– Так я тварина? А, тобто перекидатися… – пригальмувала Землепотрясна. – Однак ми позавчора врятували Місто!
– Хвалитися «Ми врятували Місто» – це все, на що ви здатні! – не дала їй похизуватися Акнір. – Ви й примітиву не знаєте! Вищати «Та ми врятували Місто!» – все, що ви можете мені протиставити в бою. Ну, крикни ще раз! Можливо, допоможе!
Металеве лезо на черевикові Наступниці хижо посміхнулося до Чуб.
Акнір підскочила, наче героїня японських бойовиків, націлюючись вістрям ноги Даші в скроню.
Чуб вульгарно відскочила й завалилася на плюшеві подушки, недоречно підбита під коліна краєм дивана, мало не придушивши Ізиду Пуфик, яка безтурботно спала. Руда кицька трохи розплющила жовте око й, муркнувши французьке «Фі!», продовжила перерваний хазяйкою процес.
А Акнір, зробивши мудрований повітряний пірует, безславно впала на підлогу, зчинивши неабиякий гуркіт.
Скрикнувши, Маша похопилася до неї.
Дочка Килини лежала, звівши до лоба сповнені жалості очі.
– Ой… – по-дитячому пхикнула вона.
– Корінь! Дайте їй чортів корінь! – запанікував чорний кіт Бегемот і в три стрибки метнувся з кімнати до коридору.
Маша побігла за котом. Даша – за Машею.
Кіт уже підчепив пазуристою лапою двері господарчої шафи, де зберігалися численні банки й пляшечки, що залишилися від передчасно померлої Килини.
– Верхня полиця! – нявкнув кіт.
– Катю! Драбину! – Даша побігла до кімнати.
Хмурячись на скімлячу воїтельку, Дображанська без особливого бажання підхопила важку спіралеподібну драбину, що жила біля книжкових полиць.
– Шмаркачка, – кинула вона на ходу.
Даша підхопила вантаж праворуч. Пересуваючись дрібненькими кроками, Троє насилу затягли дерев’яне одоробло до коридору, й хвилин сім-десять по тому, хвилюючись і перекидаючи випадкові банки, Маша відшукала на верхній полиці бляшанку з биркою «Корінь чортів».
Та коли трійця повернулася до круглої кімнати, підлога була незаймано вільною – Акнір, яка щойно вдарилася, розчинилася в повітрі. А там, де стояла спіралеподібна драбина, опинилася дуже несподівана річ.
Книжкова шафа, що насправді виявилася замаскованими дверцятами, була трохи прочинена, й, заглянувши до знайденої схованки, Троє побачили простору комору.
– Тут ціла кімната! – здивовано ухнула Даша. – Ця мала намагалася в нас щось поцупити. Проте не встигла.
Землепотрясна підняла зошит, розпластаний на підлозі, з нитяним «язиком» закладки. До «язика» був прив’язаний великий давній ключ.
– Паскуда малолітня, – охарактеризувала зниклу Катя, відчиняючи шафу-дверцята ширше.
Ліворуч розмістився розлогий і різномастий гардероб.
Щільно спресований одяг, наче позичений із костюмерної якогось театру. Чорна чернеча ряса поряд із манірно-ліловим боа. Золотокняжа сукня з важкої, підбитої хутром парчі й з оборками, ніби кремове тістечко, легковажно-рожевий капот, що притулився до смугастого піджака Остапа Бендера. Нагорі, на антресолях, навалені піраміди картонок з капелюхами.
Праворуч комору посмугували дерев’яні полиці.
Одна з них була забита товстими «цеглинами» пачок із грішми – «цегляна кладка» була нерівною: хтось поспіхом схопив кілька штук.
– Вона вкрала в нас гроші. – Катя взяла до рук важку й довгу «цеглину». – Але вони старовинні. – З верхньої купюри на Катерину Михайлівну дивилася одутла Катерина ІІ. – Навіщо вони їй потрібні?
– А тут якась математика дика. – Даша гортала зошит, що його підняла з підлоги. – Цифри. Формули. Повна хрінь.
– Ні! – голосно сказала Маша. – Вона в нас щось украла! Щось дуже важливе!
– З чого ти взяла? – Даша Чуб опустила зошит.
– Чому ти так вважаєш? – Катя забула про тезку-імператрицю.
– Погляньте! – драматичним жестом Маша вказала їм на коминкову полицю.
– О Боже! – трагічно зойкнула Даша. – Знову! Тільки не це!
Розділ другий, у якому оголошують війну
Брикси – давній обряд виконання чоловіком будь-яких забаганок і побажань дружини в день Петрівок… цього дня київські відьми вирушали на шабаш, а «простим смертним киянкам дозволялося трохи відвести душу на своїх чоловіках і показитися».
Журналіст С. Ярон стверджував, що бачив брикси в Києві ще 1880 року. «Процесія складалася з того, – писав він, – що молодуха сиділа на санях, які тягнув її чоловік, спонукуваний довгою гілкою ліщини. Вирушали зазвичай до корчми, але молодуха вимагала горілку для себе й наказувала випити її в тому місці, де вона за бажає».
Анатолій Макаров. «Мала енциклопедія київської старовини»
– Це неабияка честь для мене, Ясні Києвиці!
Василиса Андріївна з цікавістю нишпорила очима по круглій кімнаті Вежі, й захват посвяченої, що оселився на її обличчі, свідчив яскравіше за слова: вона допущена сюди вперше.
– Запрошення до Вежі Києвиць – мрія кожної київської відьми, – зізналася вона, приймаючи пропозицію присісти на диван. – Навіть Хазяїн бував тут не часто.
Але її дифірамби не стали бальзамом навіть для погордливої Каті.
– Однак ця шмаркачка зайшла до нас, як діти заходять до школи! – сказала та. – Як вона примудрилася сюди зайти? Я розумію, вона – дочка Килини й знає пароль. Але ключ… Я гадала, що ключів лише три.
– Та не було в неї ніякого ключа! – втрутилася Землепотрясна Даша. – Вона завалила через балкон.
– Наче до себе додому! – розлютилася Катя.
– Річ у тім, – пролунав розмірений голос Беладонни, – що це її дім. – Котяча білявка виринула зі схованки-комори й скочила на спинку дивана. – Акнір народилася тут, – пояснила вона. – В прямому розумінні слова. Килина народила її у Вежі Києвиць.
– Та-ак, – захоплено мовила Василиса Премудра. – Від часів Великої Марини Місто не знало Києвиці мудрішої. – Вася розвернула повногруде тіло, щоб поглянути на давню фреску у візантійському стилі, яка висіла над коминковою полицею.
Зображена на ній Києвиця Марина тримала в руці Терези – їхня ліва шалька дуже переважувала праву.
Василиса насупилася:
– Килина вміла зламувати закони краще від хакера.
– Килина знала, – сказала Беладонна, – для своєї дочки наш Будинок зробить виняток.
– Отож, – розмірковувала Маша, – Килина знала, що Акнір доведеться скористатися цим винятком? Знала, що у Вежі оселяться інші? Що її дочка не стане Наступницею?
Маша теж дивилася на фреску.
І теж спохмурніла, тривожно й злякано.
– Та звідки вона взагалі взялася, ця Акнір? – роздратовано спитала Катя. – Де вона була раніше?
– Килина відіслала її з Міста, – статечно відповіла Василиса. – Ви знаєте краще за всіх, коли б план Килини спрацював, Київ зник би з лиця Землі. Килина замислила небезпечне й не хотіла ризикувати життям єдиної дочки.
– Ця шмаркачка погрожувала нам якимось судом. Обіцяла поєдинок. Кричала, що ми вже трупи. – Катя презирливо посміхнулася, пригадуючи, як незграбно та впала на підлогу.
Але враз спохмурніла – подивилася на фреску. На кособокі Терези в руці Великої Марини, що проголосила тисячу років тому перший закон Києвиць:
«Істина – в рівновазі!»
Рівновагу в Місті було порушено.
– Ви маєте рацію, – схоже, Василиса вміла читати чужі думки. Або Катині думки були написані в неї на лобі. – Вам не слід недооцінювати Акнір. Її напад був удаваним. І кіт підіграв їй.
– Зрадник, – стисла кулаки Даша Чуб, поминаючи шкідливого кота, що випарувався разом із Акнір.
– Зовсім ні, – заперечила Катя. – Молодець, вірний, сволота. Викликає повагу. А ще кажуть: коти віддані не хазяїну, а домівці. А він навіть не їсть із моїх рук – за мертвою хазяйкою тужить. Круто він нас розвів, що й казати.
– Чортів корінь. – Вася сумно посміхнулася. – Чортів корінь збільшує потенцію. Вони знали, що ви…
– Нічого не знаємо, – сказала Катерина. – Особисто я нагідки від чорнобривців не відрізню.
– Не прибідняйтеся, – не погодилася Василиса. Проте окрім запопадливої ввічливості нічого втішного в її фразі не прозвучало.
– Василисо Андріївно, – тремтячи заговорила Маша, зчепивши руки в пристрасний «замок», – ви бачите самі, Терези в руках Марини похитнулися. Вони дуже похитнулися. Так само, як і два дні тому, коли Килина визволила Змія й Київ міг згоріти дотла. А ще вранці Терези були рівними! Ще вранці в Місті була рівновага. А після візиту Акнір… Ви не підозрюєте, що вона могла в нас украсти?