Натомість зайняли їхні місця хохли-перевертні, московські запроданці, повилазила нагору хижа, бандитського виду наволоч – всілася у Верховній Раді, приймає якісь закони, радиться, «мутіт», «рєшаєт»… Навіть Народний рух України, що так славно виступив на початку дев’яностих, тріщить по швах, бо не здатні й самі патріоти домовитися між собою. І в цьому я бачу запоруку подальшої запеклої борні між «дійсно Україною» і «псевдоУкраїною», або таким собі сурогатом УРСР, в який нас може знову потягнути уся та комуно-фашистська компартійна зараза, нині перефарбована на адептів незалежності (повбиралися у вишивані сорочки й зі слізьми на очах співають «Ще не вмерла…», прикладаючи праву руку до серця).
Ну, почали видавати книжки Стуса, Винниченка, Хвильового; згадали усіх, хто належав до когорти Розстріляного відродження, відродили пам’ять про Курбаса, Крути й УНР. Почали майже потайки, але все ж говорити про Голодомор 1932–1933 років. Із Західної України доходили звістки, що то тут, то там на сільрадах вивісили жовто-блакитні прапори. Але то, радше, була гра – в Україну. Імперія здавалася чимось могутнім і незборимим.
Це вже потім була перша «Червона рута», Брати Гадюкіни, Сестричка Віка, Андрій Миколайчук, потім була «революція на граніті» й багатотисячні мітинги, «живий ланцюг» на день злуки УНР і ЗУНР, Янаєвський путч (ми з моїм армійським товаришем Шурою Бойком збирали під ялинами біля Центральної пошти цеглини – мали намір скористатися ними проти танків, якщо б їх кинули на придушення «антинародних виступів»).
На щастя, танків не трапилося, натомість впала до наших рук Незалежність, і всі сп’яніли від щастя. Ходили, браталися, співали стрілецьких та повстанських пісень. А за мною в родині так і закріпилося прізвисько «бандерівець», хоча насправді про Бандеру я знав мало – він був для мене радше уособленням спротиву совєтській системі, тому імперському комуно-фашизму, що поховав мою державу й закатував мільйони безневинних моїх земляків.
Степан Бандера був найближчим, найдосяжнішим, ще майже живим втіленням того незборимого українського Духу, який промовляв у мені. «Бо Бандера для комуняк і азіатів як червона ганчірка для бика! Бояться понад усе вільної, щасливої та справді незалежної України, бо як буде така Україна, то не відродиться вже більше імперія!» – отак думав я собі у ті благословенні часи.
Пам’ятний червоно-чорний прапорець з портретом провідника ОУН-УПА лежить тепер у кришталевій НДРівській вазі поруч з іншими артефактами тієї вільної щасливої пори – ручкою В’ячеслава Чорновола, яку він забув на столі, а я поцупив після його виступу в Спілці письменників на зборах РУХу, довгою стрічкою індійських презервативів, на якій Левко Лук’яненко лишив напис чорним фломастером «За Вільну, Єдину, Соборну Україну!» (так, певно, і не зрозумівши, на чому він розписався), та календариком з портретом Тараса Петриненка на тлі українського прапора та надписом: «Вірне серце твого сина я кладу тобі до ніг» і, знову-таки, автографом на зворотному боці. І дарма, що я вже давно не ношу того оселедця, проте в душі однаково лишаюся відданим усім тим принципам і думкам, що ними жив на самому початку дев’яностих, коли відчув себе СПРАВЖНІМ УКРАЇНЦЕМ, або, якщо хочете, «бандерівцем».
Уривок з роману
«Доба. Сповідь молодого бандерівця», 1994 рік.
Пісня шоста
Дарино
(відео – Ютуб за тегом: Орест Лютий «Дарино»)
А тепер трохи про баб. Про кацапських баб.
Страшні вони, кацапські баби, для чоловічої природи. Завжди усім незадоволені, які б скарби до їхніх ніг не складали. Згубить чоловіка така баба, яким би хорошим не був. Усе перекрутить, усе переінакшить, облає, оббреше, по світу пустить з дурною славою. А все тому, що кацапська баба. Повно таких у світі, повно у Раші, та й у нас достоту розвелося.
Позасідали в редакціях глянцевих журналів, рекламних відділів, на телеканалах – чоловіків собі гідних виглядають, а самі хижі, мов гієни степові, тільки про статки та свіже м’ясо думають. Що б де в кого урвати, за чий рахунок кудись поїхати, кому піхву свою подорожче продати.
Буває, закохаються, запурхають, заметушаться: мовляв, знайшла чоловіка своєї мрії. Місяць, два, півроку, аж дивишся – вже плаче, а тоді сльози висушить, і знову металом блискають очі, сталь у голосі: «Всі вони сволочі, всі гандони і підараси, і нема їм прощення. Мочити їх по повній програмі!»
Бо закохується кацапська баба у гідних чоловіків, статечних, незалежних, зі своєю думкою і життєвим проектом. Проте, як домоглася свого, як причарувала, як на одне місце сіла, то вже й бере віжки до рук, уже наказує, що робити, а чого не робити, з ким товаришувати, як гроші заробляти, кому шану віддавати, а кого послати якнайдалі. А як стане чоловік дибки, як скине тварюку зі своєї шиї, то вже скиглить і верещить: «Падонак, нігодяй, я тєбє добра жєлаю, а ти со мною вона как!». Усе видає себе за золоту рибку із казки, а насправді – лише лайлива стара.
І не візьме до голови, що чоловіка поважати треба, бо на те й дається чоловік жінці, щоб жінкою бути – лагідною, мудрою, надихати, а не сварити, кохати, а не примушувати, болі й рани лікувати, а не всаджувати гострі пазурі у саме серце. Тоді й чоловік відгукнеться, відкриється, все зробить, аби щасливою була, подарує дари небесні й життя вічне у вигляді дітей щасливих і здорових. Але невідомі ці почуття для неї, бо не знає справжнього Бога, а лише хреститься, ніби циркова папуга, та проклинає Божим іменем.
А ще вона завжди права – кацапська баба, а навіть якщо не права, то все одно права, бо «я же – женщіна». А ще, не дай Боже, – мати, то все – ховайся. Материнство для кацапської баби – свідоцтво її біологічної повноцінності. Як для кацапа у тюрмі відсидіти чи в армії відслужити, так для кацапки – «дєтєй нарожать». Дарма, що ростуть забиті й недокохані, хоча пристойно вдягнуті й до школи споряджені. «А хулє, я ж їх абєспєчіваю!». Сидить кацапська баба у Фейсбуці чи по телефону балакає – кістки всьому світові перемиває, бо тільки у лайці, брехні та словоблудді щасливою робиться і значущість свою відчуває тільки тоді, як притопить когось чи з лайном змішає.
Цілі армії невдоволених, хижих, заздрісних кацапських баб позасідали в редакціях бульварних видань та таблоїдних сайтів, чигаючи на поживу: кого б заклювати, кому б на голову помиї вилити, а кого й заживо зжерти. Варяться у цих міазмах, тхнуть, старіють, роблять собі підтяжки, накачують губи силіконом. І ото сидить собі самотня кацапська баба перед телевізором, шостим чоловіком покинута, дітьми забута, і дивиться чергове шоу «Як вийти заміж» чи «Битва екстрасенсів». Гине, шкарубне від злості й люті, що зсередини її мов пекельний вогонь спопеляють. Типова відьма – кацапська баба. А поруч із нею розбите корито.
– Ось чому я й досі не одружений, – каже Орест зітхаючи, – бо не знайшов того єдиного кохання, але вірю, знаю, що зустріну ще дівчину своєї мрії, отаку, як у наступній пісні, що її ми присвячуємо українським жінкам: нашим берегиням, нашим янголам-охоронцям. Мамам, дружинам, сестрам, донькам, які завжди поруч у найважчі моменти. У горі й у радості, у мирі і війні, у скорботі й тріумфі. Дякуємо вам, наші єдині, вірні, милі та прекрасні, за те, що ви – не кацапські баби. Ми вас любимо!
Орест співає на мотив «Катюші»:
* * *
– Та вона ж у тебе кацапка! Типова кацапка…
– Не кажи так, друже, вона все ж таки мати моїх дітей…
– Добре, вибач. А боляче робить, бо любить.
– Та ну її на хєр, таку любов! У мене вже серце не витримує від її «обіймів».
– Так, а якого хуя одружувався?
– Дитину хотів зберегти. Ну і любив її страшенно. Красива вона, зараза… Очей не відвести. Таке, знаєш, кохання-пристрасть, що вбиває. І наче бували у нас непогані часи, але сказати, що жили «душа в душу», – не можу. Весь час якісь сварки, якісь суперечки… Сподівався, що якось налагодиться, але чим далі, то ставала все нестерпнішою. Інколи ноги додому не йшли, бо щовечора – скандал. Та сказала про тебе те, а та – те…