Із цих міркувань вирішив він припинити витрати на коня, але бачив тільки два способи начисто спекатись їх, – а саме: або поставити собі непорушним законом ніколи більше не давати свого коня, незважаючи ні на які прохання, – або ж махнути рукою й погодитись їздити на жалюгідній шкапі, на яку перетворили останнього його коня, з усіма її хворобами та неміччю.
Оскільки він не покладався на свою стійкість у першому випадку, – то з радісним серцем обрав другий спосіб, і хоча відмінно міг, як вище було сказано, дати йому втішне для себе пояснення, – проте саме з цієї причини гребував удаватися до нього, готовий краще терпіти презирство ворогів і сміх друзів, аніж відчувати тяжку незручність, розповідаючи історію, яка могла б здатися самовихвалянням.
Одна ця риса вдачі вселяє мені найвище уявлення про делікатність і благородство почуттів поважного священнослужителя; я вважаю, що її можна поставити нарівні з найблагороднішими душевними якостями незрівнянного ламанчського лицаря, якого, до речі сказати, я від душі люблю з усім його божевіллям, і щоб його відвідати, здолав би набагато більш далекий шлях, ніж для зустрічі з найбільшим героєм старовини.
Але не в цьому мораль моєї історії: розповідаючи її, я мав на увазі зображувати поведінку суспільства в усій цій справі. – Бо ви маєте знати, що, доки таке пояснення зробило б священикові честь, – жодна жива душа до нього не додумалася: – вороги його, я вважаю, не бажали, а друзі не могли. – Але варто було йому тільки взяти участь у клопотах про допомогу повитусі та заплатити мита за право займатися практикою, – як уся таємниця вийшла назовні; всі коні, яких він утратив, та на додаток до них іще двоє коней, яких він ніколи не втрачав, і також усі обставини їх загибелі тепер стали відомими чисто всі й чітко пригадувалися. – Чутка про це поширилась, як грецький вогонь. – «У священика напад колишньої гордості; він знову збирається кататися на хорошому коні; а якщо це так, то ясно як день, що вже в перший рік він десятиразово покриє всі витрати з оплати патенту; – кожне може тепер судити, з якими намірами зробив він цю добру справу».
Які були його сподівання при здійсненні як цього, так і всіх інших справ його життя – або, вірніше, якої були про це гадки інші люди – ось думка, яка наполегливо трималася в його власному мозку і дуже часто порушувала його спокій, коли він потребував міцного сну.
Років десять тому героєві нашому пощастило позбутися всяких тривог із цього приводу, – якраз стільки ж часу минуло відколи він покинув свою парафію, – а разом із нею й цей світ, – і з’явився дати звіт судді, на рішення якого у нього не буде ніяких причин скаржитися.
Але над справами деяких людей тяжіє якийсь фатум. Хоч як старайся, а вони завжди проходять крізь певне середовище, яке настільки їх заломлює та спотворює істинний їх напрям, – що при всьому праві на вдячність, на яку заслуговує прямодушність, люди ці все-таки вимушені жити й померти, не отримавши її.
Сумним прикладом цієї істини був наш священик. Але щоб дізнатись, яким чином це сталось – і дістати для себе урок із отриманого знання, вам обов’язково треба прочитати два наступні розділи, в яких міститься нарис його життя та суджень, що укладає ясну мораль. – Коли з цим буде покінчено, ми маємо намір продовжувати розповідь про повитуху, якщо нас ніщо не зупинить по дорозі.
Розділ XІ
Йорик було ім’я священика, і, що найприкметніше, як видно з дуже старовинної грамоти про його рід, що написана на міцному пергаменті й досі прекрасно збереглась, ім’я це писалося так само протягом майже – я трохи не сказав, дев’ятисот років, – але я не підриватиму довіри до себе, повідомляючи таку неймовірну, хоча й безперечну істину, – і тому задовольняюся твердженням, – що воно писалося так само, без щонайменшої зміни або перестановки хоч би однієї літери, з незапам’ятних часів; а я б цього не наважився сказати про половину кращих імен нашого королівства, які з плином років зазнавали зазвичай стільки ж негараздів і змін, як і їх власники. – Відбувалося це від гордості чи від сорому (зазначених власників)? – По правді кажучи, я гадаю, що іноді від гордості, а іноді від сорому, залежно від того, що ввело їх в спокусу. А загалом, це темна справа, і коли-небудь вона так нас перемішає й переплутає, що ніхто не буде в змозі встати і присягнутися, що «людиною, яка скоїла те-то й те-то, був її прадід».
Від цього зла рід Йорика з мудрою дбайливістю надійно захистив себе благоговійним зберіганням зазначеної грамоти, яка далі повідомляє нас про те, що рід цей – данського походження й переселився в Англію ще за правління данського короля Горвенділла, при дворі якого предок нашого містера Йорика по прямій лінії, мабуть, обіймав значну посаду до самої своєї смерті. Що це була за посада, грамота нічого не говорить; – вона тільки додає, що вже років двісті, як її через цілковиту непотрібність скасували не лише при данському дворі, але і при всіх інших дворах християнського світу.
Мені часто спадало на думку, що тут не може йтися ні про що інше, як про посаду головного королівського блазня, – і що Йорик із Гамлета, трагедії нашого Шекспіра, багато п’єс якого ви знаєте, побудовані на достовірних документальних даних, – поза сумнівом є цим самим Йориком.
Мені нíколи заглянути в Данську історію Саксона Граматика,[23] щоб перевірити правильність усього цього; – але якщо у вас є вільний час і вам неважко дістати книгу, ви можете це зробити анітрохи не гірше за мене.
У моєму розпорядженні при поїздці по Данії зі старшим сином містера Нодді, якого я супроводжував 1741 року як гувернер, обскакавши з ним із запаморочливою швидкістю більшість країн Європи (про цю своєрідну подорож, здійснену спільно, дано буде захоплююча розповідь на подальших сторінках цього твору), – в моєму розпорядженні, повторюю, було при цій поїздці лише стільки часу, щоб упевнитися в справедливості одного спостереження, зробленого людиною, яка довго прожила в тій країні, – а саме, що «природа не була ні надмірно марнотратна, ні надмірно скнариста, наділяючи її мешканців геніальними або видатними здібностями; – але, подібно до розсудливої матері, виявила помірну щедрість до них усіх і дотримала таку рівність при розподілі своїх дарів, що в цьому відношенні, можна сказати, привела їх до одного знаменника; таким чином, ви нечасто зустрінете в цьому королівстві людину видатних здібностей; зате в усіх станах знайдете багато доброго здорового глузду, яким ніхто не обділений», – що, на мою думку, абсолютно правильно.
У нас, ви знаєте, справа йде зовсім інакше; – всі ми уявляємо протилежні крайнощі в цьому відношенні; – ви або великий геній – або, п’ятдесят проти одного, сер, ви заплішений дурень і бовдур; – не те щоб були абсолютно відсутні проміжні східці, – ні, – ми все ж не настільки безладні; – проте дві крайнощі – явище, яке звичайніше і частіше зустрічається на нашому невлаштованому острові, де природа так примхливо і вередливо розподіляє свої дари і здібності; навіть удача, відвідуючи нас своїми милостями, діє не примхливіше, ніж вона.
Це єдина обставина, що коли-небудь порушувала мою впевненість відносно походження Йорика; у жилах цієї людини, наскільки я його пам’ятаю і згідно з усіма відомостями про нього, які мені вдалося роздобути, не було, мабуть, ні краплі данської крові; дуже можливо, що за дев’ятсот років уся вона випарувалася: – не хочу губитися в марних домислах із цього приводу; адже не має значення, від чого це сталось, а факт був той – що замість холодної флегми[24] та правильного співвідношення здорового глузду і чудасій, які ви чекали б знайти у людини з таким походженням, – він, навпаки, відрізнявся такою рухливістю й легковагістю, – здавався таким диваком в усіх своїх звичках, – стільки в нім було життя, примх і gaіeté de coeur[25] що лише найблагодатніший клімат міг би все це породити й зібрати разом. Але за такої кількості вітрил бідний Йорик не ніс жодної унції баласту; він був найбільш недосвідченою людиною в практичних справах; у двадцять шість років у нього було рівно стільки ж уміння правити кермом у життєвому морі, як у пустотливої тринадцятирічної дівчинки, що не підозрює ні про які небезпеки. Таким чином, у перше ж плавання свіжий вітер його натхнення, як ви легко можете собі уявити, гнав його по десять разів на день на чий-небудь чужий такелаж; а оскільки найчастіше на його шляху виявлялися люди статечні, люди, що нікуди не поспішали, то, зрозуміло, лиха доля найчастіше зіштовхувала його саме з такими людьми. Наскільки мені відомо, в основі подібних fracas[26] лежав зазвичай який-небудь нещасливий вияв дотепності; – бо, сказати правду, Йорик від природи відчував непереборну відразу та неприязнь до суворості; – не до суворості як такої; – коли потрібно було, він бував найсуворішим і найсерйознішим зі смертних цілими днями й тижнями вряд; – але він терпіти не міг удаваної суворості й вів із нею відкриту війну, якщо вона була тільки плащем для неуцтва або недоумства; у таких випадках, якби попалася вона на його шляху під яким завгодно прикриттям і заступництвом, він майже ніколи не давав їй попуску.