Всего за 139 руб. Купить полную версию
– А хто вас зустрічає?
– Подруга.
– Чим ви займаєтеся?
– Можна сказати, піаром. – Мене веселив цей діалог. Це чимось нагадувало інтелектуальну гру «брейн-ринг».
– У вас жорсткий графік роботи? – він не вгавав.
Вигляд у мене був отетерілий. Ми вже вийшли на вулицю, а він все ще мучив мене своїм «дізнанням». На нього чекала машина з водієм. Мене тим часом ніхто не чекав.
– Ви ж казали, вас зустрічають. – Він вдивлявся в якісь машини чи людей, які ймовірно могли мене очікувати.
– Так, моя подруга затримується.
– Може, вас підвезти?
– Ні, дякую.
– Ви впевнені?
– Цілком.
– Будь ласка, візьміть мою візитку. І зателефонуйте мені. – І він простяг мені візитну картку, а я засунула її до кишені, навіть не прочитавши його ім’я.
– Неодмінно подзвоніть мені, Юлю. На все добре. – Він попрямував до машини.
– Гаразд, я вам подзвоню. Вам теж на все добре, – розвітавшись з випадковим попутником, я нарешті відчула полегкість.
Я побачила, як повільно від’їжджає його авто… Чомусь у цю хвилину почувалася особливо самотньою. Але здалеку вже показався Анін чорний X5, що летів мені назустріч зі швидкістю кулі…
Я зайшла додому… все як звичайно… мене ніхто не чекав: він не лежав на моєму дивані, а вона не готувала біля моєї плити, якою я все ж таки користувалася двічі в житті. Нічого нового, нічого цікавого… Що далі? Я намотувала кола по квартирі, крок за кроком настрій псувався… ставало нудно… Валіза мирно спочивала в кутку після важкої дороги, і мені не хотілося турбувати ні її саму, ні її вмісту… Ненавиджу розпаковувати речі… Щоправда, й складати їх я так само не надто полюбляю, але роблю це з великим ентузіазмом: принаймні, коли кудись летиш, тебе чекає невідомість… а коли повертаєшся – ти вже все знаєш… Години через три я, геть занудьгувавши, вирішила з ким-небудь зустрітися… Я надягла спортивний костюм, вічний Moncler… мені навіть не хотілося брати з собою сумку… Ключі від машини, де ж ви, агов?! Помацавши в кишені, замість ключів я дістала звідти візитку… Чоловік у чорному і його незвичайна пропозиція… чи потрібно мені знати твоє ім’я?… Хто ти? Звідки ти? Вже взувшись, я стояла коло порога… Побачивши ім’я на візитній картці, заусміхалася… а коли прочитала назву «компанії», то просто розсміялася… Доля, кохана, це що? Черговий жарт? Чи це все Петина карма?… А може, це взагалі справа рук Петі?… Через п’ять хвилин, я, взута, сиділа за барною стійкою і гуглила. Але що його занесло до забутого богом Дніпропетровська? Може… він божевільний… чи любитель пригод?… Google задовольнив усі мої запити. Я надіслала йому sms-ку зі своїм українським номером і підписалася «Юля (літак)». Ні відповіді, ні дзвінка не було. Я перевірила номер телефону на візитній картці. З’ясувалося, що я помилково надіслала sms-ку на тел./факс. Це мене зупинило на якусь мить… «А може, не треба цього робити?» Запитавши себе для годиться, я скинула sms-ку на його російський мобільний номер.
Трохи згодом…
Поболтаем об иронии…
Мне безумно интересно…
это глупо или честно?
Я рискну и стану ближе…
Твои запахи смущают…
их названий я не знаю…
Я вообще тебя не знаю…
ты меня впервые видишь…
Я заранее прощаю…
ты, напротив, ненавидишь…[6]
Він потелефонував мені зі свого українського номера… і вже був в іншому місті. Це був найбільш дивний діалог у моєму житті. Незнайомий чоловік ставив мені десятки запитань, на які я не мала що відповісти… і я шукала ці відповіді в собі… просто тому, що я раніше ніколи не замислювалася над такими речами, про які він мене питав:
– А скажіть, Юлю, що об’єднує чоловіків, яким ви подобаєтеся?
– Не знаю… я подобаюся різним чоловікам… від шістнадцяти до шістдесяти… вони різні за характером… темпераментом… рівнем розуму… я ніколи не замислювалася над цим… хоча… мені здається, я знаю… їм усім на тому чи іншому етапі життя бракувало позитиву… і вони знаходили його в мені.
– А що об’єднує чоловіків, які подобаються вам? Ви коли-небудь кохали?
– З цим простіше… я кохала, так… і кохаю. Що об’єднує чоловіків, які мені подобалися? Всі вони були набагато старшими за мене, мали проникливий розум і були недоступні. Завжди існував стримувальний чинник. Мені має бути цікаво. Мені подобається закохуватися… шаленіти… чекати дзвінків… зустрічей… Я не можу, коли все стабільно й буденно… Я починаю задихатися від нудьги… перестаю брати слухавку… Взагалі, хоч як егоїстично це звучить, але я дію так, як почуваюся, і керуюся виключно своїми швидкоплинними бажаннями. Не хочу спілкуватися – не спілкуватимусь… я не люблю гаяти свій час на чоловіків, до яких у мене немає ніяких почуттів і які не викликають у мені емоцій. А якщо вони не викликають у мені емоцій, мені не цікаві їхні залицяння й увага. Я потребую драйву і непередбачуваності, підкріплених високим рівнем IQ… На жаль, таких чоловіків мало.
– Ви заміжня?
– Ні… п’ять років цивільного шлюбу… ми розійшлися. З мене досить. Це трохи нудно.
– А ви відчували пристрасть?
– Так, – відповіла я не задумуючись.
– Ви зраджували?
– Практично ні. Якщо у мене зав’язуються серйозні, тривалі стосунки з чоловіком… то я, безумовно, шаную його… зраджувати чоловіка, якого я поважаю, зазвичай мені не властиво… доти, доки чоловік ставиться до мене відповідно. Якщо ж трапляється навпаки, я припиняю обмежувати себе в усьому і починаю жити для себе. Це автоматично ставить крапку в наших стосунках. Хоча я, щиро кажучи, навіть маючи з кимось стосунки, живу лише для себе. Так склалися обставини. Але… якщо я КОХАЮ… я ладна на все заради чоловіка. Абсолютно на все. Хоча я чудово усвідомлюю, що рано чи пізно через те шкодуватиму. Але шкодувати за чимось – це не моє… Я часто шкодую за тим, що я зробила, але ніколи – за тим, чого не зробила, адже я роблю тільки те, що хочу.
Запитання сипалися, як з мішка… Він вивчав мене… і мені це подобалось. «Чи любите ви самоту?», «Наскільки ви хтиві?», «Наскільки ви пристойні?», «Чи любите ви людей?»…
– А ви часто плачете, Юлю? – спитав мій новий знайомий.
– Раніше плакала часто. Тепер не плачу зовсім. Можливо, розучилася. Але… мені б хотілося заплакати знову.
– А яка зазвичай причина ваших сліз?
– Я плачу, коли мені сумно… плачу, коли мені завдають болю… болю не фізичного, а морального. Фізичний біль мене не лякає. Я плачу від щастя…
– А що для вас щастя?
– Кожний день – це щастя.
– От іще… припиніть… все це х…ня, – сказав він різко.
– Ви запитали – я відповіла. Ви мене не знаєте. – Мене розлютила його репліка.
– Ну, якщо кожен день для вас – щастя, а ви плачете від щастя… тоді ви мусите плакати щодня.
– Так і було. У моєму житті був час, коли я плакала… просто тому, що дивилася на сонце… бачила небо… відчувала запах трави… слухала улюблену пісню… підкурювала сигарету… я плакала від щастя просто тому, що була жива… Я була готова заплакати тільки через те, що бачила зграю птахів, які злітали в небо… салют… океан… Так. Це Щастя. І я плакала. І раніше ніколи не соромилася своїх сліз. Для мене не важило, що про мене подумають… Втім, як і тепер. Але з певного часу я приховую свої сльози від людей. Просто тому, що для багатьох з них це справжня втіха – бачити чуже страждання. А я волію давати втіху тільки тим людям, яких люблю… чи яких не знаю… Ви вже вирішили, що в мене не всі дома? – радісно поцікавилася я.
– Юлю, а ви приїдете до мене в гості? Адже вас нічого не тримає у Дніпропетровську. Ви цікава панянка… я не помилився… приїжджайте… і ні про що не думайте… Я не буду від вас приховувати – ви цікавите мене з двох причин: по-перше, ви – вродлива жінка, по-друге, це стосується роботи.
– Я не знаю. – У мене були певні сумніви щодо цього.
– А що ви робитимете в Дніпропетровську? І які у вас плани на найближче майбутнє? – він був невгамовний.
– Мені нічого тут робити… щодо вашого запрошення… я подумаю. Можливо, полечу до Парижа вчити французьку… Я вже піду, добре? Я сьогодні ще нічого не їла. І… дякую вам.
– Ви мені вже за щось вдячні?