– Ти ловиш рибу? А де твоя вудка?
– Навіщо мені та риба, – відказав хлопчина, – коли мій котик не вернувся з полювання, хтось його вкрав…
– А що тут робиш?
– Йду на гриби… Після дощів, кажуть, під Ігрецем кинулося стільки панчуків, ніби опеньки восени. Ходи зі мною…
Вони перейшли кладкою через ріку, зникли в гущавині бору, й діялося там те, чого не розповідала Любка, – чи то затаїла, чи забула, але як могла таке забути?…
Сторожко заходили в темний бір, а він усе густішав, заступав їм дорогу висохлим гілляччям, що опустилося до землі, а далі здибилися велетенські наїжачені пазурами чепірнатого коріння виворотні, а звалені бурями стовбури смерек схрестилися в неприступні заборола – й не було змоги далі йти… Грибів тут не було, м’яка чатинна повсть навіть не пахла грибковиною, й панночка подумала, що сільський хлопець обманув її, заманивши в нетрі. І що хоче з нею вчинити: покласти на вологу чатинну ковдру, а чи тільки поцілувати в повні губи, що ворушилися немов до мови або ж таки для поцілунку; панночка не злякалася й щемно ждала несподіваного, а воно не приходило; німо стояли обоє під стіною виворотня, і врешті спитала панночка в хлопця:
– Ти звідки?
– Я сусід вуйни Ганнусі, в якої ти замешкала… А ти така файна, як квітка іван-чаю, й коли виростемо, станеш моєю княгинею…
Міська дівчина не знала, що хлопець цим словом називає наречену, їй було дивно, як то можна враз перемінитися із звичайного дівчиська в княгиню, однак це слово вміщало солодку несподіванку, воно їй сподобалося, й Любка відказала:
– А ти будеш моїм князем, так?… – хвильку помовчала і врешті квапно, щоб не збитися, заговорила: – А знаєш що: вдосвіта, коли ще всі будуть спати, зайди в мою кімнату так тихо, щоб вуйна не почула, і я тобі щось цікаве скажу…
* * *
Я мовчки допомагав Любці відтворювати її згадки з ранньої юності доти, поки в мої очі не увійшов крізь пройму між хатами крутий згин Черемошу під рудою прямовисною скалою, що стрімко спадала до ріки з Ігреця, закожушеного поза верхнім краєм обриву молодими ялинками, які, спинаючись угору, виструнчувалися, ставали високими ялицями й увінчували соборну баню гори піднебесними шпилями.
Той підскельний вир Черемошу, забурунений білим шумовинням, протиснувся поміж хатами до моїх очей, і тієї миті я упіймав свою власну згадку: із-за повороту ріки вихопилася змія дараби, зв’язані вужевками плоти грізно насувалися один на одного, мов у погоні здичавілі огирі; задні заганяли передніх у стіну скали, бокораші налягли на керма, й вони завищали на вугловах, перший пліт у розгоні тільки лизнув чорну гранітну призьбу гори, відсахнувся від неї й спокійно поплив далі течією випрямленої ріки, тягнучи за собою вервицю плотів; потім керми заскрипіли ще раз, й останній пліт причалив до берега…
У ту коротку мить, коли дараба долала відстань шириною вузької пройми між хатами, я побачив, як із останнього плота зіскочили два чорноголові хлопці з рюкзаками на плечах і впізнав їх: тими юними мандрівниками, не набагато старшими за Любку, були два студенти філфаку Львівського університету – Дмитро і я; ми панічно втікали тоді із Жаб’я від застави червонопогонників, які патрулювали прикордонну зону: від будинку сільради, забачивши нас, вихопилися озброєні патрулі й зупиняли нас грізними вигуками… Саме тоді пропливала рікою дараба, й керманичі, видно, побачили, яка небезпека нам загрожує, причалили до берега останній пліт, ми повискакували на нього й були врятовані; патрулі бокорашів не чіпали – ті ж виконували державний план: сплавляли ліс до Кут; і я при цій згадці подумав: як зважилися мої, Дмитрові й Любчині батьки пустити нас у ті тривожні повоєнні роки на відпочинок у карпатське пекло…
Дараба, вислизнувши із криворівенської пастки під Ігрецем, попливла собі до Кут, а ми з Дмитром, очунявши від страху перед небезпеками, які чигали на нас і в Жаб’ї, і під скалою, спітнілі й брудні після цілоденного переходу від космацького Ґрегота через Білу Кобилу до Ільців – присілка найбільшого в Європі села Жаб’є, поскидали із себе одежу і, як мати родила, увійшли в каламутну воду, випущену для сплаву дараб із кляуз Шибеного озера в Зеленій; ми талапалися, сміялися й скандували тут же складений віршик, бо ж обидва були віршомазами: «То не Львів, то не Львів, то ще краще без трусів, бо помиєш му5до!»; ми шаленіли на свободі й не бачили, як над нами нависла підступна карпатська хмарка-грозовиця… Злива вперіщила раптово, сипнуло градом, ми наспіх одяглися й поза будинком Якіб’юка – майбутнім музеєм Івана Франка – почали спинатися крутою стежкою вгору по Кливі, щоб за нею допасти до Брустор, а звідти до Космача…
Град лупцював по головах, довкруж запала темінь – а що в той час робила Любка, подумав я тепер, позираючи на неї, а напевно дивилася крізь вікно на шалені ігрища природи, мружила очі від блискавок і затуляла вуха від грому; ми з Дмитром, загубивши стежку, вперто спиналися на гору, бредучи рагашами в льодяній жорстві, ми падали від утоми, підводилися й розпачливо лізли вверх навкарачки, втративши надію на порятунок, – та враз у тій грозовій пітьмі наткнулися на стіну якоїсь хати, загримали у двері, й на порозі стала вродлива молодиця, вона впустила нас до сіней й співчутливо приказувала: «Сараки ви, мої леґіники, сараки!»
* * *
Ночували ми з Любкою в сільському готелику над Черемошем – такій самій рубленій хаті, як і ті, що тяглися вервицею над рікою, тільки й того що у двоповерховій: Любка спершу обійшла Ганнусине обійстя, пильно приглядаючись до нього, та зайти досередини не наважилася, й, мабуть через це тихий смуток затінив її обличчя, й навіть не смуток, а гейби образа на невблаганний час, який відігнав від неї ранню юність у найглибші закутини пам’яті, – і як виглядала вуйна Ганнуся, не могла згадати і не чула теж звучання її мови; а ґанок, змайстрований із полірованих смерекових дилин з різьбленими узорами й розетками, як і колись, виходив у садок і збігав до квітника по слизьких річкових валунах, викладених у східки; дилини почорніли, поборознилися крихкими ритвинами, немов старечими зморшками; з ґанку крізь вікно побачила Любка свою кімнату й те саме ліжко, на якому спала, тепер воно було заставлене горою вишиваних подушок й застелене замість ряднини волохатим ліжником; в кімнаті майнула чиясь постать, й Любка, засоромившись, що підглядає, прудко подалася за мною до готелю, була вона мовчазна, і так ми у невластивій для нас прохолоді перебули в готелю коротку літню ніч – кожний відчужений у свої згадки…
Господиня самотньої хижі на Кливі завела нас з Дмитром, промоклих до нитки, у світлицю, де було сухо, тепло й пахло бриндзою та вовною; «мій ґазда в бутині, не знати коли й вернеться, – щебетала молода жінка, – а ви вдягайтеся в його сорочки й гачі, своє мокре вішайте на жердку біля печі й підхарчуйтеся трохи…»; молодиця була жвава, запопадлива, а ще й вродлива, вона поставила перед нами на стіл дерев’яну тацю з кружалом холодної кулеші, нарізала скибок свіжого будза й гріховно приглядалася до нас, переводячи погляд з одного на другого, ніби оцінюючи, котрий з нас кращий; ми, зголоднілі, наїдалися й нітилися під її хтивими позирками, а коли подякували за вечерю, жінка просто з моста, не соромлячись, наче то йшлося про буденні речі, мовила: «Лягайте на лавицю голова до голови, накривайтеся веретами, а коли сон вас не йметься, то погодьтеся, хто перший прийде до мене – та де ж би то я мала спати сама, коли такі леґіні до мене загостили!»; і ми всю ніч до ранку промучилися в нестерпній хіті, а вранці господиня зайшла до світлиці, налила в горнятка молока й грайливо, проте з тінню докору проказала: «Які ж бо то ви, хлопці, ще зелені!»