– Увага, панове, – як штукар на площі, загукав молодик, – стежте за моїм слугою, він покаже вам, як на тамтім світі п'ють пиво грішники.
Нещасний, побачивши повну до краю гальбу, потягнувся до неї обома руками і з жалібним скавулінням миттю випив усе, що в ній було.
Одразу щось заклекотіло в його утробі, а з черева, крізь численні дірки на сорочці, наче з Мелюзіни, полилося щойно випите пиво. З виряченого ока слідом за пивом полилися розпачливі сльози. Панич схопився з лави і весело зареготав. Сприйнявши це за веселу витівку пана і його слуги, увесь шинок до нього приєднався. Регіт стояв такий, що музики здивовано затихли.
– Агов, мої панове! – вигукнув молодик і з капелюхом у руці почав граційно походжати поміж гуляк, – давайте гроші за цю комедію!
Розкішне страусяче перо вилося з-під його випещених пальців і досягало брудної зачовганої долівки. Камзол був розшитий золотом, і золото бряжчало в кишенях. А проте панок збирав мідяки і подекуди срібло, хоч усе те, що потрапляло до капелюха, вкупі вартувало хіба що ґудзика на його вбранні.
– Чого затихли? – гукнув він музикам, що з роззявленими ротами спостерігали за ним.
Обійшовши довкола останній стіл, він притьмом опинився біля музик.
– Ану, діду, наставляй долоні, – і коли той випростав уперед свою жменю, висипав туди все, що назбирав. – А тепер ушкварте так, щоб навіть дідько станцював! – крикнув панич, відстібаючи збоку шпагу.
Ті завзято взялися до справи, а молодик заходився в танці. Спершу розважливо, наче приміряючись, а потім пустився навприсядки так, що в Омелька і кума заряботіло в очах. А далі ще й П'явчиху ухопив, та так нею завертів, що очіпок злетів їй з голови і гарне чорне волосся, вирвавшись на волю, розлетілось урізнобіч, як хмара сліпих кажанів, ненароком сполоханих удень.
– От відьма, – впівголоса сказав Омелько, – гуцає тут серед чесного люду…
– І сорому нема, – почулося збоку.
Обидва – і писар, і пан Бень крутнули головами. Панич уже сидів поруч них і обмахував спітнілий писок капелюхом, наче віялом.
– Що за чортів…
– …ня, – додав гість.
– Хе, ви лихого не подумайте, – поспішив додати Омелько, кинувши оком на музик, що після десятого поту голосно відсапувались.
– Нічого проти не маю, – зауважив той, – навпаки…
У горлі пана Беня щось застрягло, і він мусив кашлянути. Панок повернувся до нього.
– А відьми на Лисій Горі усе-таки збираються, добродію, – повідомив він ні сіло ні впало.
– Ага! А я про що? – аж підскочив Омелько. – Казав же, казав? Повторіть це ще раз, пане, прошу вас.
– Збираються, збираються, – сказав, позіхнувши, той, – і щоразу те саме, така нудьга.
Омелько, відчуваючи цікавинку, підсунувся ближче до нього. Щодо пана Беня, то дивне підозріле відчуття ніяк його не полишало, не пускало до горлянки пиво і змушувало увесь час спостерігати за цим безцеремонним молодиком. А той у свою чергу так мальовничо розповідав Омелькові про відьомські зборища, що годі було заперечувати в ньому знавця тої нечистої справи.
– Опівночі відьмацтво злітається туди хто на чім: на мітлах, на віниках, на рогачах, а то й просто на якійсь ломаці… Однак найпочеснішим вважається приїхати верхи на чиємусь горбі. Звісно ж, той бідолаха переконаний згодом, що усе це йому наснилося. Він і направду спить аж до того моменту, коли на самій вершині відьма дає йому добрячого копняка і той котиться до самого підніжжя. Унизу прочухується і, плюючись, коли йде, а коли й повзе додому…
– Бісове кодло! – гаряче перебив Омелько. – Отак знущатися з християнських душ!
– Правильно, – зауважив гість, – таки бісове.
Омелько гримнув кулаком по столі.
– Будь-яка порядна православна душа мусить чинити спротив такому блюзнірству… Про католиків ніц не кажу, ті як собі хочуть!
Від того щирого сплеску писаревого гніву варені раки, що купкою лежали в мисці посеред столу, розлетілися в різні боки… Незнайомець клацнув пальцями, і вони, мов живі, сповзлися назад. Навіть позалазили один одному на тверді червоні спини.
Пан Бень завмер з виряченими очима і відвислою щелепою… Ні, такої чортівні він ще не бачив!
– От, куме, – прошепотів Омелько, – отож бо й є, що відьма їх варила.
– Вона, курва, – кивнув незнайомець.
Музики затягнули урочисту прелюдію до якогось танцю, а три голови зіткнулися чоло в чоло над купкою раків.
– Те, що вони повзали, – сказав писар, – означає, що невдовзі нечисть візьме нас за зябра… Це знак! Ми мусимо утворити братство відьмоборців і до скону боротися з нечистю.
– Я готовий! – палко заявив панич.
– Як вас звати, хоробрий юначе? – запитав Омелько.
– Граф Хіх, – відповів той.
– Ви з Австрії, пане граф?
– Ja.
– Чудово. Ви будете відстоювати наші ідеї там… Вас, куме, я знаю. За нами Львів. Панове, – урочисто промовив писар, запихаючи руку за пазуху, – давайте на хресті поклянемось…
Хіх закашлявся.
– Вам зле?
– Трохи… Скажіть, скільки зараз раків на столі?
– Чотири, – відповів Омелько.
– Значить, нас також мусить бути четверо.
Братчики задумались. Хіх важко дихав, щось тут явно прийшлося йому не до шмиги. Пан Бень не зводив очей з проклятих раків, а писар таємничим поглядом шукав поміж присутніх однодумців. Всі були добряче напідпитку, і кожен патякав якусь дурницю. Ні, такі високі ідеї не для них. Проте Омелько не втрачав надії.
Музики сіли перепочити і перехилити по чарчині, коли двері шинку прочинились, і досередини увірвалось трохи свіжого повітря. Пригнувши голову, чоловік з шаблею при боці переступив поріг. За його плечима майнула місячна ніч. Ніхто не звернув особливої уваги на прибулого, окрім, звичайно, Омелька, що впізнав у ньому кур'єра бургомістра.
Христоф пройшов повз них, привітавшись легким кивком, і попрямував до корчмаря, що куняв за шинквасом. Омелько почув, як він попросив приготувати харчів на три дні та постіль. Стецько в ту ж мить рушив у льох, а Христоф, нудьгуватим поглядом окинувши присутніх, сів за стіл. Постать магістратського писаря скрадливо виросла ліворуч від нього.
– Дай Боже щастя, пане Христоф, – привітався Омелько.
– Дай Боже й вам, пане писарю, – відповів той.
– Ви, я бачу, знову в дорогу?
– Так, вирушаю вдосвіта.
– Далеко?
– Як поведеться.
Омелько сів поруч.
– Отут, пане Христоф, зле вам буде ночувати, – сказав він, – комашня всіляка й очей не дасть стулити.
– Ет, – засміявся той. – коли б то звикати, пане Омельку…
– А йдіть до мене, – запропонував писар, – я тутка недалеко жию, за полем.
Христоф спробував відмовитись, але Омелько так наполегливо взявся його вмовляти, що той невдовзі полишив спроби. З'явився Стецько з великою торбою, але йому повідомили, що писар сам спровадить магістратського посланця в дорогу. Писар, під лихий погляд шинкаря, вивів кур'єра на вулицю. Ліхтар і повний місяць освітили постаті наших героїв-відьмоборців.
– Знати б, котра година, – про себе мовив Омелько.
Хіх виріс за спиною, звів догори очі і впевнено сказав:
– За чверть північ.
– Чудово, саме вчасно, ходімо, браття…
Христоф вивів зі стайні свого коня, і той слухняно почалапав за ним. Хіх чалапав позаду.
– Можу запропонувати карету, – гукнув він услід.
Писар заперечливо похитав головою.
– Не треба.
Цієї миті до графа приєднався його слуга з дірявим черевом, і вся ця процесія, перейшовши дорогу, рушила вузенькою стежкою через поле, на якому вже достигало жито.
Вітру не було… Ніч стояла ясна і спокійна. Місячні промені сновидами бродили поміж розкішного колосся, лякаючи цвіркунів і безцеремонно натикаючись на сплячі волошки та маки.
Омелько ішов попереду, велично переставляючи ноги, і дихав гордо та ритмічно, мов легендарний Леонід, ведучи своє нечисленне, проте відважне військо. Над ним височів пан Бень, боязко озираючись навкруги… Цьому могутньому спартанцю в кожному шурхотінні польової миші ввижалася відьомська нечисть, що тихо до нього скрадалася, а в кожному кажанові – крилатий куролиск.