– Дякую вам. А що із запропонованого можна взяти саме зараз?
– Зараз підберу вам декілька книг… Але доведеться трішечки почекати… У вас є час?
– О, так, я маю час.
– Тоді, пане…
– Юрій Немирич.
– Тоді, пане Юрію, розташовуйтеся о-о-он у тім кріслі й чекайте. Можете поки що почитати оце, – і старий простягнув юнакові невелику книжечку… Обкладинка її була затертою до нерозбірливості: либонь, книгу читали часто. З затертих слів вдалося розібрати одне-єдине: «Хроніки». Ну що ж…
Вмостившись у зручному затишному шкіряному кріслі, княжич заходився вивчати зачитану книженцію, яка розповідала про Вісімдесятилітню війну[10]. Саме коли він читав про один з найтрагічніших епізодів – облогу Лейдена, до бібліотеки зазирнув чоловік приблизно сорокарічного віку, приємної зовнішності, одягнений за останньою модою… який привітався польською!
– Добридень! – здивовано відповів Юрій. – А як ви здогадалися, що я вас зрозумію?
– Кшиштоф Арцишевський, – мовив він твердо, простягаючи юнакові руку. – А вас як звуть, дозвольте поцікавитися?
– Юрієм Немиричем мене звати.
– Аякже, чув, багато чув про вашого батька-суддю! Річ у тім, Юрію, що раніше я жив у Польщі, тепер от перебрався в Нідерланди і навчаюся в цьому славетному університеті… А що це ви читаєте, парубче?
Юрій продемонстрував затерту обкладинку новому знайомому.
– Так, я із цим знайомий, – пафосно відповів Кшиштоф.
– А чи правда, що жителі Лейдена витримали річну облогу міста?
– Не тільки. Лейденці навіть одержали як винагороду за свою стійкість оцей самий університет[11]…
– Та невже?.. А мер міста? Він же не втратить рук, правда ж?
– Та що ви, пане Немиричу, немовби дитина, чесне слово?! Руки у мужнього пана мера лишилися цілими й неушкодженими, не переймайтеся.[12]
– Пане Арцишевський, а на якому факультеті ви навчаєтеся?
– На факультеті прикладної механіки.
– О-о-о! Як шкода, що не на юридичному, як я…
– А чому шкода? Я два роки вивчав механіку й інші галузі прикладних наук, а також юридичне право. Не засмучуйтеся, пане Юрію, я постараюся відповісти на всі запитання, які ви задасте мені.
– Як добре! Мене дуже зацікавив державний устрій у Голландії. Чи допоможете мені розібратися в цьому нелегкому питанні?
– Природно, пане Юрію. Це моя улюблена тема, бо мрію побудувати державу з системою управління, подібною до голландської.
– Дозвольте довідатися, де саме збираєтеся її побудувати?
– Поки що не знаю точно, де саме. Хоч і схиляюся до Бразилії.
– Але ж Бразилія – це так далеко… А чому б не в Польщі, наприклад?
Якщо чесно, така прихована пропозиція виникла у Юрія щойно… Але цікаво, що скаже на це гість?!
– У Польщі, друже мій, я тепер персона небажана. Колись у молодості я припустився жорстокої помилки: взяв участь у дуелі, через що загинула людина. Тепер у себе на батьківщині я значуся в злочинцях. Тому де завгодно, тільки не в Польщі…
– Але ж ця дуель була чесною?
– Чесна? Раніше я також вважав себе правим. Я боровся за свої переконання, обстоював певні погляди. Ця людина образила не тільки мене, але людей, дорогих мені… Я викликав його на дуель, він погодився. Я володів зброєю більш вправно, ото й усього!.. Мене засудили до страти. Та я втік і тим самим обрав вічне вигнання. Раніше я вважав, що це несправедливо. А вже живучи тут, незабаром зрозумів, що ніхто не заслуговує на смерть, якщо його переконання не збігаються із твоїми…
– Сумна історія, – поспівчував Юрій. – Я теж випробував на собі несправедливість нашого суспільства.
– Не може бути! Я прекрасно знаю, що рід Немиричів є одним із найбагатших у Великому князівстві Литовському…
– Це так, але нині, як ніколи раніше, в Речі Посполитій посилилися гоніння на некатоликів. Єзуїти тепер розпоряджаються скрізь: керують державою, підробляють різноманітні факти, плетуть інтриги й навіть розпоряджаються королівською скарбницею!..
– Це сумно. Отже, за час моєї відсутності на батьківщині нічого не змінилося… і найближчим часом навряд чи зміниться.
– Чому ви настільки категоричні, пане Кшиштофе?
– Бо для того, щоб виправити усе це море несправедливості, доведеться змінити не тільки державний лад, але й відносини людей…
– Раніше я захоплювався математикою і був надзвичайно щасливим. Та коли з боку католиків на нас, аріян, розпочалися гоніння, стало очевидно: якщо я лишатимусь байдужним і не зроблю нічого для зміни нашого життя – усе так і залишиться… Тому я й вирішив вивчати право. Я боротимусь, але не зброєю, хоча нею також володію непогано. Ні, я стану найкращим політиком у Польщі! Вірю, що це допоможе мені змінити життя на краще.
– Цікава ви людина, пане Юрію! – сумно посміхнувся Арцишевський. – Виявляється, ви непоправний романтик і мрійник…
– Чому ви так вважаєте?
– Бо ви вірите, що зумієте перевернути життя у цілій державі, нічого собі! От тільки я, поговоривши з вами, ще більше переконався, що новітню державу з ідеальним республіканським устроєм необхідно розбудовувати поза межами Речі Посполитої. І чим далі від неї, тим краще! Бразилія, напевно, є найбільш підходящим варіантом.
Двоє молодих людей захоплено розмовляли, а старенький бібліотекар мовчки стояв собі в куточку і поштиво спостерігав за ними. Пан Мейсон не смів перервати їхню бесіду, тому що обговорювали вони, з його точки зору, дуже важливі речі.
От із цієї випадкової зустрічі в порожній бібліотеці Лейденського університету й розпочалася довголітня дружба двох мрійників – Юрія Немирича і Кшиштофа Арцишевського.
Сорбонна, Франція, весна 1632 року
Тією весною Юрій відкрив для себе тяжіння до прекрасної статі в особі гарненької незнайомки. Сталося це під час подорожування до Сорбонни.
Вечоріло, коли п’ятірка друзів під’їжджала верхи до околиць Парижа. (Враховуючи дворічний стаж перебування підопічних за кордоном, наставник Андрій Руткович виїхав сюди днем раніше, щоб підготувати ґрунт для прибуття учнів.) Втім, до готелю «Дю Пост», де молоді люди збиралися зупинитись попервах, доки не знайдуть інше житло, було ще далеченько. Попереду їхав Юрій Немирич, за ним – Олександр Чаплич і Микола Любенецький, позаду – Андрій Вишоватий і Петро Суходольський.
Огинаючи крутий поворот надзвичайно вузької вулички у передмісті, Юрій почув лемент і помітив попереду якийсь рух. Тому княжич негайно осадив свого коня і запитав у першого-ліпшого перехожого:
– Що там сталося?
– Карета, отак… – у відповідь розвів руками той.
Під’їхавши ближче, побачили, що невеличка карета дуже сильно нахилилася набік і перегородила дорогу, поруч з нею молотили землю копитами й іржали очманілі налякані коні. Перекинутися повністю екіпажу завадили густі зарості чагарнику, який буйно розрісся просто на узбіччі вулички. Один з пасажирів – розлючений огрядний стариган, лаявся з кучером, висунувши голову й руку зі стиснутим кулаком у переднє віконце. Довкола карети зібралася юрба витріщак, які спостерігали за подією, не забуваючи роздавати поради. Між тим, з екіпажу долинали стогони й голосіння жінок.
Примітки
1
«Живий» товар (тут і далі – прим. авт.).
2
Давня назва ріки Урал.
3
Православним.
4
Католицтва.
5
Схизматиками (в значенні «невірні», «єретики», «розкольники») католики називали православних.
6
Необроблена заготовка дерев’яної ложки.
7
Орган військового управління в Московському царстві XVI–XVII століть, який відав служилими людьми, військовим управлінням, а також південними і східними прикордонними містами царства.
8
Гасло Лейденського університету – «Praesіdіum Lіbertatіs» («Оплот волі»).
9
Республіканський державний устрій З’єднаних провінцій став наслідком компромісу між молодою буржуазією та старим дворянством, досягнутий ще в ході Нідерландської революції. Верховним органом держави були Генеральні штати, у яких засідали делегації від 7-ми провінційних штатів. Генеральні штати вирішували питання війни і примирення, відали фінансами та збройними силами. Провінція Голландія, відповідно до економічної потужності її буржуазії, мала в Генеральних штатах найбільший вплив. Влада в окремих провінціях належала провінційним штатам, що складалися з делегацій від міських магістратів і представників місцевого дворянства. Доступ в усі ці органи управління був відкритий лише для 2–3 тис. осіб з верхівки голландської торговельної буржуазії, які поступово утворили замкнену правлячу касту «регентів».