Спіть собі й нічого не бійтеся, руді велетні леви! Тарасконець розшукує мавританку. Після зустрічі в омнібусі бідолаху переслідує невідступне відчуття, що по його нозі, здоровенній нозі трапера, бігає червона мишка, а морський вітер, що торкається його губів, пахне знадливим духом печива й анісу…
Йому потрібна його мавританка!
Та спробуй-но її знайти! В місті живе сто тисяч чоловік. Знайти серед них особу, про яку ти нічогісінько не знаєш, – тільки пахощі, колір черевичків та очей… Здатен на це лише тарасконець, та ще й нестямно закоханий.
Найгірше те, що геть усі мавританки, загорнені у свої довгі білі чадри, схожі одна на одну; окрім того, ці жінки рідко коли витикають носа з домівок, і, щоб їх побачити, треба піднятися в Горішнє місто – арабське місто, місто терків…
Це Горішнє місто – справжнє розбійницьке кишло! Бруднющі кривулясті вулички круто деруться вгору; обабіч тісно туляться одна до одної підозрілі халупи, покрівлі яких сходяться, утворюючи тунель. Низенькі двері, заґратовані віконечка – сліпі, німі, похмурі. І по ліву руку, і по праву руку – темні крамнички, в яких сидять страховидні терки, схожі на корсарів, і, блискаючи очима й зубами, пахкають довгими люльками та перешіптуються, наче змовляються про якесь лиходійство…
Я б покривив душею, якби сказав, що Тартарен Тарасконський простував цим страшним містом спокійно. Ні, він дуже хвилювався; наш хоробрий муж ішов вузенькими вуличками, у яких ледве вміщалося його товсте черево, вельми обережно: безперестанку роздивлявся навсібіч і не знімав пальця з револьверного курка. Точнісінько як у Тарасконі, по дорозі до клубу! Він щомиті чекав, що на нього нападуть євнухи чи яничари, однак палке бажання побачити свою кохану давало йому просто-таки чудодійні сили й відвагу…
Безстрашний тарасконець тинявся по Горішньому місту цілий тиждень. Він годинами вистоював під мавританськими лазнями, дивлячись, як, мерзлякувато щулячись, звідти виходили й розліталися зграйками жінки, од яких віяло свіжістю й чистотою. Іншим разом, упрілий і захеканий, він сідав біля мечеті й стягав із себе чоботиська, а тоді заходив до храму…
Бувало, вже надвечір, коли тарасконець, знеможений до краю, не знайшовши своєї дами ні біля лазень, ні в мечеті, проминав мавританські будинки, він чув монотонні співи, тихий дзвін гітари, рокіт тамбурина, тихий жіночий сміх, – і серце його починало калатати.
«Може, вона там?» – думав він.
Якщо на вулиці не було людей, він підходив до будинку, брався за важкий молоток і несміливо стукав у низенькі двері. Співи й сміх умить змовкали. За мурами чути було тільки шурхотіння, наче в пташнику, коли кури вмощуються на сон…
«Готуйсь! – казав собі наш герой. – Зараз щось станеться!»
Проте найчастіше ставалося ось що: на голову йому виливали горщик холодної води або ж висипали лушпайки від апельсинів чи кісточки від берберійських фіг… Тільки й усього!..
Спіть спокійно, леви Атласу!
IX. Князь Григорій Чорногорський
Два тижні безталанний Тартарен марно шукав свою алжирську даму. Він, певне, шукав би її й досі, якби доля, ласкава до всіх закоханих, не прийшла йому на допомогу в подобі чорногорського вельможі. Ось як це сталося.
Щосуботи взимку у найбільшому театрі Алжира влаштовуються бали-маскаради – такі самі, як і в паризькій Опері. Це звичайні собі провінційні бали, малолюдні й нудні. У залі напівпорожньо; гості – покидьки з Бюлье та Казино, розгульні дівчата, що тягнуться слідом за армією, підтоптані арлекіни, якісь типи, схожі на волоцюг вантажників, кілька праль-маонок, які пустилися берега, але зберегли іще рештки колишнього доброчесного життя – дух часнику та шафранової підливи… Проте найцікавіше видовище – це фойє, що зараз правлять за картярні. Біля довгих зелених столів роєм рояться люди. Кого тут тільки нема! Тюркоси-відпускники, які грають на позичені гроші, крамарі-маври із Горішнього міста, негри, мальтійці, колоністи з далеких закутків, що проїхали сорок миль задля того, щоб поставити на карту гроші, за які можна купити плуг або пару волів. – Усі збуджені, бліді, у всіх зціплені зуби, безтямні очі, втуплені в одну й ту саму карту, а погляд косий, спідлоба – погляд запеклого картяра…
Трохи осторонь – алжирські євреї: вони приходять сюди цілими родинами. Чоловіки вбрані по-східному, але в синіх панчохах і оксамитових кашкетах – просто-таки огидний несмак… Жінки, огрядні, бліді, ледве можуть звести дух і ворухнутись у своїх тісних, жорстких корсетках, гаптованих золотом… Це плем’я товпиться біля столів, штовхається, галасує, репетує, радиться, рахує на пальцях і робить невеличкі ставки. Щоправда, часом старий патріарх з бородою, як у Саваофа, після довгих нарад і суперечок з родиною, зважується ризикнути сімейним дуро… І вже до кінця гри в іудейських очах, що вп’ялися в стіл, не згасає гарячковий блиск, і від погляду цих страшних, мовби з чорного магніту, очей золоті монети, здається, самі собою крутяться по зеленому сукну й кінець кінцем притягаються одна до одної, наче хтось їх потихеньку смикає за мотузку…
Та ще сварки, бійки, лайки, зібрані з усіх країн світу, несамовиті вигуки всіма мовами, різанина, нестача грошей, поява поліції!..
Великий Тартарен якось забрів на цю вакханалію трохи розважитись і забутися, щоб заспокоїти душу.
Наш герой проштовхався крізь юрбу, думаючи про свою мавританку, коли раптом почув два збуджених голоси, що покривали і галас картярів, і брязкіт золота:
– А я вам кажу, добродію, що в мене немає двадцяти франків!..
– Добродію!..
– Я вас слухаю, добродію…
– А ви знаєте, з ким розмовляєте, добродію?
– Коли ваша ласка, назвіть себе!..
– Щоб ви знали, добродію, я – князь Григорій Чорногорський!
Почувши це ім’я, Тартарен схвилювався і став пробиватися вперед, радий та гордий із того, що зустрів нарешті свого князя – чорногорського князя, з яким познайомився на «Зуаві».
На жаль, князівський титул, такий чарівливий для нашого простодушного тарасконця, не справив аніякісінького враження на офіцера стрілецького полку, який сперечався із князем.
– Я щасливий це чути! – глузливо кинув офіцер і повернувся до глядачів: – Григорій Чорногорський… Чи хто-небудь з вас його знає?… Ніхто!
Обурений Тартарен ступив крок уперед.
– Перепрошую! Я знаю князя! – твердо сказав він із сильним тарасконським акцентом.
Офіцер зміряв його поглядом і знизав плечима.
– Он як? Чудово! В такому разі поділіть між собою оті зниклі двадцять франків та й по всьому!
Він повернувся і зник у юрбі.
Запальний Тартарен хотів був кинутись слідом за ним, проте князь зупинив його.
– Облиште! Я сам із ним поквитаюсь…
Він узяв Тартарена під руку й майже силоміць витяг із зали.
Коли вони вийшли на майдан, князь Григорій Чорногорський зняв капелюха, простяг нашому героєві руку і, силкуючись пригадати його прізвище, затинаючись мовив:
– Пан… Пан Барбарен…
– Тартарен! – несміливо поправив тарасконець.
– Тартарен, Барбарен – хіба не однаково? Тепер ми з вами друзі довіку!
І вельможний чорногорець, схопивши Тартаренову руку, став несамовито трясти й потискувати її…
Зайве й казати, як запишався наш герой.
– Князю! Князю! – вигукував він у захваті.
За чверть години вони вже сиділи у затишному нічному ресторанчику «Під платанами», на терасі, яка спускалася прямісінько до моря. Тут їхня дружба, присмачена пікантним салатом «по-російськи» й скроплена добрим кіпрським вином, остаточно зміцніла.
Годі собі уявити привабливішу особу, ніж цей чорногорський князь. Стрункий, тонкий, із завитим волоссям, із чисто виголеним обличчям, із бистрими очима, із м’якими рухами, з кількома дивовижними орденами на грудях, він говорив із ледь помітним італійським акцентом і був трохи схожий на Мазаріні, тільки без вусів. До того ж він раз у раз цитував – до речі й не до речі – Тацита, Горація й «Коментарі».