Мчали кудись автівки, повз пройшла бабуся з онучком, знялися в небо голуби на протилежному боці Львівської площі, звідкілясь лунала канонада відбійного молотка, війнув вітер, зірвавши з каштанів жмутки посохлого, як тютюновий лист, зілля, хтось з наших вдало жартував з приводу виставлених у вітрині «синіх птахів» (читай: радянських бігових курчат), а я стояв наче сомнамбула, ошелешений словами Дулярчучки. Оце так поворот!
У той же ж вечір у гуртожитку ми з Іванною вже танцювали упритул, і гепнутися мені на підлозі, якщо я не бачив у її очах щастя. Усамітнившись близько другої ночі на балкончику дев’ятого поверху, з якого вистрибнув уже не один студент-самогубця, ми цілувалися до нестями, і я, закравшись рукою під її светр, відчув у своїй долоні маленькі та пружні груди із набубнявілим, наче вишня, соском. Застібка-блискавка на моїх джинсах випиналася, як гори Аппалачі, і я торкався її стегон цим згустком хтивої плоті, а вона дихала жарко й пристрасно, в’ючись руками по моїй спині.
– Пішли до Дулярчучки, – нарешті гаряче прошепотів я їй у вухо й видобув із кишені заповітного ключа.
– Добре, – зголосилася вона майже миттєво, – ти іди, а я прийду за п’ять хвилин.
Що вона робила за умовних «п’ять» хвилин, які насправді вилилися у хвилин п’ятнадцять-двадцять, я не знаю. Можливо, слідуючи якомусь старовинному обряду, пішла прощатися з подругами чи читати молитву про безболісну дефлорацію, чи, можливо, причина більш банальна – ковтнути протизаплідні пігулки (згідно з порадами бувалих подруг) чи просто прийняти душ? Зате вже знаю точно, що робив я…
Даремно гаяти час і зайвий раз описувати пересічне студентське помешкання не буду. Краще, ніж це зробив Андрухович у своїй «Московіаді», вже не зроблю, тому так – кілька доповнень, бо кімната все ж належала дівчатам. Плакат Орнелли Муті збоку шафи одразу впадає в очі, кілька навісних полиць, геть забитих не тільки книжками та всохлими квітами, але й якимись брязкальцями, жменями дешевої біжутерії, міні-фігурками янголів, лялечок, котів-песиків та іншої побутової сволочі. Фіранки! Досить красиві, прозорі, можливо, навіть імпортні. Чистий посуд (у гуртожитку це дивина!). «Мабуть, спеціально все помили, бо знали, що ми навідаємося!» – промайнула мені думка. Ну, і нарешті (що мене вкрай здивувало), повноцінне двоспальне ліжко, зрихтоване таким чином: два панцерних ліжка присувають одне до одного, устеляють великим листом фанери, на них кидають два матраци, накривають усе широкою ковдрою, а вже поверх неї стелять простирадло, формуючи наше, так би мовити, «любовне одро».
Присівши на його краєчок, я глибоко зітхнув і відчув себе трошки ніяково, адже, не знаючи насправді, що Іванна так само, як і я, незаймана, у своїй уяві малював її як досвідчену і хтиву ласунку. Принаймні з чоловіками вона поводилася незалежно і впевнено, що давало мені привід так думати. В той час як я… А от зі мною справи дійсно були кепські. Окрім, як кажуть у світських колах, «вуличної освіти» у сексуальному питанні я нічого не знав. Недолугі відомості про секс з радянських фільмів, кастрованих цензурою, що, на свій розсуд, вирізала з кіноплівки еротичні сцени, аби поштучно продавати ті кадри, типу лагідне порно по карбованцю штука, впевненості мені не додавали. Прочитані медичні книжки про фізіологію жінок та чоловіків зі страшними картинками жіночої піхви та чоловічого члена скоріше нагадували інструкції з громадянської оборони та навівали думки про ядерний вибух, аніж сприяли пробудженню любовних почуттів. Світова література в радянському перекладі еротичні сцени теж не вітала. Ну, де ж, дідько забирай, отримати той сексуальний досвід, адже, як заявила одна глядачка на прямому телемосту між Вашингтоном та Москвою у програмі Познера, «В СССР – секса нет!». А от і ні, сука, є!!! Вірніше, має бути!
Залишившись сам на сам зі своїми страхами у чеканні на Іванну, я потроху впадав у відчай і, як відповідальний студент театрального інституту, згадував шекспірівських Ромео і Джульєтту, у яких, судячи з опису класика, все вийшло з першого разу. Проте надія на Шекспіра у моєму випадку – невелика втіха. Не знаю, як там за шекспірівських часів, але за часів розпаду Радянського Союзу – два цнотливця у ліжку – це дійсно трагедія, куди там Ромео і Джульєтті! Навіть у собак, пардон (на що вже природні тварі, у яких головує інстинкт і нема усіляких там інтелігентських рефлексій), й у тих першого разу без інструктора не завжди все виходить!
Словом, страх – цупкий і чорний, страх, що паралізував волю й почуття, схожий на ракові метастази, розпускав у моєму тілі й душі свої слизькі щупальця. Чесно зізнаюся, мені навіть захотілося втекти, і єдине, що зупинило мене від цього ганебного вчинку, – книжка Джека Лондона на полиці. Я згадав його кращі оповідання з циклу «Смок та Малий», і мені стало соромно, адже Джек Лондон був, є і лишається одним з найулюбленіших моїх письменників.
Замість сидіти на ліжку я почав діяти. Рвучко встав і почав ходити кімнатою, намагаючись вгамувати напад липкого відчаю. Чомусь пригадалася мудрість якогось філософа, що проголошувала: для повної перемоги диявола потрібно лише одне – щоб гарні люди нічого не робили. Я вважав себе гарною людиною, а тому робив дихальну гімнастику, намагався думати про щось гарне, відсмикнувши фіранку, визирав надвір, де, не дивлячись на пізній час, юрмилася купка студентів-старшокурсників. Але нічого не допомагало. Хвилини тяглися нескінченно, а страх, хоч і ущухнув трохи, але забився кудись у глибину кишок і в будь-яку мить був готовий атакувати знову.
Проте і я боронився, як міг. Замість плутатися у шмаркачках, я почав вибудовувати модель власної поведінки. Почну відразу з поцілунків! – вирішив я досить доречно, згадавши свій набубнявілий тюльпан у той момент, коли ми нещодавно цілувалися на балкончику, потім підведу до ліжка і, цілуючи, повільно почну її роздягати. Роздягнувши ж, почну цілувати груди, бо в усіх довідниках говориться про те, що груди – одна з основних ерогенних жіночих зон. Потім, уже роздягнувши її остаточно, повалю на ліжко й почну стимулювати, як його… Ну як його?! Ага, згадав! Клітор! «…Перед тим змастивши пальці слиною чи гігієнічним кремом», – вигулькнула враз якась дебільна цитата з довідника про статеві відносини. Але б знати, де знаходиться той клятий клітор!!! «Клятий клітор!» – вигукнув я спересердя вголос і, не зважаючи на майже шоковий стан, оцінив про себе милозвучність цього словосполучення «клятий клітор». Наслинивши пальці й упевнившись в тому, що слина в роті таки ще є, я витер її об ліжко і продовжив моделювати свою еротичну поведінку далі. І якщо з поцілунками і стимуляцією жіночих ерогенних зон у мене хоч якось складалося, то з подальшими діями бачився мені цілковитий капець. Адже далі треба було пускати у бій, так би мовити, важку артилерію. А от цього у мене в наявності насправді і не було. Мій такий палкий та твердий тюльпанчик від страху та непевності заховався десь у животі, і я, помацавши там, де він зовсім недавно гордовито бубнявів, знайшов тільки геть безвільну м’якість. Тобто я не мав ані краплини впевненості у тому, що в потрібний момент він у мене виявиться ерегованим настільки, щоб провести теургічний акт проникнення в святая святих.
Проте в коридорі почулося грюкання зовнішніх дверей, кроки… І то були її кроки. Вирішивши діяти за планом, я кинувся назустріч моїй Суламіфі і, наче андалузький бик, що кидається на тореадора, затулив їй рота смертельним поцілунком. Вона аж зойкнула, бо стовідсотково не чекала такої сприті від свого коханого. В якомусь греко-римському стилі я довів налякану партнерку до ліжка і єдиним кидком через стегно опустив її на матрац. «Треба вимкнути світло!» – наскоро прошепотіла Іванка, коли під час кидка мої вуста на мить відірвалися від її нижньої щелепи. Думка була слушна, і я півником молодим стрибнув до вимикача і запустив у кімнату рідке світло вуличних ліхтарів, у якому і минали всі подальші дії. Потім я знову повернувся до своєї коханої, яка зустрічала свого палкого цуцика у дивний спосіб, а саме: розшнуровувала чоботи. Цей безневинний жест, що теж свідчив скоріше про її розгубленість, я у своєму любовному мареві розцінив як найвульгарніше підтвердження жіночої хтивості, що воліє якнайшвидше вдовольнити свої плотські інстинкти. «Зажди, я сам», – якомога еротичніше проказав я із пересохлим від жаху горлом і заповзято почав борюкатися із шнурками, видираючи у долі час для роздумів про те, що ж робити далі. Знявши з Іванни чобітки, я провів рукою по нозі і заповз під коротеньку спідницю, пестячи її стегна.