це зрозуміло? – твердо сказав мій приятель.
– Можливо. А коли тебе не буде поруч зі мною, тоді що? Станеться? – Я сміялася.
– Коли мене не буде поруч з тобою, будуть зовсім інші обставини. І з тобою все одно нічого не трапиться. Ясно, дівчинко моя? Ходімо в машину, бо застудишся. – На відміну від мене, він говорив цілком серйозно.
– Якщо ти нормально себе почуваєш, давай погуляємо ще десять хвилин, а тоді сядемо в машину… обіцяю. – Мені подобалося дихати особливим повітрям цього міста.
Ми проходили повз якусь бабусю, яка сиділа, закутавшись у плед, і продавала якусь городину. Щось привернуло його увагу… Він підійшов до старенької, з цікавістю розглядаючи її товар, і запитав:
– Скажіть, будь ласка, а що це у вас за овоч такий незвичайний?
– Це пастернак, синочку, – відповіла старенька застудженим голосом.
– Борис Леонідович? – Він лагідно їй усміхався.
– Що, синочку? Це дуже корисний овоч…
– А як вас звати? – поцікавився він.
– Катерина Іванівна, – відповіла здивована бабуся.
– Катерино Іванівно, а що ви ще продаєте?
– Помідори, картоплю… все сама вирощую. Все дуже смачне. Тільки вже вечір, майже все розібрали.
– А дайте нам, будь ласка, все, що у вас залишилося. І пастернак обов’язково. Ми скуштуємо, еге ж? – Він усміхаючись подивився на мене.
– Авжеж. Залюбки, – я усміхнулася спершу йому, потім бабусі.
Щаслива старенька, якій далі не треба було вже мерзнути, а спокійно збиратися додому, назвала ціну і трепетно розкладала фрукти та овочі по пакетах. Він узяв пакети з овочами, акуратно поклав їй якісь гроші на край маленького столика і швидко попрямував до водія, який уже йшов йому назустріч. У нас за спиною скрикнула бабуся: «Синочку… ти що? Ти що зробив? Ти з глузду з’їхав… Дякую, синку».
Я вийшла на балкон… Дощило… Я мовчки спостерігала, як великі прозорі краплі зрадливо стікають по склу… Фальшиві сльози сентиментальної осені… Я відчувала його дихання: дихання дощу і дихання чоловіка, який стояв зовсім близько. Він не дивився на дощ, а тільки на мене. Я відчувала його погляд так само гостро, як там… в аеропорту. Скільки часу минуло відтоді, як я побачила його вперше? Два, три тижні?… Тоді звідки це знайоме відчуття, що я чекала Його все життя і що цей дощ без Нього вже не буде таким, як раніше? У голові пульсувала єдина думка: «Втікай. Просто зараз… доки не пізно. Їдь у готель, додому, куди завгодно». Так. У цю мить він мовчки обійняв мене. Його рука ковзнула по чорно-білому зображенню Моніки Белуччі на моїй футболці, він тихо спитав: «Де шрам? Тут?» Так. Шрам… тут. Пізно. Хоча я все-таки встигла щось пробелькотати про готель.
Кожен день з ним був вартий сотні багатьох, прожитих до цього. Мені подобалося з ним мовчати… подобалося, як він на мене дивиться… особливо вранці. Я розплющувала очі, і мені хотілося усміхатися, тому що його усмішка випереджала мої перші передранішні думки… Мені навіть подобалося по три години чекати його в ресторані… він ніби жив поза часом… так само, як і я… Йому я зготувала перший у своєму житті фреш… фреш, зготований для когось, окрім себе… З ним я спробувала вкрутити свою першу в житті лампочку… і знищила нудне штучне світло… а він щиро радів за мене, адже знав – я віддаю перевагу сонячному… Втім, коли він вирішив укрутити лампочку, у нього це вийшло не краще – він знищив світло у всій квартирі під мій радісний щасливий сміх… Ми були однаково безпорадні у всьому, що стосувалося побуту… ми не хотіли ні з ким жити… ми однаково любили безмежну свободу і самоту, поважали мовчання і шанували тишу… можливо, саме тому нам було так легко. Він замовляв усе меню в ресторані… при цьому ми майже нічого не їли, забирали додому, а потім викидали. Мене розвеселило, як він злився, коли інтелігентний український охоронець у ресторані послужливо назвав його чорний шарф «аксесуаром»… Мені дуже подобалося бігати казковим осіннім парком, просто думати про те, що він є, і не відповідати на дзвінки всього світу. Я захоплювалася його уважливим ставленням до людей, які цілодобово на нього працювали чи просто здибувалися на його життєвому шляху. Мені подобалося, як він називав мене прекрасною дівчинкою або чарівною дівчинкою. Мені навіть сподобалося, коли він сміючись назвав мене ідіоткою, бо я не змогла відповісти на запитання, в якому році народився Ван Ґоґ:
– Я не пам’ятаю, в якому році народився Ван Ґоґ… у мене погана пам’ять на дати… але я захоплююся його картинами. Зате я знаю, що в Парижі, у «Grand Palais», саме тепер проходить ретроспективна виставка Клода Моне… і я неодмінно туди потраплю. І що це за допит о четвертій ранку?)))
– Краще спи, – говорив він крізь сміх. – І обійми мене як слід.
– Що значить спи? Ідіоткою мене ще ніхто не називав. Хоча я дійсно вперше в житті почуваюся ідіоткою… поруч з тобою.
– Ну… має ж бути хоча б одна людина на цьому світі, поруч з якою ти відчуєш себе ідіоткою… – Він дратував мене, і навіть у темряві я бачила його усмішку.
– Так… має бути. І я дуже рада, що ти є.
– Руденька… ти прекрасна дівчинка. Можна я називатиму тебе Руденька?
– Ну… це однозначно краще, ніж ідіотка.
– Ти дуже розумна дівчинка.
– Це ти до чого сказав?
– Що за питання? «До чого ти це сказав?» Просто сказав, що ти розумна дівчинка. Ти ж не ідіотка?
Ми сміялися крізь сон. Наступного дня він полетить, а я поїду. Уві сні він ніжно стискав мою руку. Так я й прокинулася, а він усе ще тримав мене за руку… Огидний світанок… цього разу мені захотілося знищити сонячне світло, але я не знала, де викручується небесна лампочка.
Ми розгублено блукали квартирою і чомусь не поспішали збиратися. Він сів у крісло, уважно подивився на мене і сказав:
– Руденька, мені не подобається, що ти їдеш…
– Чому? Ти ж однаково летиш. І навіщо я тобі?
– Гарне питання… «Навіщо?»… Зрештою, кожному з нас взагалі ніхто не потрібний. Я звик до тебе. І ти мені дуже подобаєшся.
– Ти мені теж дуже подобаєшся. Ти до мене звик?
– Так, одразу ж, як тільки побачив тебе. Не в аеропорту… а коли ти приїхала. Дивні у нас стосунки, еге ж?
– Так. І розмова у нас якась дивна. Якщо зважити на те, що ми майже не знаємо одне одного.
– Чому дивна розмова? Ти практично жила зі мною. Знаєш, дивно: ти приїхала, і я зараз же став на ноги, вийшов на вулицю… і за кілька днів майже одужав. І настрій у мене поліпшився. Отже, бачиш, ти мала рацію. Ти дійсно поліпшуєш настрій. Я, як усі…
– Так, але ти не як усі… – тихо сказала я.
Ми мовчки пакували речі… Мені хотілося скоріше поїхати… втекти… залишитися самій. Я недбало запакувала якісь джинси, куртки, майки… і в угах упала в крісло. Хотілося курити… страшенно. Він збирався і далі. Я не могла на нього дивитися. Мені здавалося, якщо я стрінуся з ним поглядом, я більше не зможу стримати сльози. Це було знайоме відчуття.
– Руденька, що ти робиш? – спитав він, складаючи якісь книжки до свого чорного рюкзака.
– Сумую за тобою.
– Сумуєш за мною? Зараз?
– Так.
– Ти зі мною працюватимеш? Я ж іще в аеропорту тобі про це сказав, чи ти забула?
– Ні.
– Що «ні»? Забула чи не працюватимеш зі мною?
– Не забула. Я з тобою не працюватиму.
– Чому? – чоловік у чорному був здивований.
– Я не зможу з тобою працювати. Мені так здається. Я знаю, що таке бути з тобою… навіть жити з тобою. Це дивовижно. Але я не знаю, що таке працювати з тобою. І якщо обирати між першим і другим, то я маю за краще лишити собі в пам’яті перше.
– Але я не розумію, що тобі робити в Дніпропетровську. Чи полетиш до Парижа?
– Полечу. Неодмінно. Знаєш… ти другий чоловік у моєму житті, якому б мені хотілося показати свій Париж…
– Це помста за мої слова, що «ти в мене перша»? – він усміхався.
– По-перше, я в тебе й справді перша… після кору. А по-друге, я не жартую… – Я розсміялася.
– А першому чоловікові, якому ти хотіла показати свій Париж… Ти показала?
– Ні.
– Руденька, ти мені чогось не договорюєш. Ти потайлива дівчинка. Це був твій колишній чоловік?