По батьковій лінії – теж суцільний армагеддон – москальщина та бандерівщина, разом узяті. Дід мій (батьків батько) – Олександр Олександрович Мухарський – син коваля з подільського містечка Кам’янець, уроджений гайдамака. Герой трьох воєн: Громадянської, Фінської та Великої Вітчизняної, від 18 років він тільки й знав, що воював. Спершу у складі 1-ї Кінної армії (похід на Варшаву), потім у складі бригади Котовського, де завідував польовою артилерією, а потім як командир зведеного артилерійського дивізіону з декількох батарей «катюш». З цими «катюшами» він пройшов усю війну, брав Прагу і Відень. За що дістав орден Леніна, два «Бойових Червоних Прапори», два поранення, тяжку контузію, а ще великий генеральський будинок на площі Шевченка, трофейний «Опель», купу трофейних же картин, зброї та різного краму. Словом, «погуляв» дідусь Європою не зле. Примітним фактом біографії було те, що упродовж 1947–1949 років він був військовим комендантом міста Львова. Там, на вулиці Поморській (нині Мішуги), у приватному секторі й досі стоїть шикарний будинок у стилі довоєнного конструктивізму, де він мешкав до початку 50-х.
«Так він же наш! Наш! У нього тоже дєди воєвалі», – з радості заволають «наші», але я вас мушу розчарувати. Так не любити радянську владу і ненавидіти Сталіна могли тільки ті, хто пережив ту страшну війну. Тому моя вам порада: запхніть свої убогі імперські міфи «про дідів» у сраку і послухайте нащадка справжнього героя війни – мого батька.
«Твій дід, – казав він мені, – Сталіна ненавидів люто. Пам’ятаю, як на початку березня 53-го року я прийшов до нього з траурною пов’язкою на пальті й плачу: „Тату, як же ми тепер без Сталіна жити будемо?“»
А він мені: «Нарешті ця сука здохла! Хай його чорти в пеклі деруть! Скільки людей загубив!». Потім напився на радощах і салют у себе на подвір’ї влаштував. Я питаю: «Як же так: весь народ у жалобі, а ти веселишся?». А він мені: «Бо народ не знає, скільки мільйонів ця падлюка погубила! А я знаю!»
І розповів історію з 37-го року, коли був понятим при арешті ворога народу. «Я тоді, – каже, – навчався на курсах у вищій школі офіцерів у Москві. І от ми з твоєю мамою (моєю бабусею, теж дворянкою Житомирської області – метрика є!) пішли на останній сеанс до кінотеатру „Ударник“, що поруч із Котєльнічєской набережною. Дивилися „Лєнін в Октябрє“. Після сеансу вийшли прогулятися, аж ось до нас підходять хлопці у кашкетах із синіми околишами й кажуть: „Товаріщ майор, просім вас попрісутствовать прі арєстє врага народа. Пройдьомтє“. Зайшли у той знаменитий сірий будинок на набережній, піднялися ліфтом на сьомий поверх, заходимо до квартири, в коридорі стоїть легендарний комбриг Тухачевський в кальсонах. Як побачив мене, аж затрусився… Ми ж з ним і у 20-му на Варшаву ходили, а потім білих на всіх фронтах ганяли, а потім скільки разів на полігонах зустрічалися. „Саша, – каже, – як ти міг?! Ти віриш у те, що я ворог народу?“. Певне думав, що я спеціально його здав. А я стою, слова не можу вимовити. Закляк увесь. Страшно. НКВДисти довкруж орудують, все перевернуте догори дриґом. Не пам’ятаю, як той протокол арешту й підписав. Досі собі цього простити не можу. І Сталіну не прощу! І Берії, цьому жирному пацюкові, не прощу! Стількох людей великих загубили!»
«Тату, тихше, тихше!» – намагався я його заспокоїти, і мені самому було страшно, що чую такі слова.
«Крові на них ріки, синку! На Гітлері й на Сталіні! І невідомо, хто з них гірший!»
«Тату, що ти кажеш! Тебе посадять! Тебе розстріляють за такі слова!»
«Вже не розстріляють! Все! Здохла тварюка, і хай! Зараз до Берії доберуться, а стріляти вже, синку, не будуть… І так уже всі постріляні, хто хоч щось знав. Тепер ваш час настає жити, будувати. Ми вже все – відстрілялися!»
Отаке мені розказував батько про мого діда, якого я бачив рідко, бо він після війни жив з іншою родиною. Але те, що Сталін сука, я знав від самого дитинства.
Подальше моє становлення як лютого «націонал-фашиста» відбувалося завдяки дитячим дворовим іграм «у войнушку» та суперпопулярному фільму «Сімнадцять миттєвостей весни». Саме цей фільм, без перебільшення, породив наймасовішу фашизацію дітей середини-кінця 1970-х. Оця красива, шляхетна ССівська форма, оці загадкові піратські черепи у петлицях, кашкети з вигнутими околишами, чорні автівки, кабінети, бар «Елефант», уся ця виважена арійська естетика… Яка там на хуй Лєні Ріффєншталь! Тетяна Ліознова – ось хто прославив Третій рейх на увесь Радянський Союз. Розумні, виважені, підтягнуті німці зі шляхетними рисами облич, на відміну від усіх цих замурзаних чортів-комбатів з рязанськими пиками та фронтовими «стограмами», в обвислих на сраках, вічно обісраних галіфе, увесь цей колгоспний командний склад із тлустими генералами на чолі, з кривоногим Жуковим на білому коні…
Словом, в іграх про войнушку усі міські діти переважно хотіли бути «німцями», а уся колгоспна гопота, що понаїхала до Києва зі своїх Свєрдловсков і Краснопєрєкопсков, Стаханових та Днєпродзєржінсков, однозначно опинялася на протилежному боці.
А ще були іграшкові індіанці, ковбої, залізниці з будиночками, жувальні гумки, справжні дерев’яні форти та інші фантастичні іграшки, що їх мені батьки присилали з далекої та казкової Німеччини. На відміну від наших уйобіщних радянських виробів дитячого легпрому, вони здавалися прибульцями з іншої планети.
«Дарма німці не перемогли у тій війні! Зараз усі мали б такі іграшки, як у тебе!» – заздрили мені діти, навіть з Магнітогорська і Чити (їхні мами працювали викладачками російської мови у нас у школі).
У дев’ятому класі до школи прийшов преферанс. Його заніс до нас Валєра Румянцев, який грав краще за всіх. Отак потроху за першу чверть я програв майже двісті карбованців. Де такі гроші взяти – не знав і був впав у відчай, але той-таки Валєра прийшов на допомогу. «Можна відпрацювати на стометрівці», – запропонував він утаємничено на уроці НВП (начальной воєнной подготовкі). «Стометрівкою», як з’ясувалося згодом, на сленгу київських фарцовщиків називався шматок Хрещатика від магазину «Каштан» (аналог валютної «Берізки») на перетині з бульваром Шевченка і до Центрального гастроному (звідки починалася вулиця Леніна – нині Богдана Хмельницького).
«Ти ж неповнолітній, до того ж приводів до міліції не мав. З гарної родини, отже перший раз пробачать. Але краще не попадатися й у разі чого казати: знати нічого не знаю, просив у дяді жувальну гумку», – напучували мене «старші товариші» перед першим виходом «на панель». Моє завдання – «чіпляти інтерів», тобто закордонних громадян, що їх якимись вітрами задуло до Києва. Розговорившись (англійську я знав непогано), я мав довести наш діалог до фрази: «Вот ебаут чендж?».
Половина респондентів зазвичай відмовлялися, решта ж проковтували наживку, питаючи: «Вот кайнд оф чендж?». «Совієт амі юніформ, спешел сувенірс, флегс, айконс, коінс, олд бук, мегезін енд мені азер». У «жирний» день за чотири години на ту мульку чіплялося до п’яти чоловік, у поганий – один-два. І тоді я вів їх до старших товаришів у дворик на Пушкінській, де вони брали інтерів під свою опіку і влаштовували їм «чендж», міняючи радянську військову форму, ордени-медалі, радянські монети і різний сувенірний крам (ложкі-матрьошкі) на уживані та не дуже – фірмовий одяг, сумки, фотоапарати, плеєри, а інколи й справжню валюту у вигляді американських доларів, німецьких марок та фінських крон. За кожного клієнта я отримував три карбованці.
Отак, десь за два місяці, особливо не переобтяжуючись, працюючи по п’ятницях, суботах та неділях, я віддав увесь борг та й покинув цю справу, бо ледь не потрапив під облаву, що відбулася за півгодини до моєї чергової «зміни». Знайомих хлопців замели усіх разом зі старшими товаришами. Когось відпустили, комусь дали умовний термін, а когось навіть закрили за валютні операції (від восьми років з конфіскацією). Я реально пересцав і покинув свою нетривку кар’єру фарцовщика, збагатившись твердим переконанням, що Радянський Союз програв ЕСТЕТИЧНУ війну західному світу.