А вірний Стефан час від часу витягав князя Андрія Немирича із чергової пригоди чи навіть позбавляв небезпеки…
* * *
Вечоріло. У корчмі гуляла галаслива компанія. Пили багато, корчмар не щадячи ніг бігав у підвал за заморськими винами. За широким столом програвалися величезні гроші й фамільні коштовності, у хід вже пішли векселі й заставні на родові маєтки.
Немиричу сьогодні неабияк щастило. І чим більше він пив, тим краща карта до його рук йшла – знай собі виграш загрібай…
– Не щастить мені в коханні, шановне панство, натомість в картярстві й сам диявол зі мною не зрівняється! – прокричав він по завершенні чергової вдалої гри. Саме тут двері корчми відчинилися, увійшов Стефан, підійшов до гамірливого гульвіси й тихенько прошепотів:
– Княже, додому час…
– Не хочу додому, – мовив Андрій, – там на мене ніхто не чекає.
– Чекають на тебе, княже, ой як чекають! Оксана не спить, оскільки Андрійко – улюблений твій хрещеник вередує.
– Андрійко?.. – перепитав князь.
– Так. Він на тебе дуже чекає!
Треба зазначити, що незважаючи на всю неприборканість вдачі, Немирич із незмінним пієтетом ставився до своїх хрещеників. З кожним прожитим роком думав він тільки про одне: як житиме колись без Андрійка й Оленьки?! Звик-бо до них настільки, що стали йому хрещеники рідними! Лячно навіть подумати, що на старості він залишиться сам-один…
– Ну що ж, шановне панство, мені додому час! – звернувся князь до присутніх. Картярі з полегшенням зітхнули, але корчмар розчаровано мовив:
– Та що ж це таке?! Та ви ж, княже, і не погуляли як слід! Може, все ж таки залишилися б, га?..
– Ні-ні, на мене чекають! – гордовито мовив князь, згрібаючи виграш у калитку.
– Але як же ви, княже, додому дістанетеся? Ви ж на ногах ледве стоїте, на коня вам не сісти, – гугнявив своє корчмар.
– Відчепись, я на возі за князем приїхав, – прогарчав Стефан.
– Лячно зараз їхати! Неспокійно! – вигукнув хтось.
– Та хто ж це нас зачепить?! – гримнув Андрій. – Усі в околиці знають, як я шаблюкою володію, та й Стефан не з лякливих.
– Шаблею тільки живих налякати можна. А от як з мертвими бути?..
– А при чому тут мертві? – сторожко запитав Стефан, якому ця п’яна розмова дуже не сподобалася.
– А при тому, що найкоротший шлях до оселі пана Немирича лежить через цвинтар, – втрутився корчмар. – Ти сюди через поле й гайок їхав, наскільки я знаю. А можна і через цвинтар, зате прямо…
– Там ніякої дороги немає, – заперечив Стефан.
– Є дорога! Широка, проте небезпечна! Мало хто наважується їхати там і вдень, але ще не знаходилося такого сміливця, який наважився б уночі там проїхати. Подейкують, нечиста сила там живе, – підтвердив старий козак, що тихо сидів у найтемнішому куточку корчми.
* * *
Старий розсохлий віз повільно рухався по курній дорозі. Князь сидів за спиною Стефана, який правив кіньми, і налитими очима дивився на корчму, що поступово танула в темряві.
– А знаєш, пане Андрію, – заговорив козак, – дороги ж нині справді небезпечні. Скрізь розбійничають лихі люди. Може, все-таки варто залишитися в корчмі й перечекати до ранку?
– А як же похресничок мій Андрійко? – поцікавився Немирич.
– Оксана Андрійчика, мабуть, давно вже приспала, – мовив Стефан і додав: – Щось і мені боязко стало, княже. А може, треба було в корчмі до ранку посидіти?..
– Дурниця! А от я нічого не боюся, – кинув Андрій, вдивляючись у темряву. – Ні демонів, ні чортів… ані розбійників. Ти мені, Стефане, сам же всю гру зірвав, а тепер нити починаєш: боязко йому, бачте… Ні вже, їдьмо додому.
– І смерті теж не боїшся? – криво посміхнувся козак.
– І її теж.
– Та ну!.. Не криви душею, пане Андрію, всі люди чогось та бояться.
– Як на сповіді тобі кажу – не боюся!!! От хочеш, зійду з воза й сам-один пройду через цвинтар?! Сам, без тебе!..
– А не злякаєшся?
– Ні, – відповів Андрій, задерикувато трусонувши головою. При цьому його довга чуприна розтріпалася й упала на очі. Князь огледівся, розреготався й запитав зухвало: – Ну, то як?!
Стефан пригальмував воза, потім повернувся до Андрія й мовив:
– Княже, ти ж знаєш, я тебе нізащо не покину! І як би не було мені лячно, однаково з тобою залишуся. То де тут дорога ця цвинтарна?
– Здається, має бути о-о-он там, – махнув князь у пітьму.
Вони їхали недовго й незабаром звернули з головної дороги. Немирич й озирнутися не встиг, як ліворуч і праворуч замаячили хрести…
Тиша навкруги стояла, як-то кажуть, цвинтарна, але раптом її порушив якийсь дивний звук: тихі шерехкі кроки… хоча на дорозі нікого не було! Андрій завмер і здійняв угору відстовбурчений палець, потім мовив:
– Чуєш, Стефане? Кроки… От знову!.. Хтось іде за нами слідом.
– Тобі здалося, – мовив козак. – Немає тут нікого. Та й звідки б узятися нормальним людям уночі на цвинтарі?..
Але князь виявився правим. Минуло ще кілька хвилин, і поруч із візком виросла темна фігура. Тепер уже й Стефан ясно бачив, що то худа обірвана баба, яка з’явилася невідомо звідки, перетнула їм шлях. Її темний силует спочатку здався товаришам величезним, оскільки відкидав гігантську тінь. Баба була вдягнена у довгу темну сукню, її обличчя наполовину приховувала велика брудна хустина, кінці якої звисали до самої землі. Баба витягнула кощаву руку долонею вперед. Немов підкорюючись цьому знаку, кінь зненацька зупинився, як укопаний.
– Хто це?.. – сиплим шепітком запитав Андрій.
– Звідки ж мені знати?.. Якась старчиха, – зашепотів у відповідь Стефан, а потім голосно спитав у баби:
– Чого тобі треба, мандрівнице? Хочеш, щоб ми відвезли тебе в найближче село? Що ж, тоді сідай.
Баба мовчала.
Князь почав сердитися, втрачати терпець, зрештою звернувся до Стефана:
– Давай-но рушай, ця стара не знає, чого їй треба.
І тут баба заговорила:
– Андрію… Не поспішай їхати… Дай-но подивлюся на тебе.
Голос був глухий і вібруючий, але слова вона вимовляла дуже чітко.
– Звідки ти знаєш, як мене звати? – перелякано запитав Немирич. Він не міг пригадати, коли раніше зустрічав цю старчиху.
Стефан мляво й якось неохоче натягнув віжки, але кінь навіть не ворухнувся. Баба пожвавішала й мовила:
– Мені не потрібно в селище… Я тільки хотіла спитати… Куди лежить твій шлях?
– Додому, – мовив пан Андрій, хоча відповідати дуже не хотілося, та й запитання було явно недоречним.
– Я знала, що зустріну тебе, – між тим продовжила старчиха-циганка тим самим деренчливим голосом.
Немовби уві сні Немирич оглянув залитий місячним сяйвом цвинтар. Йому раптом здалося, що в блідих примарних променях хрести… ледь поворушилися!..
– Чого ти від мене хочеш? – прямо спитав князь. Він намагався говорити так, щоб його питання прозвучало голосно й упевнено. Однак йому було лячно, і тремтіння в голосі виказувало його внутрішнє сум’яття. Година ж пізня, а прокладена поміж могилами дорога мимоволі навіювала похмурі думки.
– Хочу тобі поворожити.
– Ні! – жахнувся Андрій. Але баба вже владно вхопила його за руку, і князь чомусь відразу припинив пручатися. Циганка перевернула його руку долонею нагору й забелькотіла, немов божевільна:
– Кров!!! Смерть!!! Кров… Смерть…
Далі все сталося так швидко – як оком змигнути. Андрій і сам не знав, чи бачив усе насправді, або ж з ним сталася миттєва непритомність!..
…Самотній воїн відбивається від сотні ворогів, навколо гори трупів і калюжі крові… Але от вже розлючена юрба тягне до болота його оголене тіло…
…Баба повернула голову, примара зникла, хустина сповзла назад.
Місячне світло впало на її обличчя, висвітливши жовту, немов пергамент, шкіру, величезний гачкуватий ніс, потворний беззубий рот…
Андрій відчував на своїй долоні холодні кощаві пальці. Він спробував відсмикнути руку, але не зміг.
– Поїхали, Стефане! – вигукнув князь і таки висмикнув руку, перехрестившись.
– Не йди, я ще не все сказала, не все пояснила… – почала благати старчиха. – Я не бачу тебе. Тут надто багато світла. Повернися й подивись мені в очі…
Немирич покірно повернув голову й поглянув у її жахливі нерухомі, немовби скляні очі, затягнуті напівпрозорою зеленуватою плівкою…