– Ти що?
– Твій переляк заспокоюю.
…І саме тієї миті, коли б із чортової дюжини спостерігачів дюжина дійшла б висновку, що Мусій нічого, крім Мар’яниного тіла, не бачить і ні про що, крім нього, не думає, сердюк скочив на ноги і вистрілив у темну фігуру, що підкрадалася до коханців.
…Ільченка порятувала звичка одразу після пострілу міняти зброю, особливо вночі, коли постріл тебе ж і засліплює, а ще передбачливість, з якою він поклав поряд із собою фузею. Бо темна фігура все ж стрибнула, сама настромивши себе на багнета.
Проте вона не впала, а продовжувала махати руками, явно намагаючись добратися до Мусієвої горлянки. Мовчки, без крику чи стогону. Той, не думаючи, звів курок і натиснув на гачок, аби знову осліпнути й оглухнути від пострілу.
Удар кулі відкинув фігуру на кілька кроків, та вона підхопилася, сердюк це не так побачив (бо перед очима мерехтіли плями), як здогадався і знову зустрів нечисту силу багнетом.
І знову опинився у становищі мисливця, котрий ведмедя взяв на рогатину, але… людиноподібна істота, що билася на багнеті, й не думала слабнути попри кілька жахливих ран. І все це в повному мовчанні.
Несподівано біля Пройдисвітової голови гримнув постріл з пістоля, потвора здригнулася, завмерла й осіла на землю.
– А ось тепер уповні прощавай, Дороше. Чи як тебе звали? – Голос Мар’яни, в руці якої димівся турецький пістоль, звучав неприродно.
Пройдисвіт викресав вогонь, подмухав на трут і мало не скрикнув: на землі лежав той невідомий літній старшина, якого він уже одного разу вбив. Ось і дірка на місці ока – він, як і завжди, цілив у перенісся, але саморобна куля, як і завжди, трохи відхилилася від лінії прицілу.
І ще чотири рани на тілі.
Ільченко замахнувся палашем, але раптом відчув: не треба. Дорош (який, можливо, і не Дорош) тепер мертвий повністю й назавжди.
– Пояснюй! – Він повернувся до жінки.
– Та нема чого пояснювати…
З Мусієвої горлянки вирвалося щось хрипке, і жінка заторохтіла, неначе хліб молотила.
– Дорош – це далекий родич Кочубеїв. Як і вони, з Криму.[43] Тобто батько його з Криму. А він як дізнався, що Кочубеї тут високо піднялися, так і приїхав, охрестився у ту віру, де більше сала дають. А може, й не хрестився, про Кочубеєве бусурманство чув?
Хто не чув! Хоча досі Ільченко не знав, вірити цьому чи ні.[44]
– Хоча він, на відміну від тебе, необрізаний.[45] – Мар’яна перехопила Мусіїв погляд. – Ну так, був гріх. А то звідки б мені знати? Чоловік пропав, з першого ж походу по весіллі не повернувся, ніхто й не знає – мертвий чи у полоні. А кортить!
Вона знову потягнулася, її біле тіло (одягтися не встигла) просто світилося у темряві.
Чоловік встиг подумати, що оця жінка була з ним не лише через кілька годин після смерті Петра, але й через кілька хвилин після першої смерті Дороша, з яким спала та якому була багато чим зобов’язана…
Проте… їм їхати далі разом… і відьма могла б бути не такою красивою…
– …Я забув спитати про головне.
Мар’яна здогадалася, не перепитуючи.
– Я поклала до другого пістоля свій хрестик. Поверх кулі.
Гладкоствольну зброю можна було зарядити двома кулями – одна поверх іншої.
А звичай носити хрести на грудях потроху розповсюджувався, хоча ще донедавна такого звичаю не було.
– Не знаю, що більше подіяло: чи те, що освячений, чи те, що срібний. А чому срібний шрот не подіяв – сама не втну. І бабуся, і старий оцей запевняли, що повинен виручити.
Зате Мусій це розумів – він вистрілив занадто рано, з надто великої для уламків монети відстані, і ті два-три шматочки, що влучили, застрягли в одязі. Треба буде срібну кулю відлити.
* * *
А тим часом.
Гетьман стиснув голову руками. Його кохану видають заміж… За Чуйкевича.
І нічого не можна зробити…
Нічого…
Не можна зараз сваритися з Кочубеями, з Чуйкевичами, з Апостолом, що стоїть за ними.
Не можна, не можна…
Тим більше що однаково вони з Сонечком бути разом не можуть. Якщо раніше можна було без зайвого галасу отримати дозвіл від патріарха, то зараз не можна… І не скажеш же вголос, що Кочубеї – мусульмани…
Ніяк не можна.
Тим більше що, схоже, від нього й чекають якоїсь дурості.
А Мотря ляже з іншим…
Біль… Боже, як це боляче…
А ще Апостол кричав йому в обличчя:
– Якщо так і далі буде, то кури нас загребуть!
Чому йому згадалося зі Святого Письма: «не прокричить тричі півень, як ти тричі зречешся»?
Можуть нас кури загребти, можуть. Петро веде справу круто, а ще кілька років тому здавалося, що він від українців лише вірності хоче… І були ж вірні, були! А подяка яка? Вважай, по два, по три рази щомісяця нові обмеження наших прав! Он учора московський капітан кричав: «Вы, блядины дети, у нас в мешке!»[46] А майже так!
До речі, серед козацтва за такі слова на адресу матері спокон віку була одна відповідь… А тепер спробуй сказати їх благородію: «витягай шаблю», – одразу кричить: «Тут изменное слово и дело!». І що робити? Повставати? Легко сказати! Якщо зберемо усі сили докупи, то одного свого проти трьох-чотирьох московитів виставимо. А не зберемо, Петро не випадково направляє наші полки в різні боки…
Як добре було б, якби Карл упень, остаточно розбив Петра так, щоб той довго не міг піднятися. Тоді можна було б просто написати ввічливого листа, що так, мовляв, і так, віднині ми незалежна держава. І без повстання. Але чи переможе Карл, у якого війська все-таки менше?
А Мотря виходить заміж…
Мабуть, єдине, що втішає, – оця справа з патріархом.
Це – для Бога. Для душі. Для вічності.
Прости мене, Господи!
Частина друга, в якій розповідається про маловідомі види природних та надприродних істот, про маловідому державу та її мертвого гетьмана
Вранці вони не встигли від’їхати і кількасот кроків від місця привалу, як Мусій відчув, що на нього знову ворожать. Повернувся очима до відьми: без слів ясно – вона теж відчула.
Мар’яна подумала і сказала:
– Це не Сулейман.
Ільченко теж відчував, хоча й не зміг би обґрунтувати (і навіть слова не знав такого – «обґрунтувати»), що той, хто перетворив Дороша на упиря, і той, хто ворожить, – зовсім різні люди. Та й ворожили на нього ще до вбивства родича Кочубеїв.
– А він… Сулейман цей… він на нас ворожив?
– Мабуть, що ні… Він просто підняв мерця, а той сам пішов шукати. Й одного тебе він міг і не знайти…
– Одного мене?
– Упир приходить або до вбивці, або, ще частіше, до жінки… А тут ми разом.
«Раніше не могла підказати?»
– Не підозрюй мене. Я лише зараз кінці з кінцями звела. Щось згадала, про щось здогадалася. І… здається мені, що підняти він може лише свого учня. Не чула я такого ніколи, але мені чомусь так здається.
Пройдисвіт замислився. Він десь чув, що отаке ворожіння на кістках не кожного разу вдається і повторити його можна лише через кілька днів.
– Просто їдьмо швидше. Мій мул витривалий, кобила твоя також. Хоча я дурень, що тих зайвих коней не спіймав. Хліба пожувати і в сідлі можна. Поспати – рівно стільки, аби коні відпочили.
– А я спробую зробити так, аби слідів не залишилося.
Однак жінка переоцінила свою силу. Борисов знову натрапив на слід. Більше того, один із ногайців розгледів відбитки копит саме цього мула і коня жінки, яка була із сердюком; звідкіля вона, до речі, взялася?
* * *
Пройдисвіт їхав першим. Щось його непокоїло, щось неначе дряпало по душі, проте жодних доказів не було. Тому він витяг з ольстри турецького довгоствольного, зі зміїною головою пістоля.
– Ой, що це?
Із трави звелася голова. Голова змії, тільки в багато разів більша, аніж будь-яка з тих, які Мусій бачив раніше.
Змія була величезною. Ільченко чув про зустрічі з велетенськими зміями ще в Барі, від татар[47] – і тоді, підлітком, вірив. Потім, дорослою людиною, жодного разу не зустрічав і вже не йняв віри.
Тепер треба було повірити своїм очам…
Її довжина була близько п’ятнадцяти кроків, товщина більше кроку.
Мар’яна зойкнула, але Мусій знав: зараз важливо не робити різких рухів. Губи вже самі шепотіли слова, буквального змісту яких він не розумів – і не міг розуміти, бо ці слова йшли ще із сарматської мови.