А у Тартарена Тарасконського багажу немає. Ось він спускається зі своїм приятелем Барбасу Морською вулицею, повз базарчик, завалений бананами та кавунами. Наш невдачливий герой залишив на мавританському березі не тільки скрині зі зброєю, а й усі свої ілюзії – тож до Тараскона відпливає порожнем… Тільки-но він стрибнув у капітанську шлюпку, як згори, з майдану, на набережну стрімголов, відсапуючи, вибігла якась тварина і помчала до шлюпки. Це верблюд, вірний верблюд – він цілий день і цілу ніч шукав свого хазяїна по всьому Алжиру.
Тартарен міниться на виду й удає, що це зовсім не його верблюд, але верблюд рветься до нього. Він, як несамовитий, гасає по набережній. Він кличе свого друга, він дивиться на нього з благанням. «Візьми мене з собою! – мовби промовляють його сумні очі. – Візьми мене з собою в човен і відвези далеко-далеко від цієї Аравії з розмальованого картону, від цього чудернацького Сходу з локомотивами та диліжансами, де мені, одногорбому відщепенцю, немає життя. Ти – останній турок, я – останній верблюд… Чому ж ми маємо розлучатися, о мій Тартарене?…»
– Це не ваш верблюд? – питає капітан.
– Ні, ні! – кричить Тартарен і здригається на саму лиш думку про те, як би він з’явився в Тарасконі з таким сміховинним почтом. І він одпихає шлюпку від алжирського берега: отак наш герой, не змигнувши оком, відцурався товариша своїх злигоднів. Верблюд нюхає воду, витягає шию так, що суглоби хрускотять, з розгону кидається в море й пливе слідом за шлюпкою до «Зуава». Горб його гойдається на хвилях, як гарбуз, а довга шия стирчить із води, наче ніс триреми.
Шлюпка і верблюд підпливають до пакетбота разом.
– А мені жаль цього дромадера! – розчулено каже капітан Барбасу. – Знаєте що? Я візьму його з собою. Привезу в Марсель і подарую зоологічному саду.
Верблюда, обважнілого від морської води, з допомогою линв і блоків насилу підняли на палубу, і «Зуав» вийшов у відкрите море.
Пливли вони дві доби, і Тартарен усі дві доби просидів у каюті. Море було спокійне, і шешьї не довелося зазнати страждань, але клятий верблюд, тільки-но тарасконець витикав на палубу носа, просто нетямився з радості й виказував її в дуже кумедний спосіб… Не верблюд, а справжнісінька причепа!..
Тартарен, час від часу виглядаючи в ілюмінатор, бачив, як блакитне алжирське небо стає чимраз блідішим. Нарешті – було це вранці – він, на превелику свою радість, почув, як у сріблястому тумані дзвонили марсельські дзвони… Приїхали! «Зуав» кинув якір.
Багажу в нашого героя, як ми знаємо, не було, тож він, нічого не сказавши капітанові, зійшов із «Зуава» і квапливо подався марсельськими вулицями, безперестану озираючись, чи не бреде слідом верблюд… І тільки у вагоні третього класу тарасконського поїзда він відітхнув з полегкістю. Та ба – то була примарна безпека! Не проїхав поїзд і двох миль, як усі пасажири, здивовано галасуючи, поприлипали до вікон. Тартарен і собі підійшов – і що ж він побачив? Верблюда, невідчепного верблюда: він мчав по рейках услід за поїздом!.. Тартарен знеможено забився в куток і заплющив очі.
Наш герой сподівався, що приїде в Тараскон інкогніто, – адже такою мандрівкою не похвалишся… Та спробуй-но зберегти інкогніто, коли за тобою назирці плентає чотиринога почвара! Оце так повернення, Боже милий! Без грошей, без левів, без нічого… І з верблюдом!
– Тараскон! Тараскон!
Треба виходити…
Сто чортів! Тільки-но у вагонних дверях показалася Тартаренова шешья, як під скляним склепінням вокзалу гучно розляглося:
– Слава Тартаренові! Хай живе Тартарен! Слава винищувачеві левів!
Наступної миті заграла музика, заспівав хор…
Тартарен ладен був провалитися крізь землю – він подумав, що тарасконці глузують з нього… Ні! Весь Тараскон вийшов його зустрічати, всі підкидають догори капелюхи, очі всіх проміняться радістю. Ось бравий командир Бравіда, зброяр Костекальд, голова суду, аптекар і, нарешті, весь безстрашний загін стрільців по кашкетах… Вони оточують свого ватажка і, піднявши його на руки, несуть вокзальними сходами…
Самоомана!..
Шкура сліпого лева, яку Тартарен прислав командирові Бравіда, – ось причина цієї катавасії. Цей скромний дарунок повісили в клубі, і він вразив уяву всіх тарасконців, а потім і всієї південної Франції. Про Тартарена писали в «Семафорі». То була справжня епопея. Тартарен убив уже не одного, а десять, двадцять, хтозна-скільки левів! Тож наш герой, коли сходив на берег у Марселі, був уже славетним Тартареном, хоч і в гадці цього не мав. Захоплена телеграма прибула в рідний Тараскон за дві години до його приїзду.
І вже годі й змалювати радість та захват тарасконців, коли вони побачили, що слідом за героєм сходами, спотикаючись, спускається якась фантастична тварина, спітніла й запорошена. На мить їм здалося, що то знову з’явилася Тараска.
Проте Тартарен спустив своїх земляків із небес на землю.
– Це мій верблюд, – сказав він.
І, пригрітий тарасконським сонцем, чудодійним сонцем, що змушує брехати щиросердних людей, великий муж додав, погладжуючи дромадера по горбу:
– Шляхетна тварина! Усіх моїх левів я вбив на її очах.
Він по-дружньому взяв під руку командира Бравіда, розчервонілого від щастя, і в супроводі верблюда та стрільців по кашкетах, під привітальні крики тарасконців статечно попрямував до будиночка з баобабом і вже дорогою заходився розповідати про свої мисливські подвиги.
– Уявіть собі, – почав він, – якось увечері в Сахарі…
Тартарен в Альпах
Нові подвиги тарасконського героя
І. Поява в «Рігі-Кульм». Хто він? Розмови за столом, накритим на шістсот персон. Рис і чорнослив. Імпровізований бал. Невідомий розписується в реєстраційній книзі. П. К. А
10 серпня 1880 року, в годину казково прекрасного заходу сонця на Альпах, так красномовно описаних у путівниках Жоанна та Бедекера, непроглядний жовтий туман та густий сніг, що повільно вихорився білими спіралями, повивали вершину Рігі (Regina montium[4]) і величезний готель, чужий і дивний серед цих диких гірських пасом. То був славетний «Рігі-Кульм», схожий безліччю вікон на обсерваторію, збудований міцно, як фортеця, – сюди на одну добу звідусіль з’їжджаються туристи, щоб помилуватися сходом і заходом сонця.
Гості цього велетенського розкішного караван-сарая нудилися по своїх номерах, чекаючи другого дзвінка на обід, або, пригріті вогким теплом калориферів, умостившись на канапах у бібліотеці, понуро дивилися, як, замість пишнот, кружляють за вікном білі мухи, як спалахують біля під’їзду величезні ліхтарі, порипуючи на вітрі подвійними дверцятами…
Заради цього їхати в таку далеч, вибиратися на височенну гору… О Бедекере!..
Зненацька з туману випливло щось велике і, брязкаючи залізом, вайлуватою ходою, до чого спричинялося якесь химерне спорядження, посунуло до готелю.
Знудьговані туристи, всі ці англійські міс, кумедно підстрижені «під хлопчика», поприпадали до шибок і крізь віхолу розгледіли кроків за двадцять од входу якусь істоту; спершу вони подумали, що то заблукана корова, а потім – що то лудильник, обвішаний своїм причандаллям.
Пройшовши іще кроків десять, істота постала вже в іншій подобі: за плечима в неї був арбалет, на голові – шолом з опущеним заборолом… Як? Середньовічний лучник серед оцих верховин? Неймовірно!.. Скоріше це корова чи лудильник…
Коли власник арбалета зупинився на ґанку, щоб відхекатись і обтрусити сніг із жовтих сукняних наколінників, з кашкета такого самого кольору та з плетеного шолома, з-під якого видніли тільки пасма темної сивуватої бороди й величезні зелені окуляри, схожі на стереоскоп, то всі побачили: це звичайнісінький собі чоловік, невисокий на зріст, кремезний, міцний. Льодоруб, альпеншток, скрутень линви через плече, мішок на спині та сталеві «кігті» при поясі, який стягував англійську куртку з широкими хлястиками, доповнювали спорядження цього альпініста.