Ю. Несбё - Таргани стр 10.

– Жодна з дівчат не хоче тут більше працювати, поки в мотелі залишається труп, – вимовив Ванг. – Коли ви його заберете?

Бізнес є бізнес у будь-якій країні світу, подумав Холе й запалив сигарету.

– Це залежить від того, як швидко ми з’ясуємо, що тут сталося.

– Той чоловік прибув сюди близько дев’ятої вечора і сказав, що хоче номер. Вивчив меню й заявив, що хоче бачити Дім, але спершу він має відпочити. Сказав, що подзвонить і викличе її. Я нагадав йому, що він зобов’язаний внести погодинну оплату. Він погодився й одержав ключ.

– Що значить меню?

Китаєць простягнув йому щось, справді схоже на меню. Харрі погортав папірець. Там були фотографії юних тайок – у костюмі медсестри, в ажурних панчішках, у тісних лакованих корсетах і з батогом у руках, у шкільній формі й з кісками та навіть у формі поліцейського. Під кожним фото, під заголовком «Важлива інформація», указувався вік, ціна й кваліфікація. Харрі помітив, що дівчатам від вісімнадцяти до двадцяти двох років і що ціни коливаються від тисячі до трьох тисяч батів і чи не кожна з дівчат володіє іноземною мовою й має досвід роботи медсестрою.

– Він приїхав сам? – запитав Харрі.

– Так.

– У його машині теж нікого не було?

Ванг заперечно похитав головою.

– А чому ви так у цьому впевнені? У «мерседеса» тоноване скло, а ви сиділи в холі…

– Зазвичай я виходжу у двір, щоб самому все перевірити. Буває, що хто-небудь бере із собою товариша. Якщо їх двоє, вони мають заплатити за двомісний номер.

– Розумію. Двомісний номер – подвійна ціна?

– Нічого не подвійна. – І Ванг знову вищирив гнилі зуби. – Разом дешевше.

– Що було потім?

– Не знаю. Та людина під’їхала на машині до номера сто двадцять, де тепер і лежить. Номер розташований у глибині патіо, і я мало що міг розгледіти в темряві. Я подзвонив Дім, вона приїхала сюди й стала чекати виклику. Минув деякий час, і тоді я сам послав її в номер клієнта.

– А в кого вдягнулася Дім? У кондуктора трамвая?

– Ні. – І Ванг перегорнув меню, а потім із гордістю показав фото юної всміхненої тайки в короткій сукні зі срібними блискітками й у білих ковзанах. Вона виставила вперед одну ногу, трохи присівши на другій і розвівши руки в боки, наче щойно успішно відкатала програму. На засмаглому обличчі було намальоване руде ластовиння.

– Мається на увазі… – недовірливо вимовив Харрі й прочитав ім’я, що стояло під фотографією.

– Саме так, Тоня Гардінг. Та, котра перемогла інших американок, та сама, красуня. Дім може зобразити її, якщо хочете…

– Ні, дякую, – відповів Харрі.

– Вона дуже популярна. Особливо серед американців. Уміє плакати, коли захочеш.

І Ванг провів вказівним пальцем по її щоках.

– Вона знайшла його в номері на ліжку з ножем у спині. Як це сталося?

– Дім прибігла сюди й сильно кричала.

– Як, прямо на ковзанах?

Ванг докірливо поглянув на Харрі.

– Ковзани надягають, уже знявши труси.

Харрі погодився, що так і правда зручніше, і махнув рукою, запрошуючи китайця продовжувати.

– Мені більше нема чого сказати, пане поліцейський. Ми повернулися в номер й упевнилися, що все так і є, а потім я замкнув двері й подзвонив у поліцію.

– За словами Дім, двері були відчинені, коли вона увійшла в номер. І все-таки, чи були вони відчинені чи просто не замкнені?

Ванг знизав плечима.

– Двері були зачинені, але не замкнені. Це важливо?

– Ніколи не знаєш, що може виявитися важливим. Ви не помітили поблизу від номера кого-небудь ще того вечора?

Ванг похитав головою у відповідь.

– А де у вас книга відвідувачів? – запитав Харрі. Він почав утомлюватися від цієї розмови.

Китаєць скинув очі:

– Немає ніякої книги.

Харрі мовчки дивився на нього.

– Немає ніякої книги, – повторив китаєць. – Навіщо нам вона? Сюди ж ніхто не приходитиме, якщо треба буде реєструватися й повідомляти ім’я та адресу.

– Я не ідіот, Ванге. Ніхто й не думає про реєстрацію, але ви самі, зрозуміло, ведете запис. Так, про всяк випадок. Тут напевно бувають поважні особи, і книга відвідувачів може стати в пригоді, якщо у вас коли-небудь раптом виникнуть проблеми. Чи не так?

Китаєць лупнув очима по-жаб’ячому.

– Облиште, Ванге. Тому, хто не замішаний в убивстві, нема чого боятися. Особливо якщо він не публічна персона. Слово честі. Ну, давайте сюди книгу.

Вона виявилася маленьким блокнотом, і Харрі швидко переглянув сторінки, заповнені густими записами з незрозумілими тайськими позначками.

– Сюди прийде один із поліцейських і зробить копію, – сказав він.

Біля «мерседеса» на нього чекали всі троє. Горіли фари, і на освітленому патіо лежав розкритий кейс.

– Знайшли що-небудь?

– Схоже, у посла були особливі сексуальні пристрасті.

– Знаю. Тоня Гардінг. Я називаю це сексуальним збоченням.

Раптово Харрі застиг перед кейсом. У жовтуватому світлі фар чітко виступили всі деталі на чорно-білій фотографії. Його взяв дрож. Авжеж, він чув про таке, навіть читав рапорти й розмовляв про це з колегами з відділу статевих злочинів, але вперше в житті побачив, як дорослий ґвалтує дитину.

Розділ 8

Вони їхали по Сукхумвіт-роуд, уздовж якої майже впритул стояли тризіркові готелі, розкішні вілли й халупи з дощок і жерсті. Але Харрі нічого не помічав, погляд його втупився в одну точку.

– Рух зараз спокійніший, – сказала Крамлі.

– Еге.

Вона усміхнулася одними губами.

– Вибач, але в Бангкоку ми обговорюємо трафік, як в інших місцях говорять про погоду. Варто пожити тут зовсім недовго, як стає зрозуміло – чому. Погода однакова із січня по травень. Улітку мусони приносять дощі. І тоді ллє три місяці безперестанку. Більше про погоду сказати ничого. Крім того, що в нас спека. Ми повторюємо це одне одному цілий рік, і потім розмова вичерпується сама собою. Отак, чуєш?

– Мм.

– Інша справа транспорт. Він впливає на повсякденне життя в Бангкоку більше, ніж будь-який тайфун. Я ніколи не знаю напевно, о котрій годині дістануся до роботи, коли вранці сідаю в машину: дорога може забрати від сорока хвилин до чотирьох годин. А десять років тому я витрачала на неї двадцять п’ять хвилин.

– Що ж сталося?

– Усе змінюється. Економічне зростання – от що. За останні двадцять років стався економічний бум, і Бангкок перетворився на «зозуленя» Таїланду. Тут є робочі місця, люди приїжджають у місто із сіл. Дедалі більше народу поспішає на роботу вранці, дедалі більше ротів треба нагодувати, дедалі більше вантажів перевезти. Автівок стало більше, а політики тільки обіцяють нам нові дороги й радіють собі, бо це їхній зоряний час.

– Але час і справді непоганий?

– Не те щоб мені не подобалося, що мешканці бамбукових хатин купують собі кольорові телевізори, але все відбувається надто швидко, просто жах. І якщо ти мене запитаєш, то я скажу, що зростання заради самого зростання – це логіка ракової пухлини. Скажу більше: я навіть радію, що торік ми зайшли в глухий кут. А після девальвації валюти наша економіка немовби опинилася в морозильній камері. І це вже помітно з дорожнього руху.

– Тобто раніше на дорогах було ще гірше, ніж тепер?

– О, так. Дивися…

І Крамлі вказала пальцем на гігантський паркінг, де стояли сотні бетономішалок.

– Торік ця стоянка була майже порожня, але тепер мало хто займається будівництвом, тому, як бачиш, флот на причалі. А до торгових центрів народ ходить тільки заради кондиціонерів, торгівля практично завмерла.

Якийсь час вони їхали мовчки.

– Як ти гадаєш, хто стоїть за всім цим паскудством? – запитав Харрі.

– Валютні спекулянти.

Він поглянув на неї з виразом нерозуміння на обличчі.

– Я про знімки.

– А-а. – Вона кинула на нього швидкий погляд. – Що, не схвалюєш?

Він знизав плечима.

– Я особливою толерантністю не відрізняюся. Іноді я навіть готовий підтримати страту.

Інспектор Крамлі глянула на годинник.

– По дорозі до тебе ми будемо проїжджати ресторан. Що скажеш про бліц-курс традиційної тайської кухні?