За півгодини після того, як я проковтнув льодяник, у мене почалося страшне блювання; про це доповіли панові де Шатобріану, який ладний був викинути невдалого лікаря у вікно вежі. Знахар злякано скинув каптан, засукав рукави сорочки і почав дуже дивно жестикулювати. За кожним рухом перука його метлялася то в один бік, то в другий, він стогнав разом зі мною, а потім питав: «Чого? пане Лавандьє?» Цей пан Лавандьє був сільський аптекар, якого покликали на допомогу. Корчачись од болю, я, проте, не знав, од чого швидше помру: від зілля, яким нагодував мене цей чоловік, чи від сміху, який він у мене викликав.
Дію надмірної дози блювотного було зупинено, і я видужав. Ми все життя ходимо навколо своєї могили; усі наші хвороби – вітерець, що поволі наближає нас до гавані. Першим небіжчиком, якого я бачив, був канонік із Сен-Мало; він лежав у ліжку з лицем, спотвореним передсмертною судомою. Смерть прекрасна, вона нам друг, але ми не впізнаємо її, тому що вона приходить до нас у масці, яка наганяє на нас жах.
Наприкінці осені я повернувся до колежу.
‹Навчання й розваги в колежі; перше причастя; Шатобріан повертається до Комбурґа, потім вступає до Реннського колежу і два роки вчиться там; він вирушає до Бреста складати іспит на гардемарина, але, передумавши, повертається до Комбурґа до батьків›
Книга третя
1
Прогулянка. – Видіння Комбурґа
Монбуассьє, липень 1817 року
Попередній розділ моїх спогадів відкривала помітка «Вовча долина, січень 1814 року» – перед цим розділом я виводжу: «Монбуассьє, липень 1817 року»; між записами минуло три з половиною роки. Чи чули ви гуркіт падіння Імперії? Ні: ніщо не порушило спокою цих місць. Тим часом Імперія впала; величезна руїна обвалилася в моє життя, як обвалювались уламки романських споруд у води невідомого струмка. Але для того, хто не зважає на події, вони мало що значать: кілька років, що прослизнули крізь пальці Всевишнього, покінчать з усім цим шумом і розчинять його в безберегому мовчанні.
Попередню книгу було написано на заході тиранії Бонапарта і в світлі останніх спалахів його слави – цю книгу я починаю за володарювання Людовіка XVIII. Я бачив королів зблизька, і мої політичні ілюзії розвіялись, як солодкі мрії, розповідь про які я продовжую. Перш за все поговорімо про те, що спонукає мене знов узятися за перо: людське серце – іграшка всього, що тільки є в світі, і неможливо передбачити, яка дрібниця дасть йому радість, а яка – завдасть горя. Монтень зауважив: «Щоб схвилювати нашу душу, не треба ніяких причин: безпричинні й безпредметні Óбрази неподільно володіють нею і її хвилюють».
Я пишу ці рядки в Монбуассьє, на межі провінцій Бос і Перш. Тутешній замок, що належав пані графині де Кольбер-Монбуассьє, був проданий і зруйнований під час Революції: уціліли тільки два поділених ґратами флігелі, де раніше жив воротар. Парк, що перетворився тепер на англійський, зберіг, проте, сліди минулої французької регулярності: прямі алеї, молода парость в облямівці грабів надають йому серйозності; вигляд його пестить око, як видовище руїн.
Учора ввечері я прогулювався наодинці; небо було більше схоже на осіннє; раз у раз налітали пориви холодного вітру. Вийшовши на просіку, я зупинився, щоб поглянути на сонце: воно сідало у хмари над Аллюїською вежею, звідки Габріель, її мешканка, двісті років тому, як і я, дивилася на призахідне сонце. Що сталося з Генріхом і з Габріель? Те саме, що станеться зі мною, коли «Записки» ці побачать світ.
Мене відірвало від роздумів щебетання співочого дрозда, який усівся на найвищій галузці берези. Від цих чарівних звуків у мене перед очима одразу постав отчий дім; я забув катастрофи, свідком яких недавно був, і, миттю полинувши в минуле, побачив рідні краї, де часто слухав спів дрозда. Він і тоді навівав на мене такий самий смуток, як сьогодні; але той смуток народжувався з невиразного бажання щастя, що живе в душі людини недосвідченої, а нинішній мій смуток походить від того, що я вивчив світ і знаю йому ціну. У комбурзьких лісах пташиний спів розповідав мені про блаженство, якого я сподівався зазнати; ті ж самі звуки в парку Монбуассьє нагадали мені про дні, розтрачені в гонитві за цим недосяжним блаженством. Мені вже нема чого чекати від життя; я йшов швидше за інших і обійшов життя колом. Години біжать і кваплять мене: я не можу навіть ручитися, що встигну закінчити мої записки. Де тільки я не трудився над ними! де я їх завершу? Чи довго мені ще гуляти узліссями? Скористаймося ж тими небагатьма миттєвостями, які є ще у мене в запасі: поспішімо описати мою юність, поки я ще можу до неї дотягнутися: назавжди покидаючи зачарований берег, мореплавець заповнює бортовий журнал, поки земля, яка поволі віддаляється, ще не пощезла з очей.
‹Навчання в Дінанському колежі›
Переглянуто в грудні 1846 року
3
Життя в Комбурзі. – Дні й вечори
Монбуассьє, липень 1817 року
Після повернення з Бреста я оселився у Комбурзі разом з батьком, матір’ю і сестрою. Окрім нас, чотирьох господарів, у замку жила нечисленна прислуга: куховарка, покоївка, два лакеї та кучер; мисливський собака і дві старі кобили займали куток стайні. Ця дюжина живих істот губилася в садибі, де легко розмістилася б сотня лицарів зі своїми дамами, конюхами, челядинцями, бойовими кіньми і зграєю гончих псів не гірше, ніж у короля Дагобера.
Цілий рік поріг замку не переступала чужа нога – тільки зрідка маркіз де Монлуе або граф де Гуайон-Бофор, прямуючи на засідання Бретонського парламенту, просили у нас притулку. Вони приїжджали взимку, верхи, з притороченими до сідла пістолями, з мисливським ножем при боці, у супроводі верхового слуги, що віз у величезному мішку суддівську мантію.
Батько мій, який неухильно дотримував пристойності, навіть у дощ і вітер виходив на ґанок з непокритою головою зустрічати гостей. Поміщики розповідали нам про свої усобиці, сімейні справи і судові тяжби. Увечері їх проводжали до Північної вежі, в покої королеви Кристини, – парадну спальню, зайняту ліжком, що мало сім футів завдовжки і стільки ж завширшки, з подвійною запоною із зеленого газу і малинового шовку, з чотирма позолоченими амурами по кутках. Другого дня вранці, коли я спускався у велику залу й дивився у вікно на затоплені або затягнені льодком рівнини, я бачив тільки дві або три самотні постаті на дорозі, що вела до ставка: то були наші гості, що скакали у бік Ренна.
Наші гості не хизувались особливими знаннями, але завдяки їм наш кругозір розширювався на кілька льє. Коли вони від’їжджали, ми залишались у вузькому сімейному колі; у будні ми бачилися тільки одне з одним, а в неділю – з сільськими буржуа та сусідніми поміщиками.
Погожої недільної днини матуся, Люсіль і я прямували Малою алеєю уздовж поля до парафіяльної церкви; коли ж періщив дощ, ми йшли огидною комбурзькою вулицею. Нам було далеко до абата де Мароля, власника легкого візка, запряженого четвериком білих коней, захопленим у турків в Угорщині. Батько відвідував парафіяльну церкву тільки раз на рік – на Великдень; решту часу він слухав месу в каплиці замку. Сидячи на головній лаві, ми вдихали ладан і молилися перед чорною мармуровою гробницею Рене де Роґан, що прилягала до вівтаря; ось що таке людська вдячність: дещиця ладану перед домовиною!
Недільні розваги припинялися із заходом сонця, та й вони випадали на нашу долю лише час від часу. У негоду ворота нашої фортеці місяцями не впускали жодного приходька. Хоч які сумні були вересові пустища навколо Комбурґа, сам замок завдавав ще більшого смутку: вступаючи під його склепіння, людина переживала те саме почуття, що й коли заходила до картезіанського монастиря Гренобля. Я відвідав його в 1805 році; він розташований у пустельній місцевості, яка в міру наближення до нього стає ще пустельнішою; я думав, що в монастирі все буде інакше, але в стінах обителі мене зустріли сади ще безлюдніші, ніж ліси. Нарешті посеред монастиря я побачив відлюдне старе кладовище, де поховані ченці, – святилище, звідки вічна безмовність, божество цих місць, правила навколишніми горами та лісами.