Дідок постукав, і голос коменданта запросив його увійти. Пан Бень, боязливо хрестячись, переступив поріг і вкляк, не сміючи поворухнутись.
– А, пане Беню! – зрадів бурграф. – Гов! І чом ви перехрестились? Прогнали мого друга… Хоча, якщо відверто, то я сам це роблю, коли мені набридає балаканина. Ха-ха! Тоді його як вітром здуває.
Бень почав потроху оговтуватись, схиляючись до думки, що бурграф і його слуга за цей рік геть з'їхали з глузду.
Подали обід, і це змусило його забути про всі жахи, які він пережив за півдня: скажену морду бургомістра, вихід на Замкову гору і, врешті, відчуття потойбіччя, що перевершило всі жахи, доти пережиті. Обід був на диво смачний, і доки пан Бень віддавав йому належне, бурграф уважно перечитував адресоване йому послання.
Сильвестр Білоскорський був середнього зросту, міцної статури, але вже в літах чоловік. Довге сиве волосся, як туман, спадало йому на плечі з високого і зморшкуватого чола, під яким, прикриваючись дугами брів, видніла пара жвавих синіх очей. Шрам на лівій щоці і зламаний ніс виказували в ньому старого солдата, якому посада коменданта наймогутнішої на Галичині фортеці дісталася зовсім не задарма. Над гострим виголеним підборіддям містився широкий рот, завжди готовий розтягнутися в дружній усмішці.
Він зосереджено читав, доки пан Бень поглинав пироги з капустою, запиваючи їх пивом зі здоровенного кухля.
– Ну, що, мій друже, ви готові провести опис майна його величності? – запитав бурграф, коли гість усе ум'яв і випив.
– Авжеж, – відповів пан Бень, витираючи губи, – це чудове пиво додало мені наснаги.
– Тільки вчора привезли ченці. Свіже-свіжісіньке, – похвалився бурграф.
– Впізнаю, впізнаю, – вдоволено мовив товстун, погладжуючи черево, – бернардини?
– Бернардини, – відповів комендант, – а як ви вгадали?
– Тільки вони вміють зварити так, що одним кухлем не нап'єшся, – відповів Бень, – скажіть, а його у вас багацько?
– Та хоч утопися!
– Невже?
– Бігме, не зійти мені з цього місця!
– От якщо, приміром, умерти, – по-філософськи просторікував Бень, – то хтів би ся втопити в пиві.
– Та ну! Бозьо з вами, Беню, ви ж у жодну бочку не влізете!
– Зате в мій живіт поміститься цілих дві! – зареготав Бень.
Тимчасом кмітливий слуга приніс ще один кухоль пінистого напою, котрий гість так само, як і перед тим, за кілька потужних ковтків спровадив собі в шлунок.
– Ну що, – сказав він по тому веселим голосом, – а тепер до справи.
– Почнімо з мого будинку, який також є власністю його величності, бо наданий мені його милістю, – сказав бурграф.
– А може, з гармат і пороху? – чухаючи потилицю, запитав урядник.
– Устигнемо, пане Беню, встигнемо, – мовив комендант, – дайте собі спокій.
– Так то й так, – сказав той і рушив слідом за господарем.
Вони порахували меблі та картини, скрині та годинники, що дісталися Білоскорському від попереднього бурграфа.
– А ще – два привиди, – додав комендант. – Вони живуть у моєму домі, але я не знаю де. Померли, кажуть, років сорок тому…
Пан Бень витріщив очі, але в ту ж мить з'явився слуга з пивом, і він лише махнув рукою.
– Привиди, кажете? Так і запишу: «Двоє душ померлих… Коли? Так… 1527 року Божого від чуми…»
І пошепки додав:
– Може, це не господар, а я з глузду з'їхав? Пива б пити менше… А мо' більше…
Далі вони вийшли з будинку і рушили до кухні. Пан Бень уже не міг іти прямо по кладках, а місив збоку грязюку.
– Куцьки, – звернув його увагу бурграф, – запишіть, пане Беню, і їх.
– Справді, – промовив той, – стривайте-но, я їх порахую…
З цими словами пан Бень під голосний сміх кухарок кинувся бігати за свиньми, а оскільки ті щоразу розбігалися хто куди, він частенько зупинявся, чухаючи пером потилицю.
– Чи то так довго лічити пару куцьок? – сміялися кухарки – веселі жіночки з розхристаними і спітнілими пазухами.
– Пару? – здивувався Бень. – Та їх тутка двадцять, не менше!
– Най буде двадцять, – гукнув бурграф. – Пишіть, Беню, і ходім на кухню.
– Записав! – відповів урядник і рушив прямісінько до дівок.
Ті, позбавлені чоловічої уваги, раді були і такому залицяльнику. З веселим вереском зграйка німф вбігла до кухні. Дарма що пузо зайняло ледь не півкухні завдяки своїй щедрості пан Бень устигав пригортати всіх.
Багато ще випив і записав у той день урядник з магістрату. Коли він захропів у стайні, перелічуючи коней, бурграф покликав до себе слугу і сказав:
– Скажи драбам, щоб пана не чіпали, але пильнували. Б'юсь об заклад, його і воли не перетягнуть у пристойніше місце. І ще відправ посланця до ратуші, передай бургомістрові, що я згоден і чекатиму.
Той мовчки кивнув і рушив виконувати доручення…
А пан Бень мирно спав, усміхаючись, як дитина.
«…А у дворі, – написав він, – свиней видимо-невидимо, незліченна кількість… Та всі, як одна, хитрі, що полічити їх – зась. У льоху стоїть діжка з капустою, ще одна – з квашеними яблуками, що їх лишилося сто з гаком штук, і бочка з рибою…Тільки та була така стара й смердюча, що рахувати я її не зміг. А ще дівчата, що їх було троє душ. У кожної – перса пругкі та свіжі, як молоді груші. А що в кухні було спекотно, то я міг рахуючи і помилитись».
Розділ VI
Служниця попросила дозволу запалити ще одну свічку. Ляна звела на неї стомлені очі і ледь чутно запитала:
– Навіщо, Вірцю?
– Я не бачу вашого волосся, пані, – пояснила дівчина, – здається, ніби розчісую саму темряву.
Господиня всміхнулась.
– Тоді запали…
Служниця перехилила палаючий підсвічник до іншої, сплячої свічки, яку вогонь миттю пробудив. Кілька краплин воску, що падали на стіл, дівчина вправно спіймала в долоню і застиглими крихтами поклала під полум'я.
– Не боляче? – запитала пані.
– Та ні, – весело відповіла Вірця, – пече недовго.
Темрява глибше забилась у кутки, і в кімнаті стало світліше.
Служниця поклала на стіл дерев'яний гребінь і, відкинувши волосся дівчині за плечі, запитала, чи готувати його до спання.
– Ні, Вірцю, – відповіла Ляна, – я ж говорила, що не буду спати. Заплети косу…
Веселунка закусила рожеву губку і знову взялася до роботи.
– Йой, пані, – за хвилину знову весело озвалася вона, – та, бігме, ніц не бачу…
Голос її звучав, як весняний струмочок.
– Годі, Вірцю, – зітхнула панна, – не до пустощів мені. Плети…
Коса була заплетена. Вона ніжно торкалася тонкої Ляниної шиї і збігала далі, поверх її сукні, що в темряві здавалась сірою, а проте була улюбленого білого кольору.
Панна підвелася, майнувши грацією високого, тонкого стану і пружних грудей.
– Пан Гепнер у вітальні? – запитала вона.
– За дверима, – пустотливо усміхнулась Вірця.
– Як я тобі? – Ляна піднесла свічку до обличчя, на якому вже сяяла усмішка.
– Ви чарівна, – з усією щирістю відповіла служниця.
– Лукавиш? – перепитала господиня, йдучи до дверей.
– От не зійти мені з цього місця!
– Ну, дивись, – весело кивнула Ляна на прощання, дивуючи Вірцю зміною настрою.
Домінік схопився з-за столу, на якому лежали його шабля і кинджал.
– Заспокойся, це я, – сказала Ляна, наближаючись до нього.
Гепнер зітхнув.
– Пробач…
Лікар додав згодом з печаллю в голосі:
– Яка ти гарна сьогодні…
– Говориш, наче востаннє, – стривожено сказала дівчина.
– Та ні, що ти, – спробував усміхнутись Домінік, – тобі здалося, я лишень турбуюся. Єпископ – мій давній ворог… А цього разу у нього в руках усі карти.
– Це через ту ніч на цвинтарі?
Лікар відвів погляд.
– Вибач, що втяг тебе у цю чортівню.
– Усе гаразд, – Ляна намагалася сказати це якомога бадьорішим тоном. – Так, приміром, роблять в Італії. Хіба ні? Що, врешті-решт, залишається для справжнього вивчення анатомії? Ти виконав чудовий рисунок, який, може, колись…
– Ляно, – перебив він стомленим і вже дещо знервованим голосом.
– Я знаю, ти мене захистиш, – додала дівчина майже пошепки.
Вона, грайливо усміхнувшись, взяла до рук Домінікову шаблю, обережно та невміло поклавши її на долоні. Холодне лезо блиснуло між ними і затремтіло, наче ртуть.
– Бачиш, – мовила Ляна, – ми в безпеці, і нам ніщо не загрожує…
Торкнувшись легко клинка, вона поклала зброю на стіл. Шабля тихенько дзенькнула і затихла, наче сповнена ревнощів суперниця.