«Добре, допоможу їй добратися до Білої Церкви». Проте…
– Як гадаєш, до кого саме Кочубеї послали голуба?
Тому, що зарізяки виїхали назустріч, могло бути лише одне пояснення. Саме це.
– А не випадково?
У відповідь Мусій мовчки показав те, що було в кишені одного з дезертирів, – невеличкий клапоть паперу, на якому з одного боку було намальовано свинцевим олівцем тавро, як на конях, та літера «буки», тобто «два», з другого – написано «забрати лист».
Дезертири явно ночували не в лісі чи на болоті, а в хаті. І не було в них із собою вогнепальної зброї, хоча при дезертирстві вони не могли прихопити самі лише палаші.
Вочевидь, той, у кого переховувалися ці дезертири, не дуже-то довіряв їхній витримці, боявся, що хтось із них та бабахне.
А треба було безшумно…
Цікаво, чи розуміли вони, що хоч верть-круть, хоч круть-верть, а все одно в черепочку смерть? Причому саме в черепочку, рано чи пізно, дали б їм покуштувати чогось. Бачив Ільченко такі штуки при дворі бея Ісмаїла…
* * *
Хата-землянка вигулькнула за поворотом яру несподівано, коли вже небо посіріло. Мар’яна – єдине, що дізнався Мусій про жінку, це те, що звали її Мар’яною, ну й те, що можна оком побачити: років десь близько двадцяти, білява, сині очі… – так-от, Мар’яна, яка вела його ярами та стежками (ці місця вона знала, як власну долоню, що було трохи дивно), прошепотіла:
– Рік тому її не було.
Мало чого рік тому не було! Проте Мусій обережно витяг палаш, засунув його під праву пахву (повіддя він тримав правицею, як і личить лівакові), а в шуйцю взяв свій вірний пістоль. У нього було два пістолі, німецький та турецький, причому перший він носив за поясом, а другий – в ольстрі.[32]
Як не мало він умів, але порох на полиці спалахував у нього неодмінно, без осічок. А такого, аби на полиці спалахнув, а у стволі – ні, майже не траплялося. Сердюка поки що Бог милував.
Помилував і на цей раз. Бо кремезний, добре одягнутий чоловік як з’явився у дверях, так одразу й скинув до плеча карабін. Ільченко випередив його на долі секунди – і куля з рук мерця пішла в небо. Мар’яна скрикнула, що Пройдисвіт приписав переляку.
У землянці нікого не було. Проте тут і там було розкидано селянський одяг, за розміром підхожий на дезертирів, були тут і рушниця, і пістолі, і лядунки – усе московське, більше того, тут знаходилися мортириця[33] та гранати – свідчення того, що дезертири були не драгунами, а кінними гренадерами.
Мусій зразу вирішив, що литі мідні гранати він візьме, а от мортириця… приваблива штука, але й примітна. Хоча… Можна поки що замотати в щось та приторочити до Мар’яниного сідла. Вона легка, речей не має. А перед Білою Церквою приховати десь.
Спальне місце було зроблено зі свіжоскошеного сіна.
– Дивно, коня немає.
– Нічого дивного, – Мусій знизав плечима, – він на тих двох приїхав, цим коней не довіряли. Втекти, звісно, й пішки можна…
Проте коні дорого коштують. Ну, ясно і те, що вчора вони швидше, аніж ми, дісталися до шляху, бо ми їхали поночі, а вони – серед білого дня.
– А сюди не так легко дістатися, як здається, – потягуючись (потягуючись!), сказала жінка.
Сердюк обійняв її за талію, вона висковзнула, але лише для того, аби впасти на сіно.
– Про що ти думаєш?
– Про те, що нас тут можуть застукати…
– Ні. І ні. Не можуть, бо якщо тіла знайшли, то погоня по слідах не піде, я відвела очі…
«Так ти відьма?»
– …тепер у слід носа втупить, а не побачить. І думаєш ти не про погоню. А про те, що якби Петро залишився живим, то лежала б я під ним.
Мар’яна посміхнулася.
– Могло й так бути… Він сподівався.
Вона засміялася.
– А могло і не бути. Мало хто на що сподівається… Он Мотря все ще бачить себе пані гетьмановою.
«Дійсно, якщо зразу не вдалося, то після такої веремії…» Втім, сердюкові взагалі було байдуже до далекої доньки генерального судді, а зараз – і поготів. Адже якщо їх не можуть знайти, а Мар’яна така красива… а він уже кілька місяців не був із жінкою…
* * *
Мусій Ільченко не міг бачити, що кожного разу, коли Мар’янині нігті впивалися в його плечі, труп невідомого йому старшини здригався.
* * *
А тим часом.
Государ Петро Олексійович (формулу «Петро І» він вигадає трохи згодом, чим дасть поштовх чуткам, що є предтечею антихриста: перший, а потім ще другий буде!) ніяк не міг заснути. Десь о другій годині він зволив згадати, що його непокоїло: у повідомленнях з Москви та Санкт-Пітер-Бурха (він і подумки вимовляв повністю, зі смаком: Санкт-Пітер-Бурх) уже три місяці не повідомлялося про жодну страту.
За три місяці – жодної крамоли, жодного хабара, жодного випадку казнокрадства? Покривають… Покривають!
Петро підвівся, одягнувся сам, без допомоги – пожалів будити денщика (із жінками він лягав удень, а спав з денщиком, причому це був єдиний випадок, коли цар зволив пояснити підданим свою поведінку: в момент засинання з ним, мовляв, корчі бувають, і єдиний засіб від них – учепитися в чоловічі плечі. Що ж, ті троє, що мали право входити до кімнати, де зволив зупинитися Його Величність, – тобто Меншиков, Головін та Апраксін, – інколи заставали сцени, схожі на корчі…)
Цар витяг з-під подушки зв’язку ключів, швидко пройшов до сусідньої кімнати, яка вся була заставлена скринями, що їх Його Величність зволив зробити власноручно й секретні замки до цих скринь сам «измыслил».
У цих скринях, які Петро чомусь називав «шкапами», заперті на ключ спали царські секретарі.[34]
Петро відкрив першу-ліпшу скриню, витяг секретаря… Витяг у буквальному розумінні, схопивши за плечі з усієї своєї богатирської сили.
Секретар, що не вперше переживав подібну оказію, спав у мундирі, щоправда, штани в нього були мокрі: терпів, бідолаха, з останніх сил, а коли цар його схопив – синці точно будуть, – то з переляку…
– Пиши! – рявкнув Петро Олексійович. – Господа! Понеже уведомлены Мы, што вы по доносам ни одново дела не свершили, но всё поманиваете, забывая Бога и души свои, того ради последнее, о сем пишу к Вам. Ежели пяти или шти дел главных, буде более, не успеете, до первого числа… и преступникам не учините смертную казнь, то вам сие будет! Про смертную казнь и што им самим сие будет, подчеркни жирно. Што ещё? Ну! Што ещё есть?!
– Про протопопа ж писали, с Воронежу, на которова донос поступил, што писал протопоп ночью, а чего писал – неведомо. Запирается, говорит, ничего не писал, и даже пера с чернилами не нашли в доме. А на дыбу его нельзя, спина больная, помрёт ишшо.
– Пиши. О протопопе. Раз пытать нельзя, то можно, разложив, батогами бить.[35]
Продиктувавши кілька листів, Петро забажав до вітру і, на відміну від секретаря, мав змогу виконати своє бажання, полишивши на столі зв’язку ключів від «спальних шкапів». Як тільки за монархом зачинилися двері, секретар витяг з-за пазухи шматок воску і, поспішаючи, почав робити відбитки. Давно вони на таку нагоду чекали.
* * *
Мусій усе ж вирішив почекати Мар’яну на постоялому дворі на околиці Білої Церкви до завтрашнього ранку. Власне, тут вона була в безпеці, чи майже в безпеці: спробувати схопити в місті жінку з таким перснем було дуже ризиковано. А якщо вона сказала, що далі не потребує супроводу, то, мабуть, так воно і є. Та все ж таки…
Мусій трохи пригубив медовухи з глиняної чарки.
Саме трохи – він пам’ятав розповіді діда Данила (батька майже не пам’ятав) про старі часи, коли за ковток у поході козака страчували, і правильно! Про небезпеку від міцних напоїв нагадував раз у раз і Іса.
Але їсти, не запиваючи, було просто небезпечно, бо пили навколо всі. А колись же за випивку під час війни страчували. Неподалік компанія козаків (судячи з деяких вигуків, Богуславського полку) уже напилася до небезпечного стану і, косо поглядаючи на Ільченкову барву,[36] лаяла старшину. Особливо часто згадували будівництво нових валів навколо Лаври, звідки й поверталися.
Мусій сам не розумів, навіщо насипати земляний вал, коли є потужний кам’яний мур, який закінчили лише минулого року. Проти кого це? Проти орди вистачить і муру, навіть якщо вона прорветься до Києва, чого, дяка Богові і козацтву, не траплялося дуже багато років. Шведи? Та за час, потрібний для будівництва таких потужних укріплень, війна сто разів скінчиться.[37]