За часів гетьманування Івана Мазепи Батурин сягнув найбільшого свого розвитку. У 1669–1684 роках було ґрунтовно реконструйовано Литовський замок – цитадель Батурина. В замку були дві муровані будівлі – великий гетьманський палац і менша за розмірами скарбниця. Палац був одноповерховим, включав три основні приміщення (палати), дві з яких мали печі, облицьовані полив’яними кахлями різних типів, а також сіни і допоміжні помешкання.
Загалом у Батурині з передмістями налічувалося 40 церков, більшість із них, правда, були маленькими домовими церквицями в садибах козацької старшини. Місто прикрашали п’ять великих храмів, з них чотири збудовані гетьманським коштом. Поряд з ними стояла мурована дзвіниця, пізніше відома серед батуринців як «Мазепин стовп». Найбільша церква – Миколаївська – мала п’ять бань.
Паралельно до головного «прошпекту» проходили ще дві вулиці, їх перетинали чотири поперечні вулиці, завдяки цьому утворилися чотирикутні квартали зі щільно розташованими садибами невеликих розмірів – від 500 квадратних метрів до тисячі. На території фортеці було 250 садиб, у яких мешкало 1500 осіб. У кожній садибі було по одному чи два житлових будинки на підклітах – нижній поверх використовувався здебільшого для господарських потреб.
У Литовському замку містилася й Генеральна військова канцелярія, вищий орган виконавчої влади в тодішній Гетьманщині.
На другому місці в Генеральній раді він, Василь Леонтійович Кочубей, генеральний суддя. Коли б не гетьман, то він би урядом керував. Але й перед ним, як перед владарем, гнуться. Для полкових та сотенних судів він, Василь Леонтійович, і цар, і бог. Та й полкова й генеральна старшина у його віданні. Що не може гетьман, все може генеральний суддя. Один крок йому залишився до булави, а він ніяк його не може зробити. Наче між гетьманом і ним прірва. От і крутись – і там пече, і тут гаряче. Булава поруч, а до неї не дотягнешся…
– Бо – тюхтій! – звично гне своє жона. – На таких, як ти, їздять. – І додає традиційно: – Пора, пора вже тобі вирушати в похід за булавою.
– Куди – в похід? Що ти мелеш?
– Що чуєш. А в похід до царя. До Петербурга. Йому треба капнути на гетьмана, що він щось там – придумай, – проти царя затіває. От твоє й буде зверху. Цар не стерпить, якщо гетьман щось проти нього має… От і відхопиш булаву…
– От і відхопиш булаву, – слідом за жоною повторив Василь Леонтійович. І по хвилі зітхнув: ах! Якби ж то нарешті пощастило відхопити її, рідненьку!.. Булава… Як ти близько і як ти водночас ще й далеко. Скільки до тебе не наближайся, ти – ось-ось, а дотягнутися до тебе то те заважає, то те… І треба набиратися терпіння, хитрощів та впертості і знову тягнутися до неї, рідненької…
Що таке булава? Всього лише палиця з кулястим потовщенням на кінці, яка колись була військовою зброєю – нею зручно було трощити черепи. Лусь, трісь! І ворога немає. А вже потім ця палиця, але оздоблена усіма коштовностями, стала символом влади. І самою владою водночас.
У правій руці – булава, кулею прихилена здебільшого до правого плеча свого господаря-носія, головка її виступає трохи вище плеча. Як на парадній парсуні Богдана Хмельницького, першого українського гетьмана. Це, так би мовити, його офіційний портрет (чи, як у Квітки-Основ’яненка, патрет). Булава – незмінна. Без булави гетьмана ще не було. Без голови – траплялося, але щоб без булави… Ні, ні, такого й бути не може. В подібній позі з булавою біля правого плеча гетьмани Дорошенко, Брюховецький.
Правда, траплялося, що на своєму офіційному портреті гетьмани тримали булаву в лівій руці. Як хоча б Виговський, Тетеря, Орлик, Мазепа – і так, і так. А деякі гетьмани на своїх парсунах і взагалі без булави – Xaненко, Полуботок, Апостол… Але у всі часи гетьманства за булавою була видима і невидима черга. І боротьба була не на життя – на смерть.
А сьогодні булава – це всього лише сувенір. Така собі іграшка. Колись студенти, перед якими я виступав, подарували мені булаву – точна копія справжньої. Лежить у мене на шафі. Гляну… і що в ній такого-сякого? А скільки з-за неї було воєн, підступів, зрад. Всі поривалися до булави. Сиріч до влади.
Потім поривалися до папахи – висока хутряна чоловіча шапка з суконним верхом. Теж довгий час – символ влади, високої посади. (Вищі офіцери, генерали-маршали незмінно з’являлися перед нижчими лише в папахах.)
Сьогодні й папаха – архаїка. Символом влади стали на сотні тисяч доларів автомобілі. І рахунки в банках…
А виготовляли ж іноді булаву – м-м-м!!! Майстри від Бога. Не булава виходила, а – чудо! Диво мистецтва і влади водночас.
У серпні 1669 року турецьке посольство вручило гетьману Петрові Дорошенку привілеї і серед них булаву «турецької роботи, золотим яблуком вінчану, яке зроблено так, що світилося наскрізно, як чарівне тоненьке мереживо, а всередині у ньому грали райдужно промені від граней яхонта; рукоять була через полосу червлена, на протилежному кінці небесною блакиттю світило око бірюзи; по яблуку та рукояті йшли пояси, по них – одинадцять смарагдових іскрин…»
Ну як з такою булавою та не бути гетьманом!
У 2007 році московське видавництво «Вече» видало солідний том «Сто великих казаков». У книзі й справді наводяться біографії ста великих, знаменитих, видатних козаків Росії та України. Звичайно, видання дещо суб’єктивне – кого зарахувати до ста великих козаків вирішував – з особистих міркувань-симпатій – автор О. В. Шишов та згадане видавництво. Але на дев’яносто п’ять відсотків – плюс-мінус – список видатних підібрано правильно, тож ним і будемо оперувати.
Кого там не зустрінеш, починаючи з Іллі Муромця (особа його, правда, дещо нереальна, це швидше міф, легенда-переказ): Єрмак, Сагайдачний, Хмельницький, Кривоніс, Богун, Дорошенко, Разін, Данило Апостол, Булавін, Розумовський (їх, до речі, два), Залізняк, Пугачов…
А ще ж – Головатий, Краснов, Платов, Гладкий, Каледін…
…Павлов, Мамонтов, Корнілов, Шапошников, Шкуро, Семенов, Шолохов (так-так, Михайло)…
І серед них – Іван Степанович Мазепа – так-так, той…
Згадали. І на тім спасибі, що серед ста великих козаків спом’янули нашого гетьмана, який у першій половині свого життя був справді видатним козаком. Та й ставши гетьманом, він не перестав бути козаком, адже народився і виріс у країні козаків.
Тож іще раз повторимо: Мазепа був видатним козаком. Таким же пізніше став і гетьманом.
Цитата перша: «Гетман Левобережной Украины. Человек, который в истории старой России стал одним из первых обладателей ее высшей орденской награды – Святого апостола Андрея Первозванного – и единственным среди награжденных орденом Иуды (мировая история ничего подобного не знает)».
Щодо ордена Іуди, то це елементарне хамство Петра I, який Україну обдурював стільки разів і такі криваві звірства чинив (хоча б у Батурині), що теж заслужив стати кавалером ордена Іуди, а заразом ще й орденом якогось кровопивці… Хай придумує для себе такий орденок – заслужив. Хоча б того ж Дракули.
Крім ордена Андрія Первозванного, гетьман Мазепа – кавалер ордена Білого Орла. Король Польщі Август II нагороджував цим орденом магнатів, які підтримали його на виборах, серед яких був і гетьман Мазепа.
На той час це найвища нагорода Польщі і мала вона одну ступінь. Являла собою медальйон із зображенням білого польського орла і девізом «За віру, короля і закон». Орден носили на стрічці білого кольору з червоними смужками, 1713 року стрічка стала синьою.
Крім того, Мазепа мав княжий титул – князь Священної Римської імперії, що його надав українському гетьману 1 вересня 1707 року австрійський імператор Йосиф I.
За даними Вікіпедії:
Про присвоєння титулу зроблено запис у реєстраційній книзі («Райхсадельсамт»), том II, князем Шемборном. Однак грамоту про присвоєння княжого титулу гетьману Мазепі отримати не вдалося через те, що вона не була викуплена. Іван Мазепа вручив Меншикову для викупу грамоти 3000 дукатів, однак ці гроші Меншиков до Відня не передав. На думку Теодора Мацківа, ці гроші Меншиковим були привласнені.