Так я і жив у невинній і задушевній дружбі зі Всевишнім, не вимагав од нього нічого і не відчував почуття подяки до нього, не відав, що праведно і що грішно, і негайно ж забував про нього, як тільки що-небудь відволікало від нього мою увагу.
Однак незабаром обставини спонукали мене більш ясно усвідомити моє ставлення до Бога і вперше звернутися до нього з проханням захистити мої людські права. Це сталося на сьомому році мого життя, коли одного прекрасного ранку я опинився у великій нудній кімнаті, в якій навчалося приблизно п’ятдесят – шістдесят маленьких хлопчиків і дівчаток. Сім учнів стояли півколом перед дошкою, на якій красувалися величезні літери, і я тихенько стояв із ними, уважно слухаючи та чекаючи, що буде далі. Позаяк усі ми були новачками, то вчитель, літній чоловік із великою незграбною головою, побажав сам направити наші початкові кроки і тепер давав нам перший урок, змушуючи називати в розбивку мудрі фігури на дошці. Ще дуже давно я почув слово «пумпернікель», і воно мені чомусь дуже сподобалося, тільки я ніяк не міг підшукати для нього який-небудь зоровий образ, і ніхто не міг мені сказати, який вигляд має предмет, що носить цю назву: адже у нас його немає, а батьківщина його – за кілька сотень миль. І ось зовсім несподівано на мою долю дісталося заголовне готичне «П», яке здалося мені особливо дивовижним і кожною своєю рискою нагадувало щось забавне; тут я прозрів і прорік вельми рішуче: «А це пумпернікель»! У той момент я нітрохи не сумнівався, що життя прекрасне, що сам я – молодець і що пумпернікель є пумпернікель, і на душі в мене було радісно й легко, але саме мій серйозний і самовдоволений вигляд і вселив учителю думку, що я – зіпсований хлопчисько, який надумався зухвало пожартувати з нього. Намірившись негайно ж переламати мій поганий норов, він накинувся на мене і з хвилину тіпав мене за волосся з такою люттю, що мені світ потьмарився. Ставши жертвою настільки раптового нападу, я спочатку ніяк не міг прийти до тями; мені здавалося, ніби все це якийсь поганий сон, я втратив дар мови і навіть не заплакав, а тільки все дивився в якомусь дивному заціпенінні на мого мучителя. Я все життя терпіти не міг тих дітей, що як вогню бояться покарання і, напакостивши або розсердивши старших, не дають навіть доторкнутися до себе; а часом варто тільки підійти до них ближче, як вони вже починають кричати, наче їх ріжуть, так що вухам боляче слухати, і якщо такі діти часто накликають на себе покарання саме своїм криком (причому їм дістається ще більше, ніж іншим), то я страждав іншою крайністю: щоразу, коли мені доводилося давати одповідь перед дорослими за яку-небудь витівку, я псував собі справу тим, що не міг проронити перед ними жодної сльозинки. Так було і цього разу; помітивши, що я не плачу, а тільки здивовано тримаюся за голову, вчитель витлумачив це як упертість і знову взявся за мене, щоб раз і назавжди зламати в мені норовливий дух. Тепер мені й справді було боляче, але я й тут не розплакавсь, а тільки злякано й жалібно вигукнув: «І визволи нас від лукавого!» Це благання я посилав до Бога, про якого так часто чув, що він захищає гнаних, як люблячий батько. Але тут мій мудрий наставник вирішив, що це вже занадто; справа повернула на занадто серйозне, тому він одразу ж відпустив мене, щиро дивуючись і вдаючись до роздумів про те, як йому слід поводитися зі мною. Нас відпустили на обід, і він сам відвів мене додому. Лише тепер я дав волю сльозам і поплакав крадькома: відвернувшись, я стояв біля вікна, стираючи з лоба прилипле до нього вирване волосся, і прислухався до слів учителя. Цей чоловік, який видався мені ще більш чужим і ненависним тут, біля нашого домашнього вогнища, яке він немов опоганював своєю присутністю, вів серйозну розмову з матір’ю, намагаючись переконати її в тому, що її син, як видно, вже від природи зіпсована дитина. Вислухавши його, вона була здивована не менше, ніж я, і сказала, що досі я поводився сумирно, що я весь час ріс у неї на очах і вона не знає за мною ніяких серйозних провин. Щоправда, часом у мене бувають дивні фантазії, але серце у мене добре; мабуть, я ще не зрозумів, що таке школа, і мені просто треба трохи звикнути до неї. Учитель погодився для годиться з цим поясненням, але все ж похитав головою, і згодом я не раз мав нагоду переконатися, що в глибині душі він залишався при своїй думці та, як і раніше, підозрював у мені небезпечні схильності. Прощаючись із нами, він дуже багатозначно сказав, що в тихому болоті зазвичай водяться чорти. Відтоді мені нерідко доводилося чути в моєму житті ці слова, і це завжди мене ображало, тому що навряд чи знайдеться на світі людина, яка так полюбляла б поговорити в хвилину відвертості, як я. Втім, я не раз помічав, що балакуни, що задають тон у компанії, ніколи не можуть зрозуміти, чому мовчать люди, яким самі ж вони слова не дають сказати. Вдосталь насолодившись своїм красномовством і побачивши, що розмова все-таки не клеїться, ці балакуни поспішно складають собі невтішне судження про своїх співрозмовників. Якщо ж їх мовчазні слухачі раптом заговорять, то це здається їм іще більш підозрілим. А якщо таким людям доводиться мати справу з тихими, небалакучими дітьми, то це вже справжнє нещастя, бо ці дорослі базіки не знаходять нічого кращого, ніж звільнитися від них вульгарною фразою: «У тихому болоті чорти водяться».
Після обіду мати знову послала мене до школи, і я з великою недовірою ступив під склепіння цього небезпечного будинку, в якому я почувався, немов у якомусь важкому і страшному сні. Але грізного наставника не було видно; він перебував у маленькій комірчині за дощаною перегородкою, що слугувала йому чимось на зразок потайного кабінету, куди він час від часу віддалявся, щоб трохи підкріпитися. На дверях комірчини було кругле віконечко, через яке цей шкільний тиран висовувався щоразу, коли в класній кімнаті ставало гамірно.
У віконечку давно вже не було скла, так що, просунувши голову крізь порожню раму, він міг чудово бачити все, що робилося в класі. Сталося так, що саме в той нещасливий день шкільне начальство розпорядилося вставити скло, і якраз коли я проходив повз віконечко, боязко скосивши на нього очі, скло з веселим брязкотом розлетілось, і в отворі показалася незграбна голова мого недруга. Першим відчуттям у той момент було відчуття радісного тріумфування, але потім я помітив, що він не на жарт порізався і що по обличчю його тече кров; тоді я зніяковів, і втретє мені відкрилась істина, і я зрозумів, що означають слова: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим!» Таким чином, цього першого шкільного дня я багато чому навчився; одначе я так і не дізнався, що таке пумпернікель, але зате зрозумів, що в біді треба звертатися до Бога, що Бог справедливий, але в той же час навчає нас не думати про ненависть і помсту. Виконуючи заповідь, що вимагає прощати наших кривдників, ми тим самим набуваємо і внутрішньої сили, потрібної для того, щоб полюбити наших ворогів, бо нам буває нелегко перебороти себе, і нам хочеться, щоб наші зусилля було винагороджено, а ті добрі почуття, які ми маємо до ворога, – адже він однаково не може нам бути байдужий, – якраз і є для нас найкращою нагородою. Добрі почуття підносять, а любов облагороджує люблячого, особливо коли він має ці добрі почуття до того, кого ми називаємо ворогом, і коли він любить недруга свого. До цього догмата, одного з найбільш своєрідних у християнському віровченні, я виявився особливо сприйнятливим, позаяк я був образливий і міг легко спалахнути, але так само швидко відходив і був готовий усе забути і пробачити; згодом, коли я почав сумніватись у вченні про божественне одкровення, мене дуже зацікавило питання про те, чи не є цей догмат у якійсь мірі лише відображенням потреби, закладеної в самій природі людини та потім пізнаної нею, бо я помічав, що далеко не всі дотримуються цієї заповіді з чистих і безкорисливих намірів; по-справжньому, від усього серця, її виконує тільки той, хто вже від природи незлобивий і схильний прощати. Що ж до людей, які дійсно ненавидять своїх кривдників, але, переборовши себе, все ж утримуються від помсти, то вони, на мій погляд, знаходять при цьому таку перевагу над ворогом, що ніяк не в’яжеться з ідеєю справжнього самозречення; справді, адже той, хто прощає образу, доводить цим свою розсудливість і мудрість, у той час як супротивник, який продовжує стояти на своєму, нерозважливо витрачає свої сили і лише губить себе в своїй сліпій і безплідній злобі. Так і в великих історичних битвах вміння забути ворожнечу підтверджує перевагу переможця, розв’язати свою суперечку з ворогом у довгій і тяжкій боротьбі, та свідчить про те, що і в моральному відношенні він стоїть вище переможеного. Таким чином, великодушний переможець, який щадить поваленого на землю супротивника й допомагає йому піднятися, теж керується звичайною життєвою мудрістю; що ж стосується справжньої любові до свого ворога, тобто любові до ворога непереможеного, що перебуває в розквіті сил і ще здатного завдати нам зло, – то такої любові я ніколи не зустрічав.