Наргіле, лазня та кохання вщерть заповнювали його життя. З дому Тартарен і його дама виходили дуже рідко. Іноді Сіді Тарт’рі бен Тарт’рі сідав на доброго мула, Байя вмощувалася позаду нього, і вони їхали нарвати гранатів у садок, який Тартарен купив недалеко від будиночка… Але жодного, жоднісінького разу не спускався він у європейську частину міста! Алжир з його гульвісами зуавами, алькасарами [3], де завжди товклися офіцери, з безугавним брязкотом шабель, що відлунював під аркадами, був йому осоружний, бридкий, мов кордергардія на Заході.
Тартарен почувався щасливим. Надто Тартарен-Санчо: йому страх як смакували турецькі ласощі; він був цілком задоволений своїм новим життям. Що ж до Тартарена – Дон Кіхота, той, коли згадував про Тараскон і обіцяні лев’ячі шкури, відчував легенькі докори сумління. Та один погляд Байї, одна ложка смачнючого варення, запашного й дурманного, мов напій Цірцеї, – і смуток та гризота розвіювалися.
Увечері їх навідував князь Григорій – поговорити про вільну Чорногорію… Цей люб’язний і послужливий вельможа був у них зa товмача, а часом, коли була в тому потреба, – і за економа; і все це – безкорисливо, собі на втіху… Крім нього, до Тартарена заходили тільки терки. При ближчому знайомстві виявилось, що всі ці розбійники, люті обличчя яких так лякали нашого героя, коли він проминав їхні темні крамнички, – мирні, добродушні крамарі: гаптувальники, торговці прянощами, люлькарі; усі привітні, скромні, небалакучі, але хитрюги й першорядні картярі. Вони бували у Сіді Тарт’рі чотири або й п’ять разів на тиждень, грали в буйот, виграючи чималі гроші, ласували варенням, а рівно о десятій, склавши дяку пророкові, тихенько йшли геть.
Сіді Тарт’рі та його вірна подруга кінчали вечір на терасі – широкій білій терасі, що правила за дах будиночка й височіла над містом. Довкола безліч інших терас, таких самих білих, залитих срібним сяйвом місяця, уступами спускалися до моря. Вітер доносив звуки гітар.
…Зненацька у високості зринала чиста, мов букет зірок, ніжна, зграйна мелодія: на мінарет ближчої мечеті виходив красень муедзин. Постать його біліла проти темної синяви ночі; він співав хвалу Аллаху, і чудовий голос його розлягався далеко навкруги.
Байя кидала гітару і, втупивши свої великі очі в муедзина, здавалось, упивалася його молитвою. Він співав, а вона тремтіла від невимовного захвату, мов свята Тереса Сходу… Тартарен, зворушений до краю, дивився на неї й думав про те, що віра, яка викликає такий екстаз, – найміцніша й найпрекрасніша з усіх вір…
Тарасконе, затули обличчя! Твій Тартарен замишляє віровідступництво…
XII. Нам пишуть з Тараскона
Одного чудового пообіддя Сіді Тарт’рі верхи на мулі – цим разом без своєї подруги – повертався із садочка; небо було ясне та чисте, з моря повівав теплий легіт. Великий муж, розчепіривши ноги над бокатими кошами з лимонами та кавунами, склавши руки на череві, погойдувався влад трюхиканню мула, заколисаний дзвоном величезних стремен, розімлілий від блаженства та спеки.
Він уже в’їхав у місто, коли зненацька його збудив гучний голос:
– Ти ба! Чи це не мара? Невже це ви, добродію Тартарене?
Почувши своє ім’я й веселу південну говірку, тарасконець підвів голову й побачив добродушне засмагле обличчя Барбасу, капітана «Зуава» – той пив абсент і палив люльку на порозі маленької кав’ярні.
– А, Барбасу, здорові були! – вигукнув Тартарен, зупинивши мула.
Барбасу мовчки витріщився на нього, а потім зайшовся таким реготом, що Сіді Тарт’рі, неабияк збентежений, закляк на своїх кавунах.
– О, який на вас тюрбан, любий мій Тартарене!.. То ви таки й справді обернулись на терка!.. А як маленька Байя? І досі виспівує «Красуню Марко»?
– «Красуню Марко»? – обурено вигукнув Тартарен. – Щоб ви знали, капітане, особа, про яку ви оце говорите, – порядна мавританська дівчина; до того ж вона не знає жодного слова по-французькому.
– Байя? Жодного слова по-французькому?… Та ви що, не при собі?
І добряга капітан зареготав іще гучніше.
Проте, помітивши, як змінився на виду бідолашний Сіді Тарт’рі, він ураз похопився:
– А втім, може, це й не вона… Мабуть, я переплутав… Та все ж, добродію Тартарене, послухайте моєї поради: стережіться алжирських мавританок і чорногорських князів!
Тартарен звівся на стременах: обличчя його стало лютим.
– Князь – мій друг, капітане!
– Гаразд, гаразд, не сердьтеся!.. Хочете абсенту? Ні? Що переказати від вас землякам? Нічого? Тоді бувайте!.. До речі, відсипте собі мого тютюну – гарний французький тютюнець, із насолодою викурите кілька люльок… Та беріть-но, беріть! Він вам не завадить. Адже це клятий східний тютюн запаморочив вам голову!
Капітан сьорбнув абсенту, а Тартарен потрюхикав своєю дорогою, поринувши у глибоку задуму. Хоч шляхетна душа тарасконця й відмовлялася вірити Барбасу, натяки капітана його засмутили; до того ж від південної говірки й провансальської лайки прокинулося його сумління.
Байї вдома не було – вона пішла до лазні… Негритянка видалася Тартаренові огидною, будиночок – сумним. Охоплений несподіваною тугою, він сів біля фонтана й заходився натоптувати люльку тютюном Барбасу. Тютюн був загорнений у клапоть «Семафора». Коли Тартарен розгорнув газету, йому впала в вічі назва рідного міста.
НАМ ПИШУТЬ З ТАРАСКОНА
Усе місто стурбоване. Винищувач левів Тартарен, що поїхав полювати на великих африканських хижаків родини котячих, уже протягом кількох місяців не подає про себе звісток. Що ж сталося із нашим відважним земляком? Страшно ставити собі таке запитання тому, хто знав цього відчайдуха, цього невгамовного шукача пригод! Невже його, як і багатьох інших, поглинули піски пустелі? Невже його роздерли смертоносні зуби якогось атласького страховиська, чию шкуру він обіцяв подарувати місту?… Жахлива невідомість! Однак негри-купці, що приїхали на Бокерський ярмарок, розказують, що вони здибали в пустелі європейця, схожого на Тартарена. Цей європеєць їхав у Тімбукту… Хай Господь береже нашого Тартарена!
Прочитавши цей допис, наш герой почервонів, потім зблід і затремтів. Перед його очима постав рідний Тараскон: клуб, стрільці по кашкетах, зелене крісло в Костекальда, а над усім цим, наче розпростерті крила орла, маяли величезні вуса бравого командира Бравіда…
І на думку про те, що він, слабкодухий, сидить отут на маті, підібгавши ноги, тим часом як тарасконці певні, що він полює на левів, – на думку про це Тартарена Тарасконського обпік сором, і він заплакав…
Зненацька він зірвався на ноги, вигукнувши: «На левів! На левів!» – метнувся в комору, де лежали припалі пилом намет, аптечка, консерви, ящики зі зброєю, і вмить витяг їх на подвір’я.
Тартарена-Санчо не стало; лишився тільки Тартарен-Дон Кіхот.
Переглянути обладунок!.. Озброїтись!.. Вдягтися!.. Взутись у високі чоботи!.. Написати коротенького листа князеві, доручити Байю його турботам і покласти в конверт кілька блакитних банкнот, облитих слізьми!.. І ось уже безстрашний тарасконець сидить у диліжансі, і ось уже він котить Блідахським шляхом… А негритянка сторопіло дивиться на наргіле, на тюрбан, на капці – усе це мусульманське причандалля Сіді Тарт’рі, як нікчемний мотлох, валяється під маленькими білими пальметами галереї…
Епізод третій
У левів
І. Диліжанс на засланні
Це був старезний допотопний диліжанс, оббитий, за давньою модою, товстим синім вилинялим сукном з величезними вовняними помпонами, які за кілька годин дороги намулюють вам синці на спині. Тартаренове місце було позаду; він умостився якнайзручніше і, чекаючи тієї хвилини, коли на нього війне мускусом від великих африканських хижаків із родини котячих, тим часом з насолодою вдихав приємний дух старого диліжанса, де змішалося безліч запахів: чоловічих, жіночих, кінських, дух їжі, шкіри та прілої соломи.