«Швидше за все, дитина надто стрімко подорослішає. Яскраві емоційні спалахи в його душі прирікають юного панича на самотність. Треба би якось допомогти хлопчикові, інакше він остаточно замкнеться в собі», – подумав учитель і звернувся до вимоклого янголятка якомога ласкавіше:
– Підемо зі мною, Юрію, і поговоримо про те, що тебе бентежить. Хочеш цього?..
– Гаразд, – погодився хлопчик і слухняно пішов слідом за Стегманом спочатку парковою доріжкою до будівлі аріянської Академії, де вони удвох пірнули до лабіринту довгих сумовитих коридорів.
– Ну от ми й на місці.
Вчитель із зусиллям відкрив важкі дубові двері сховища знань і гордості школи – бібліотеки. Під її склепіннями зберігалася безліч рідкісних стародавніх пергаментів і сувоїв, рукописні книги і друковані видання місцевої друкарні. У непосвяченої людини міг навіть з’явитися сумнів, а чи витримають стіни й полиці такий огром знань?.. На відміну від коридорів, бібліотека була просторою та світлою. Тут гармонійно сполучалися білизна стін і м’який морок добротного темного дерева. Кімнату обігрівали кілька камінів, створюючи в приміщенні затишок і комфорт. Меблі з коштовних порід дерева виглядали добротно й витончено.
Незважаючи на денний час, зараз у бібліотеці було порожньо. І не дивно: адже сьогодні був батьківський день, тому багато учнів взагалі були відсутні у школі. Цим і скористався Стегман.
– Розташовуйся, Юрію, поближче до вогню, – запропонував він, присуваючи до палахкого каміна два величезних крісла. Хлопчик охоче скинув із себе мокрий жупан, залишившись у довгій вишиванці, штанятах і чобітках, після чого влаштувався в запропонованому кріслі (у якому вмістився легко, немовби невеличкий жучок у коробці).
– Я давно спостерігаю за тобою, – почав неспішно вчитель. – У нашій школі ти перебуваєш вже не перший місяць, але так ні з ким і не потоваришував. Більше того, особливого інтересу до навчання ти також не виявляєш. От взяти хоча б мій предмет – геометрію: наука ця важка, не заперечую. Можливо, тобі не все зрозуміло? Може, я погано пояснюю? Але ж ти жодного разу не задав мені бодай якогось запитання…
– Та що ви, пане вчителю! Я все розумію.
Юрій виглядав явно здивованим. Схоже, він щиро не розумів, чим викликане невдоволення вчителя.
– Тоді в чому причина твоєї байдужості?
– Але це ніяка не байдужість, пане вчителю…
– А що ж тоді?
– Я просто розгублений і не знаю, як поводитися.
– Тобто?! Поясни, будь ласка.
Всім своїм видом Стегман зобразив увагу. Юрій зміряв його довірливим поглядом янгольських оченят і заговорив, немов дорослий – повільно, виразно, з паузами в потрібних місцях:
– Річ у тім, що мої батьки – люди дуже зайняті. Окрім мене, у родині є ще й інші діти. Від трьох років я виховувався в будинку мого дядька – Романа Гойського. Саме завдяки йому я вільно володію латиною, давньогрецьким, а також побіжно розмовляю французькою й німецькою… Дядько ознайомив мене з основними засадами математики і граматики. А три місяці тому батько відправив мене сюди – у Раків. Я не розумію, навіщо він це зробив?! Я й зараз знаю більше, ніж будь-який тутешній учень… Тому я, правду кажучи, дуже збентежений і розгублений: адже за навчання в Академії маю платити розлукою з дорогими мені людьми! Я міг би продовжити навчання вдома чи у дядька, де є прекрасна бібліотека…
Стегману стало дуже шкода засмученого хлопчика, але він жодним чином не показав цього, коли заговорив у свою чергу:
– Знаєш, Юрію, ти вже достатньо великий і маєш розуміти, що сюди на навчання тебе віддали не просто так. Ти – найстарший княжич із магнатського роду Немиричів. Ти належиш до кола високошляхетної аріянської знаті. Тому в Академію тебе відправили не зовсім на навчання.
– А навіщо ж тоді? – здивувався хлопчик.
– Наша школа дає дітям не тільки різноманітні знання, але й відповідне виховання. На відміну від єзуїтських шкіл, тут немає тілесних покарань: социніяни не вважають за можливе вганяти знання в дітей різками, оскільки жага знань повинна виходити з ваших юних душ. До закінчення навчання ти, Юрію, разом з іншими маєш опанувати певні знання й загартувати тіло. А також усім вам належить подумати про те, яку користь ви принесете в майбутньому всій нашій аріянській спільноті. Зрозумів?
– Зрозумів, – тихо підтвердив хлопчик.
– А знаєш, хто оце? – поцікавився Йоахим і показав обкладинку книги, яку під час бесіди тримав у руках. Юний спадкоємець магнатського роду взяв книгу, уважно розглянув обкладинку і з найсерйознішим виглядом мовив:
– Цю книгу я не читав, але, зважаючи на все, на обкладинці зображений святий Юрій Змієборець.
– Вірно, це Юрій Змієборець, він же – Георгій Переможець, – підтвердив учитель, зрадівши непідробному інтересу, що спалахнув в очах хлопчика. – От бачиш, його звуть так само, як і тебе – Юрієм. Жив цей святий давно, але його життя і досі є зразком для наслідування багатьма поколіннями! Ім’я святого Георгія довгі століття не сходить з вуст багатьох народів, його зображення можна зустріти на прапорах і монетах. На честь його подвигів і славетних діянь складені легенди й пісні, побудовані храми. Його ім’ям навіть називають цілі держави… Хочеш, розповім про це?
– Звісно, хочу!
– Тоді слухай і запам’ятовуй… Народився Юрій в 270 році від Різдва Христового, у сім’ї багатих і благочестивих батьків – зовсім як ти, хлопче.
– А де він народився?
– Цього ніхто не знає точно: одні кажуть, що в місті Лідді у Палестині. Інші стверджують, що в Білиті біля підніжжя Ліванських гір. Втім, це не має особливого значення…
Важливо інше: у вісім років Юрій розпочав військову службу у імператора Діоклетіана. І ще важливо, що з юного віку він виділявся з-поміж однолітків розвиненим розумом, незвичайною хоробрістю й величезною фізичною силою. Виявляючи неабияку запопадливість до військової служби, Юрій дуже швидко зробився тисячником. Багато ратних подвигів і перемог було за плечима юного полководця. От про одну з таких перемог я тобі й розповім.
Давні літописи стверджують, що неподалік місця, де народився Юрій, було глибоке озеро. Жив у цьому озері древній змій, який розорював довколишні селища й убивав жителів. Щоб задобрити чудовисько, тамтешні жителі почали регулярно, за жеребом приносити йому в жертву юнака або дівицю. І от настала черга красуні Ніни – дочки місцевого правителя. Горопашну дівчину відвели на берег озера і прив’язали до розлогого дерева, де вона стала очікувати смерті, тремтячи від жаху.
Та коли змій виповз із вод озера й почав наближатися до красуні, на березі казна-звідки з’явився прекрасний воїн на білому коні, який довгим списом уразив чудовисько і таким чином врятував дівицю. Цим юнаком і був Юрій! Відтоді сміливця почали зображувати на іконах як уособлення перемоги над древнім змієм – тобто над злом. За переказом, Юрій Змієборець доводився родичем святій рівноапостольній Ніні. Перший храм на його честь був збудований царем Міріаном саме на місці її поховання – це в Грузії. І сталося це через шістдесят п’ять років після народження героя.
Ще через кілька століть Георгій Святогорець, або у перекладі – «Великий Синаксар», відкрив світові й житіє святого Юрія. В добу правління грузинської цариці Тамари образ святого Юрія, який вражає списом змія, з’явився на грузинських прапорах, а спеціальний георгіївський хрест залишається на прапорах і корогвах грузинської церкви дотепер. Цього святого вшановували скрізь на Русі, засновували монастирі на його честь не тільки в Києві, але також і в Новгороді. Дмитро Донськой зробив Георгія Переможця небесним заступником столиці Московського царства: адже місто це заснував київський князь Юрій Долгорукий. А московський князь Іоанн ІІІ включив зображення святого Георгія в герб міста Москви.