– Ну що, уроди?! Чого вилупилися?! Так починається найбільше дійство. Колись мій пастор Джек Лобановські сказав, щоб я пішов і порвав цей світ. І я пішов. І я порвав. Але спочатку я порвав пастора і його паству. З цього я взяв мало грошей, але багато досвіду боротьби. Мені довелося лікувати алкогольну залежність з Бушем-старшим, доки я не пробив інвестиційний фонд моєї компанії. Ха! І ви скажете: а де ж був Бог, що покинув свого пророка? – Він зійшов до тихого і єхидного шепоту, що змішувався з отруйним шипінням повітря і випарів алкоголю. – Він ніде не був. Його не було ніде. Тому що я був Богом. Я був тим, що створював себе і свій світ. – Абрахам Лі витер піт, скинув руку, глянув на ролекс. – Вам пора, малята. Рито, подарунки. А мені сигару. – Абрахам Лі закурив сигару і подивився довгим поглядом у синіючу від диму даль, і він мені здався би чудом, аби не дівчина з золотою тацею, що стояла, обіпершись плечем об мармурову колону, повиту справжнім африканським плющем. Нарешті я розгледів її обличчя.
І отже, я подивився на її обличчя. Правильної форми, рожеве, з чіткими рисами, які не переходили у занадто різкі; стриманий блиск мельхіорових очей, прямий, класичний грецький ніс з ледь розширеними крилами, що тремтів раз по раз, коли голос Абрахама Лі зривався на істеричний писк. Я дивився у неї, як у бархат травневої ночі, де прощальна зі світом пісня солов’я, ну, і таке інше. Я дивився довгим собачим поглядом, який не розраховує на ласку і на добре слово, як ґудзик розстебнувся зверху, оголивши краї грудей, красивих, трохи видовжених, трохи важких унизу, де перламутрово відливалася шкіра. Це було нестерпно. Я завертів головою, потім знову втупився у неї, але вона навіть не ворухнулася, вся подалася, наче якийсь звір, наповнений силою і кров’ю для стрибка, виставила підборіддя й очі, блиснула двома коштовними камінцями. Чомусь я уявив її у домашньому вбранні, без того безглуздого одягу, м’яку і теплу, і щоб вулицею йшли невимовні потоки світла і ще щось. Я хлебнув шампанського і подивився на свого приятеля, що куняв, засунувши голову в обшлаг дорогої шкіряної куртки, як мокрий півень.
А потім двері, вірніше, задня стіна розчахнулася, очі запекло від світла – оранжеве сонце гуділо у високості порцелянового синього неба, підчеплене на дроті моєї свідомості, – принаймні перше, що прийшло у мою хвору від алкоголю й еротичних видив голову. Скрізь лежав сніг. Від цього взяло приском шкіру від мошонки до вух. Тупий, сильний удар, сконцентрований професійно в одну точку, прийшовся мені у спину і викинув, наче з катапульти, на білий сніг під болісне оранжеве сонце, що теліпалося якраз біля перенісся і падлюче завалювалося то в одне око, то в друге. І відразу щось тріснуло у сферах, як металева пружина, що віками чекала, коли хтось натисне живий важіль і коліщата закрутять тисячі живих картинок перед людством. Нічого особливого не трапилося. Відразу, по хвилині, приземлився мій друг. Він гепнувся лантухом. А ще в якусь мить перед нами виросла височезна фігура Абрахама Лі в білому пуховику, лисячій шапці, з обтягнутим шкірою обличчям. Виходило так, що він більше скидався на череп, обтягнутий чорним поліетиленом. Я подивився на Мусія, але цього разу мені заважало не сонце, і побачив пластикове обличчя Абрахама Лі, його зеньки, що відливали китайською порцеляною, увібравши в себе помаранчевий присмерк передвечір’я, і я здивувався, що день так швидко дійшов кінця. Несподівано, але вже очікувано Абрахам Лі ударив мене в ліве плече ногою, взутою у справжні сибірські унти (і коли воно встигло, оце мавпеня), і я заорав обличчям у сніг. Така ж історія чекала на мого товариша. Далі ми пересувалися степом навкарачки, борсаючись у снігу, наче два маленьких живих бульдозери, і лаялися між собою, а над нами, вирячивши чорні коралові баньки, блискаючи жовто-порцеляновими більмами, вивищувався Абрахам Лі, що не переставав тренувати свою горлянку і наші барабанні перетинки. Мусій, поправляючи окуляри, спробував звестися; несучи в інтелігентських окулярах віковічний протест свого класу, він таки зіп’явся на свої негнучкі цирла. Але гнучка, наче гумовий шланг, нога в унтах неправдоподібно жіночого розміру влучила йому в грудину і знову заставила опуститися на сніг. І ми знов зарачкували на оранжеве сонце проти вітру, по снігу. Раз по раз перед нами з’являлася віщуюча харя Абрахама Лі, де ворушилися жовті лаковані більма і стриміли два непорушні ока кольору темної кави, які більше нагадували зіпсовані устриці, що само собою вже було неправдоподібним.
– Ви мішки сала і лайна! Ви покидьки! Ви втілена непотрібність батьків, що народили щуренят, а не вищу хвалу усього земного. Подивіться уважно на мене, – але Абрахам Лі і не думав дозволити нам підняти голову. – Я пройшов школу східних мудростей, я пройшов життя, як шило масло… – Він зупинився, і два більмуватих ока з коричневими устрицями, як перископи, зависли над нашими обличчями. – Але Бог вас кличе! Ви чуєте?
Але як ми не прислухалися, окрім вітру, не чули нічого. Тоді рачкування продовжувалося. Нарешті до мене дійшло, я зірвався на ноги і крикнув:
– Ага. Я просвітився!
Абрахам Лі усміхнувся, підняв нас за петельки, красиво вигнувшись своєю зміїною талією:
– З прибуттям і просвітленням, шановні брати і сестри!
Двері прочинилися, і ми пішли теплими персидськими килимами, серед золотих підсвічників, барокових дзеркал, оголених красунь, що тихо шастали у полуничних прозорих туніках. У кожній кімнаті на нас дивилися маленькі ангели над головою самого Абрахама Лі, великого, чорного й усміхненого, і ці мініатюрні ангели клали на його голову вінки з віковічного лавра. Така-от картина. Аби я у той момент розбирався в етиці віри, то моя уява намалювала б зовсім інші картини, допустимо, хтивого клишоногого Люцифера, що наколює на вила по декілька десятків абрахамів лі; а так я його просто ненавидів і водночас захоплювався. Виною, звісно, були випивка, жінки і вседозволеність, з якими нас вітав наш новий пастор. Нічого особливого, як на той час.
Простір кінця вісімдесятих – початку дев’яностих двадцятого століття у цій частині, у цій заводі вакууму людського спілкування нагадував цирк, що несподівано звалився з поїзда на забитому і дикому полустанку, з одним магазином, телевізором, сторожем та путівником і начальником в одній особі; цирк цей оглушував справжнісінькими вибухами, справжнісінькими катастрофами, які тягнули за собою трагедії і нагадували тубільця, що отримав розрив серця, коли зранку задзвонив будильник, подарований місіонером. Пізніше все це викликало дикий регіт, але час ще не прийшов. Я не знаю, хто напоумив на цю стезю Абрахама Лі, але якщо тверезо подивитися, то він не був-таки білою вороною на фоні свого мавпячого африканського царства.
Головне – логіка, нехай вона призводить до бомбардування Хіросіми. Завжди можна висидіти і протримати розумну паузу. Що й умів робити чорний і риплячий, наче водопровідний шланг, Абрахам Лі. Перш за все він нам показав папери: посвідчення, що він є громадянином України і що він є наступником одного з апостолів на Землі. Ім’я апостола делікатно не вказувалося, що і підтверджувало далекоглядність і скромність такого авантюриста, як Абрахам Лі, котрий зроду не бачив в очі Конго чи Ефіопію, а його Батьківщиною швидше за все була сонячна сторона Гарлема або Східний Лондон. У разі несприятливого клімату він перлюструвався на його противника чи інакше… Словом, про це нам говорити і доказувати нічого не випадало, і треба воно нам, як блосі – зайва понюшка дихлофосу. Нам, затиснутим свавіллям батьків, що сиділи на лантухах грошей, ходили в потертих піджаках, крадькома парилися у смердючих банях під коньячок з комсомольськими активістками, а грошима не хотіли і не мали ніякого бажання ділитися. Саме коли гормони завзято штурмували наші черепні коробки, він-то і з’явився. Ми з корешем точно визначили: це наш зірковий час, і він є наш рідний маніяк. Маніяк, що не за ґратами, – це дуже потужне вкладення ресурсів та капіталу, якщо закинути оком у всі історичні процеси. Саме там ми і бачили. Але скоро нам це наскучило. Вірніше…