Однак левів – ні сліду, ні духу! Їх було тут не більше, ніж на Новому мосту!
Проте наш герой не втрачав надії. День у день просуваючись на південь, він залазив у найгустіші зарості, ворушив карабіном листя карликових пальм, кричав біля кожного куща: «Кш! Кш!» А ввечері, перед сном, просиджував дві-три години у засідці… Марна праця! Хоч би тобі один лев!
Аж ось якось близько шостої пополудні – караван саме продирався крізь хащі лілових мастикових дерев, і з-під ніг пурхали жирні, обважнілі від спеки перепілки – вітер доніс до Тартарена Тарасконського той чудовий звук, що його стільки разів, умліваючи, чув він у Тарасконі біля звіринця Мітен. Лев’яче рикання!.. Тільки ж далеке-далеке, тільки ж ледь-ледь чутне, майже невловиме…
Наш герой подумав був, що це йому причулося… Він завмер, дослухаючись. Ні, рикання долинуло знову, хоч і віддалене, та вже гучніше, – і враз завалували собаки в дуарах, а у верблюда затремтів од жаху горб, аж забряжчала зброя в скринях і загримотіли консерви…
Це лев! Безперечно, це лев!.. Мерщій, мерщій у засідку! Не гаяти ані хвилини!
Неподалік височів марабут – стара гробниця святого під білою банею; над дверима, в ніші, стояли величезні жовті капці небіжчика, а на стінах висіли найдивовижніші приносини: поли бурнусів, золоті нитки, пасма рудого волосся… Залишивши князя з верблюдом біля марабута, Тартарен Тарасконський подався шукати місця для засідки. Князь Григорій хотів піти разом із ним, однак тарасконець не погодився: він збирався стати з левом на двобій. Тартарен попросив князя, щоб той нікуди не відлучався, і, обачний, як завжди, віддав йому свій гаман із цінними паперами та банкнотами: боявся, що лев роздере його своїми пазурами. Після цього наш герой вирушив на вивідки.
Кроків за сто від марабута, на березі майже висохлої річки, виднів у присмерковому серпанку олеандровий гайок. Отут і влаштував Тартарен засідку: став, як і належало, на коліно, устромив великий мисливський ніж у пісок, а карабін взяв у руки.
Западала ніч. Рожевий присмерк став ліловим, потім синім. На дні річки, поміж камінням, блищала, наче люстерко, ясна калюжа. Сюди приходили на водопій хижаки. На тому березі тьмяно біліла стежка, її протоптали поміж мастикових дерев леви своїми величезними лапами. Тільки глянеш на цю таємничу стежку – і вже мимоволі тебе проймає дрож. А до всього – невидиме життя африканської ночі: хрускіт гілки, м’які скрадливі кроки звірів, пронизливе виття шакалів, а високо в небі – величезні ключі журавлів, їхнє курликання, схоже на плач побитої дитини. Як тут не схвилюєшся!
Хвилювався й Тартарен. Дуже хвилювався. У нього, бідолахи, навіть зуби цокотіли. Приклад карабіна стукотів об руків’я мисливського ножа, як кастаньєти… Що поробиш! Не завжди людина здатна опанувати себе; до того ж, якби героїв ніколи не охоплював страх, чого б ми вважали їх героями?…
Ніде правди діти – Тартарен боявся, боявся увесь час. Та все ж, долаючи страх, чекав – годину, дві; проте героїзм, на жаль, теж має межі… Раптом тарасконець чує кроки: по висхлому річищі котяться під чиїмись ногами камінці. Охоплений жахом, Тартарен зривається на ноги, двічі стріляє в нічну пітьму і стрімголов мчить до марабута, забувши про свій ніж; він стримить у піску, наче пам’ятник жахові, найсильнішому жахові, який будь-коли опановував душу винищувача страховищ…
– Князю, сюди!.. Лев!..
Ні звуку.
– Князю, князю, ви тут?!
Князя там не було. Під марабутом стояв один лише добрий верблюд. На білу, залиту місячним сяйвом стіну падала химерна тінь од його горба… Князь Григорій накивав п’ятами, прихопивши Тартаренів гаман із банкнотами… Його світлість уже цілий місяць чекав такої нагоди.
VI. Нарешті!.
Рано-вранці, коли наш герой, прокинувшись після щедрої на пригоди й трагічної ночі, остаточно переконався, що князь дременув з його калиткою – щез без вороття, а він, Тартарен, залишився сам-самісінький у цій маленькій білій гробниці, обдурений, обікрадений, покинутий у диких алжирських нетрях з верблюдом і кількома дрібняками в кишені, – він уперше зневірився. Зневірився в Чорногорії, зневірився в дружбі, зневірився в славі, зневірився навіть у левах… І, як Христос у Гефсиманському саду, великий муж залився гіркими сльозами.
Довго сидів Тартарен біля входу в марабут, поринувши в глибоку задуму, схиливши голову на руки, поставивши карабін між колін, а верблюд не відривав від нього очей… Аж раптом із заростів, кроків за десять од нього, вийшов величезний лев! Високо підвівши голову, лев підступав до Тартарена й рикав так страхітливо, що стіни марабута, завішані всякою всячиною, двигтіли, а капці святого, що стояли в ніші, навіть підстрибували.
Проте наш тарасконець не здригнувся.
– Нарешті!.. – вигукнув він, підскочивши, і скинув карабін на плече.
Пах! Пах! Ф’ють! Ф’ють!.. Кінець!.. В голові у лева – дві розривні кулі… У африканське пломеніюче небо страхітливим феєрверком шугнули шматочки мозку, краплі димучої крові, пасма рудої шерсті. А потім… потім Тартарен побачив двох здоровенних розлючених негрів, які мчали до нього, вимахуючи піднятими дубцями. Негрів з Міліанаха!
О лихо! Тарасконські кулі вразили прирученого лева, бідолаху сліпця з Мухаммедового монастиря!
Присягаюсь Магометом, на цей раз Тартарен відбувся дешево. Негри-збирачі, ці знавіснілі фанатики, безперечно, роздерли б його на шматки, та християнський Бог вчасно послав йому на поміч ангела-охоронця у подобі сільського стражника Орлеанвільської общини, який прибіг на бойовисько по зарослій стежці з шаблюкою під пахвою.
Побачивши муніципальне кепі, негри вмить присмирніли. Стражник, величний і незворушний, склав протокол, звелів нав’ючити на верблюда лев’ячі останки і, наказавши позивачам та відповідачеві йти за ним, попрямував до Орлеанвіля. Там справу було передано в суд.
Розпочалося довге, марудне розслідування!
Після племінного Алжиру Тартарен Тарасконський хоч-не-хоч познайомився з іншим Алжиром, не менш дивовижним і не менш страхітливим – Алжиром міським, Алжиром судовиків. Він спізнався з пройдисвітами-стряпчими, що оборудують свої брудні справи в кав’ярнях, з розгульними суддями, білі краватки яких залиті дешевим шампанським, а папки з документами просякли духом абсенту, із судовими виконавцями, повіреними, адвокатами – з усією тією ненажерливою сараною, що обліплює гербовий папір і пожирає колоніста з усіма тельбухами, обдирає його листок по листку, мовби кукурудзяний качан…
Насамперед належало з’ясувати, на чиїй території було вбито лева: на цивільній чи на військовій. У першому випадку справа підлягала розглядові в цивільному суді, в другому – Тартарен мав постати перед військовим трибуналом. Коли вразливий тарасконець почув слово «трибунал», він тут же із жахом уявив собі, як його розстрілюють під фортечним муром або кидають у темне підземелля…
Найгірше було те, що в Алжирі ці дві території не досить чітко розмежовані… Минув цілий місяць біганини, метушні, клопотів, вистоювання під розпеченим небом біля дверей різних арабських установ, поки нарешті було встановлено, що хоча, з одного боку, лева було вбито на військовій території, проте, з другого боку, Тартарен у ту мить, коли стріляв, стояв на території цивільній. Отже, справа розглядалася в цивільному суді, і, за його вироком, наш герой мав сплатити збитки в розмірі двох з половиною тисяч франків, не рахуючи судових витрат.
Де взяти такі гроші? Кілька піастрів, які вціліли після грабунку, вчиненого князем, давним-давно пішли на сплату гербового збору і на абсент для судовиків.
Безталанний винищувач левів змушений був поспродати усю свою зброю: карабін за карабіном, рушницю за рушницею, револьвер за револьвером. Він продав кинджали, малайські кріси, кастети… Бакалійник купив у нього консерви, аптекар – залишки липучого пластиру… Навіть високі мисливські чоботи, і ті перейшли до тандитника, який поставив їх поруч із усілякими кохінхінськими дивовижами… А коли Тартарен сплатив усю суму, в нього залишилася тільки лев’яча шкура та верблюд. Шкуру він дбайливо запакував і послав до Тараскона бравому командирові Бравіда. (Про долю цього незвичайного трофея ви дізнаєтеся згодом.) Що ж до верблюда, то великий муж хотів з його допомогою дістатися до Алжира – проте не верхи, а продавши його й купивши квиток на диліжанс. Хіба це не найкращий спосіб подорожування на верблюдах? На жаль, продати верблюда ніяк не вдавалося – ніхто не давав за нього ані ліара.