Ю. Несбё - Таргани стр 16.

Вона похитала головою.

– Може, він усе-таки ліг спати, але побоявся, що не почує стукоту в двері, коли прийде той, на кого він чекав?

– Навряд чи. Не було в нього причини залишати двері незамкненими й для цієї Тоні Гардінг, адже вони домовилися, що він спершу подзвонить. Згодна?

Харрі так захопився, що не помітив, як сильно зсунувся до борту, і весляр крикнув йому, щоб тримався посередині, бо човен перевернеться.

– Думаю, він хотів приховати, що збирався з кимсь зустрітися. І в цьому сенсі мотель був зручним місцем, оскільки стоїть за містом. Саме те, що треба для таємної зустрічі, та ще й ніякої реєстрації гостей.

– Гм. Ти думаєш про фотографії?

– Хіба можна про них не думати?

– Такі знімки можна купити в багатьох місцях Бангкока.

– Можливо, він зробив наступний крок. Може, йдеться про дитячу проституцію.

– Можливо. Продовжуй.

– Мобільний телефон. Його не було, коли ми знайшли вбитого, і його немає ані в кабінеті, ані в нього вдома.

– Його поцупив убивця.

– Так, але навіщо? І якщо це злодій, чому він заразом не взяв гроші й не угнав машину?

Крамлі почухала вухо.

– Доказ, – продовжував Харрі. – Убивця ретельно замітав сліди. Може, він прихопив із собою мобільник, тому що той містив важливу інформацію?

– Як це?

– Що робить типовий власник мобільного телефону, коли сидить у мотелі й на когось чекає, а цей хтось теж має мобільний телефон і саме в цей момент їде до мотелю, застряючи в жахливих заторах на дорогах Бангкока?

– Він дзвонить і запитує, чи довго ще йому чекати, – відповіла Крамлі, і здавалося, вона досі не розуміє, що він має на увазі.

– У Мольнеса був телефон «Нокіа», такий, як у мене. – І Харрі дістав телефон. – Як і більшість сучасних мобільних, він зберігає в пам’яті останні п’ять-десять дзвінків. І ймовірно, Мольнес розмовляв з убивцею до його приходу, а тому той знав, що його можуть знайти за набраними номерами у мобільнику.

– Ну так, – протягнула вона без особливого захвату. – Він міг просто стерти всі номери й покласти телефон на місце. Але в нас тепер є побічний доказ: убивцю Мольнес знав.

– А якщо телефон був вимкнений? Хільде Мольнес пробувала додзвонитися чоловікові, але марно. А без пін-коду вбивця не зміг би стерти в телефоні номери.

– О’кей. Тоді нам треба зв’язатися з телефонною компанією й одержати перелік номерів, за якими дзвонив Мольнес того вечора. Однак співробітники, які звичайно допомагають нам у таких справах, уже закінчили роботу, так що я подзвоню їм завтра вранці.

Харрі потер потилицю.

– Це не обов’язково. Я розмовляв із Нхо, він цим займається.

– Ясно, – сказала вона. – Ти навмисно зробив це не через мене?

У її голосі не чулося ні роздратування, ні виклику. Вона запитала тільки тому, що Нхо був її підлеглим і Харрі порушив ієрархію. І справа не в тому, хто тут начальник, а хто ні, а в тому, що ефективніше для розслідування. А це вже в зоні її відповідальності.

– Вас не було на місці, старший інспектор Крамлі. Вибачте, якщо я поквапився.

– Не варто вибачатися, Харрі. Ти ж сам кажеш, що мене в той момент не було. До речі, можеш звати мене Ліз.

Тепер вони піднімалися вгору річкою й уже встигли пропливти досить далеко. Старший інспектор показала пальцем на будинок, оточений великим садом.

– Там живе твій співвітчизник, – вимовила вона.

– Звідки ти знаєш?

– У пресі був скандал, коли він побудував собі цей будинок. Бачиш, він схожий на храм. Буддистів обурило, що язичник живе в такому житлі, вони вважають це блюзнірством. До того ж вони наголошували на тому, що будинок зведено з колишнього бірманського храму, котрий перебував на спірній прикордонній території з Таїландом. У ті часи там було важко, раз у раз зчинялася стрілянина, так що люди їхали хто куди. А норвежець купив задешево цілий храм, й оскільки північні бірманські храми побудовані з тикового дерева, він зміг розібрати його й перевезти до Бангкока.

– Це ж треба, – здивувався Харрі. – І хто це?

– Уве Кліпра. Один із найбільших будівельних підрядчиків у Бангкоку. Думаю, ти ще почуєш про нього, якщо затримаєшся в нас трохи довше.

І вона наказала весляреві повертати назад.

– Нхо, мабуть, уже одержав список дзвінків. Як щодо того, щоб замовити їжу з доставкою?

Список справді вже чекав на них, поховавши теорію Харрі.

– Останній дзвінок був зареєстрований о сімнадцятій п’ятдесят п’ять, – заявив Нхо. – Інакше кажучи, приїхавши в мотель, він нікому не дзвонив.

Харрі подивився в пластикову миску із супом-локшиною. Білі смужки нагадували бліді, заморені спагеті, і він щораз здригався, коли вони зринали в самому несподіваному місці, тільки-но він намагався підхопити їх паличками.

– Однак номер убивці може бути й у цьому списку, – промовила Ліз із напханим ротом. – Інакше навіщо йому було красти мобільник?

Увійшов Рангсан і повідомив, що тут Тоня Гардінг, у неї беруть відбитки пальців.

– Можете поговорити з нею, якщо хочете. І ще дещо: Супаваді сказав, вони перевірять ампулу з машини, результати будуть відомі завтра. Нашою справою займаються в першу чергу.

– Передавай їм привіт і скажи коп кон крап, – відповів Харрі.

– Що-що?

– Скажи їм спасибі.

Харрі дурнувато усміхнувся, а Ліз, подавившись, закашлялася так, що рис розлетівся по стінах.

Розділ 13

Харрі не знав, скільки повій сиділо в коридорі, чекаючи на допит, він тільки бачив, що їх багато. Здавалося, вони з’являються у справах убивств так само регулярно, як мухи злітаються на коров’ячий корж. Не тому, що обов’язково замішані в цьому, а тому, що їм завжди є що розповісти.

Він чув, як вони сміються, лаються, плачуть, він водив із ними дружбу, сварився з ними, влаштовував їхні справи, порушував обіцянки, бував ними обпльований і битий. Однак було в цих жіночих долях, у тих обставинах, які їх сформували, щось таке, що він, як йому здавалося, знає й відчуває. Але от чого він ніяк не міг зрозуміти, так це їхнього незнищенного оптимізму: зазирнувши в саму безодню людської ницості, вони, проте, вірили, що є на світі гарні люди. Але ж він знає поліцейських, які так зовсім не вважають.

От чому Харрі поплескав Дім по плечу й пригостив її сигаретою, перш ніж почати розмову. Не тому, що розраховував чогось від неї домогтися, а просто помітивши, що їй хочеться курити.

Погляд у неї був твердий, лінія рота свідчила, що дівчина не з полохливих, але тепер, коли вона сиділа на стільці за пластиковим столиком, руки її нервово здригалися на колінах і було схоже, що вона от-от розплачеться.

– Пен янгай? – запитав він. «Як справи?» Перш ніж почати допит, він навчився від Ліз цих двох тайських слів.

Нхо переклав відповідь. Вона погано спить по ночах і більше не буде працювати в мотелі.

Харрі сів навпроти неї, поклавши руки на стіл, і спробував піймати її погляд. Її плечі злегка поникли, але вона продовжувала сидіти, відвернувшись від нього, схрестивши руки на грудях.

Крок за кроком вони розібрали те, що трапилося в мотелі, але нічого нового до вже сказаного вона не додала. Так, вона підтвердила, що двері в номер були зачинені, але не замкнені. Ні, вона не бачила там ніякого мобільного телефону. І ніяких сторонніх людей там теж не було.

Коли Харрі згадав про «мерседес», запитавши, чи не помітила вона на машині дипломатичні номери, Дім лише похитала головою. Ні, вона не бачила ніякої машини. Далі цього вони не просунулися, і Харрі, закуривши, запитав, так просто, навмання, як на її думку, хто б міг це зробити. Нхо переклав запитання, і Харрі побачив по її обличчю, що поцілив у яблучко.

– Що вона каже?

– Вона каже, що там був ніж Кун Са.

– Що це значить?

– Ти не чув про Кун Са? – Нхо недовірливо поглянув на нього.

Харрі похитав головою.

– Кун Са – це наймогутніший в історії наркобарон. Разом із урядом Індокитаю та з ЦРУ він починаючи з п’ятдесятих років керував постачанням опіуму в Золотому трикутнику. У такий спосіб американці одержували грошики на проведення своїх операцій у регіоні. У цього хлопця було ціле військо в джунглях.