Роман Іванович Іваничук
Осінні узори
Новели та оповідання
Світ зловив мене, і я тішуся тим
Замість передмови
Контратекст
Творчість Романа Іваничука – хіба це не одна з найяскравіших сторінок у сучасній українській літературі? Від молодечої новелістики до «всенародних» «Мальв», котрі були популярними, мали стотисячні тиражі й чи не сотні рецензій, мали мільйони читачів на «материку» і у всіх українських діаспорах; від «Мальв» до елітарного й, здається, ніде не рецензованого триптиху «Смерть Юди» – так виглядає ця непересічна літературна біографія.
Якби хтось забажав сперечатися зі мною з приводу тих означень – прошу дуже, я готова арґументувати й упевнена, що переконаю кожного в своїй рації. Це зовсім не красні слова з нагоди досить поважного ювілею: Іваничук насправді заслуговує на визнання й навіть вищих суперлятивів, але річ у тім, що я суперлятивів терпіти не можу й похвалу переважно вимовляю над силу, як крізь зуби, бо все досконале здається мені настільки природним, що ніби іншим і бути не може. Але Роман Іваничук таки заслуговує визнання, і нічого не означають сьогоднішні малі тиражі, брак всеукраїнського розголосу чи брак рецензій, друкованих фахових відгуків, критичних й аналітичних статей, на що так гірко і майже з дітвацькою безпосередністю скаржиться Іваничук. Це все нічого не означає: сенс твору в ньому самому, а не у роздумах про цей твір, і до цього треба звикати.
В одному з безконечних інтерв’ю (а може, то була одна із безконечних балачок і суперечок) я запитала, коли Іваничук почувався щасливішим – у часи стотисячних тиражів і стотисячного розголосу, чи тепер, коли бракує можливості видавати книжки, коли доводиться шукати спонсорів і сподіватися бодай на одну фахову рецензію? Звичайно, це була собі така дрібненька провокація, бо я почула у відповідь те саме, що й сподівалася почути (жаль, але писаний текст не може передати характерної іваничуківської інтонації, я завше про це думаю під час газетярських інтерв’ю): «Не можна ставити такі запитання. Щасливішої людини нема зараз у цілому світі», – з властивим оптимістичним максималізмом вважає Іваничук.
Він може писати завжди, не вдаючись до якоїсь там самоцензури чи фігури замовчування. Яка там самоцензура, коли можна писати все?! Іваничук часто йшов на ризик у літературі, державна незалежність вважає він, подарувала нам незалежність особисту, зокрема йому, як письменникові й громадянину. Він вільний, він абсолютно вільний.
Але це неправда, маю охоту заперечити, хоча знаю, що наражаюсь на чергову суперечку. Не вільний, не вільний від тих розмаїтих обов’язків, котрі поклав і покладає на себе, від свого нестерпного «австріяцького» характеру, коли геть усе чисто мусить бути абсолютно так, як він собі надумав, навіть годинники на всіх львівських вежах мають ходити так, як ходить його годинник, і сонце має сходити звідти, звідки він сподівається; він не вільний також від своїх переконань, від почуттів, а найбільше до своєї прив’язаності й любові до України, до всього, що зветься українським – чи то маленьке його село Трач, чи то велика й тяжка наша історія, чи то вулиця старого Львова з тим тепер відремонтованим наріжним будинком, де колись у сутичках жила пані Абрекова з Письом та своїми двома доньками Льонцею і Гізею, жила задля того, аби потрапити до «Манускрипту з вулиці Руської»; чи то Батурин, трагічий і безнадійно поки що загублений в нетрях соцідіотизму, чи то батярська коломийка, проспівана в парубоцькій компанії. Ця любов прекрасна й єдина, але вона робить людину таки зневоленою, бо накладає безліч табу й не дозволяє бути критичним щодо предмету любові, а це незавше обертається добром як для того предмета, так і для самого закоханого. Але це вже не ювілейна розмова, отут таки почнеться дискусія…
Що мені найбільше імпонує в просто-Іваничукові, не письменникові чи громадському діячеві, а просто-Іваничукові – то це наївна переконаність, що він є найдобрішою в світі людиною. Себто він – найдобріший? Зі своїм максималізмом, непоступливістю, упертістю, категоричною різкістю, важкою й гострою одразу? Трапляється, що ці рисі його характеру й поведінки відстороняють від нього людей, котрі домагаються, аби він їх вислухав, аби на всі, геть усі питання відповів, в усіх проблемах зорієнтувався. І ніхто не хоче втямити, що Іваничук перед якоюсь проблемою може й розгубитися; розуміти, знати, вміти – це для нього радше у сфері літератури, в cфepi слова, коли життя трансформується в мистецький витвір (найперше літературний). У всьому іншому, навіть у громадському житті й політиці, він зовсім не аж такий професіонал і всезнавець. Окрім того, він ніколи не був інтриґаном, режисером, творцем якихось прихованих підступних дій чи ситуацій, і через те не підозрює в інших людях таких талантів, через те вірить доволі часто в абсолютну до нього прихильність переважної більшості людей у цілому світі. Він спершу захоплюється людиною, тішиться, зауваживши в комусь симпатичні риси характеру, талант, доброту чи мудрість – і не пробуйте його переконати, що то помилка. Не повірить, а ви отримаєте з десяток епітетів не наймилішого відтінку.
Та зрештою, кожен бачить Іваничука-людину й Іваничука-письменника по-своєму. Для кожного, хто знає його і його книжки і хто сприйняв обидві його іпостасі як природню сутність, ця природна й природжена сутність може бути іншою, кардинально відмінною від тієї, що бачиться мені; кожен має на своє бачення право. Так точнісінько, як і сам Іваничук може бачити себе інакше. Вже нехай вибачає мені за мої домисли і фантазії, прецінь, і я колись займалася тим, що зветься літературою. З одним із моїх суджень він напевно буде цілковито згоден: Іваничук ніколи не почувався відокремленим від своєї землі й людей, котрі на ній живуть. Він хотів – так сам стверджує – скористатися своїм хистом письменника, щоб зазирнути вперед, сказати те, чого сама історія не сказала. Зацитую дослівно рядки з одного, здається, ще не друкованого інтерв’ю Іваничука: «Я навіть творив свої формули (не хвалюся: письменник мусить бачити далі), й не одне із сказаного справджувалося. Я вірив, що неволя западеться, я бачив навіть, як вона розпадатися буде: отже війни не сталося, а вона розпалася. Я казав: тюрма розпадеться від своєї критичної маси, вона є затяжка, й вона провалиться в безодню від своєї страшної лиховісної ваги».
У романі «Рев оленів нарозвидні» вперше у нашій художній літературі Роман Іваничук торкнувся трагедії УПА. Твір викликав суперечки й дискусії, й кардинально протилежні оцінки й судження. І автор почувся знову в бурхливій стихії літературного життя, стихії, котра часом така ж непередбачувана, як найстрашніша повінь. Але ліпше повінь, ніж перебуття на мілині… Аби Іваничук не скаржився: була слава, а зараз чекаю, щоб хтось сказав про все, написане вже за часів нашої Незалежності, бо крім принагідних висловів, ґрунтовної розробки нема, й це болить, бо написано чимало, може, краще, ніж було раніше. Так, від «Орди» до «Реву оленів» написано не менше, ніж від «Мальв» до «Орди».
Зрештою, досить мого вступного слова. Отож пропоную Романові теми для медитацій. Я поклала перед ним диктофон, Іваничук медитував уголос, мені зосталось тільки переписати на папір слова – голос, на жаль, на папері не відтворюється.
Найкраще місце на землі
Уся твоя робота, все твоє життя, вся твоя творчість зв’язані з тим куточком світу, яке тобі наймиліше; те місце на землі як найкраща жінка для тебе, від якої ти не хочеш і не можеш бути вільним, яку покидаєш тільки задля того, щоб знову повернутись; найкраще місце на землі для мене – це Львів, я не міг би жити в іншому місті, хіба щоб мене примусили. Львів дає абсолютно все, чого потребує душа; Київ, напевне, набагато гарніший уже тому, що там Дніпро, Київ – столиця, але для мене необхідність одна – це Львів.