– Після того, як я покохав тебе.
– А-а-а…
Спускаючись сходами з другого готельного поверху, Маша прикрила повіки й старанно прочитала друге закляття.
Увійти до будинку, всередині чи на місці якого повік жило його дореволюційне Минуле, було половиною справи.
Тепер треба вийти з нього в минуле століття.
І якби Маша знала про друге закляття раніше, її життя склалося б дещо інакше.
Але що тепер згадувати…
– Ходімо.
Мир опанував себе й усе ж таки встиг розчинити двері перед дамою.
За дверима було XIX століття!
Зима 1894…
…або 1895 року.
Ясний-яснісінький день.
Пахло Різдвом. Старорежимним, золотаво-сріблястим. Маша відразу відчула запах. Новий рік, його називали до революції святом дитячим, не випереджав, а чемно йшов за днем народження Христа і був десь поруч, за два-три кроки.
На Хрещатику справляли бал солодкі Святки!
Два тижні зимових свят – час, коли керівництво оголошувало неслужбові дні, й усі, навіть невсипущі поліцейські, поринали в святкові розваги.
З 25 грудня по 6 січня – від Різдва до Хрещення – законослухняність киян вражала. Поліцейські дільниці були порожні. На вулиці не було ані п'яних, ані волоцюг. Відзначаючи день народження Христа, розчулена Столиця Віри відкривала жебракам обійми. Їх приймали, зігрівали, влаштовували їм безкоштовні обіди, роздавали одежу й гроші.
«Святки… – спробувала на смак Маша старорежимне слово. – Зараз ніхто й не знає, що це таке».
Ясний день квітнув яскравими плямами – люди несли в руках пакунки з подарунками, іграшки від Кордеса. Маша прилипла очима до пари, що проходила мимо, поза сумнівами – сімейної. Погладила поглядом великий, сповитий у сірий папір пакет, – судячи з форми, традиційного коника-качалку – його ніс батько. Мати сімейства, рум'яна, гладка, в хутряній шапочці, притискала до грудей бонбоньєрку з цукерками.
– І це Хрещатик? – Заскочило Машу питання.
Вона забула про супутника.
Але, виявивши Мира поруч із собою, побачила – навіть він, закоханий, забув про неї, зустрівшись із її Києвом, Києвом, Києвом!
– Так, це Хрещатик, – відрекомендувала головну вулицю Маша, відчуваючи, що її нестримно усміхнені щоки ось-ось луснуть від радості.
Мир дивився на будинки, залишені ним у XXI столітті хвилин п'ять тому.
Шість будівель, які розмістилися між колишнім Бібіковським бульваром і колишньою Фундуклеївською вулицею, були єдиними старими будинками Хрещатика нинішнього.
І єдиними знайомцями, що зустрілися їм тут – 1894 або -5 року.
Проте їх було неможливо пізнати!
№ 42, на розі Хрещатика й Богдана Хмельницького, де проживав центральний гастроном, лише будувався.
№ 44 був непристойно малий. Видно, що потім його перебудовували не раз.
№ 46 був непристойно новий.
За рогом № 52 підіймався вгору Бібіковський – незвично низькорослий, голий, порожній.
Машин супутник зацьковано озирнувся. Десь із хвилину дивився на неможливо незнайомий простір, де здавна (у всякому разі, так здавалося йому) стояв величезний квадратний Бессарабський ринок.
Ринок був.
Але зовсім не той. Маленькі, бруднуваті будочки, яточки-«рундуки», крамниця з вивіскою «Дешева торгівля».
– Неймовірно! – голосно прошепотів Красавицький. – Бессарабська площа без Бессарабки!
– Вона й не Бессарабська, вона – Богдана Хмельницького, – сказала Маша.
– А та, що була в нас Богдана Хмельницького?
– Софіївська, як і зараз.
Велике Місто явно не злюбило Богдана. Київ штурхав його ім'я, наче м'яч. Легко забуло його заради звучного слівця «Бессарабка», поряд із якою, між шинками й бруднуватими крамничками, «батьки міста» планували звести пам'ятник «великому сину».
Дев'ять років Місто не могло нашкрябати грошей на цей монумент…
П'ять років бронзовий Богдан разом із коротконогим конем пролежав у дворі будинку Присутствених місць – Київ не міг знайти камінь на його постамент…
До речі, Маша й сама не дуже любила Богдана – володарем її душі був Срібний вік.
І цей вік, що було почав зароджуватися, був перед нею.
– Гаразд, – із жалем сказала вона. – Нічого витрішки купувати. Ми вже пропустили Анну й бонну. Лови Півня.
– Якого півня мені ловити? – не зрозумів Мир.
– Візника, – пояснила Маша, – так їх називали в Києві – Півнями.
– Вони що, усі були підорами?
– Не смій ображати мій Київ! – спалахнула очима вона.
Мій час. Мій Кіевь, Kieff, Kiew, Kiev… Моє МІСТО!
Мир зрозумів її.
– Пробач, – сказав він тихо. – Куди їдемо? – діловито.
– До Царського саду. Я прочитала закляття: побачити те, що нам належить дізнатися. Анекдот.
– Там буде щось смішне?
– Анекдот, – поспіхом повідомила його Ковальова, – тільки в наш час означає щось смішне. А раніше це слово означало цікаву історію. Отже, скоріш за все, ми побачимо, як Анна знайшла свою Ліру. Якщо вона, звісно, її знайшла. Нумо, лови! На санях ми домчимо швидше і перехопимо їх!
Стовпи й фасади будинків прикрашали святкові гірлянди. За традицією велетенська міська ялинка стояла біля будівлі Думи на Хрещатицькій у минулому, нині Думській, у майбутньому – майдані Незалежності.
Тільки зараз ця ялинка була не новорічною, а різдвяною.
Ялинку ставили на Різдво – 24-го, на Святвечір, Надвечір'я Христове.
І, кутаючись у килим, що пах кінським потом і тютюном, із саней Півня, Маша пристрасно вдивлялася в цей – новий – Хрещатик.
– Схоже на село, – прошепотів Мир.
– Неправда. Навпаки.
Як на Машу, з останньої їхньої зустрічі 1884 року Хрещатик підріс, перетворившись з незграбного хлопчини на успішного молодика, – вимахав у три поверхи, навчився манер: нові вітрини, кав'ярні, фотоательє, каналізація та електрика.
Посеред проїжджої частини вишикувалися в ряд чотирнадцять дугових ліхтарів.
Місце, яке менш ніж сто років тому було зовсім пустельним, що його кияни називали «Козячим болотом» – глибока долина між Верхнім Печерськом і Київським акрополем, який стояв на протилежній горі, – вже перетворювалося на «наш Невський проспект». На вулицю 150 крамниць, що вмістилися на 1200 метрах, – чи не найменшій у світі головній вулиці Міста.
– А знаєш, – повернулася Маша до Мира, – у 1886 році якийсь полковник Фабриціус запропонував розширити Хрещатик до Дніпра, знісши гору Царського саду! Добре, що його не послухали.
Хрещатик, що пережив перший напад «будівельної лихоманки», впав у іншу – лихоманку торгову. Вся торгівля з Подолу й Печерська переселилася сюди. Тут можна було купити все – від цвяхів і шпильок до обручок від Маршака, технічних новинок і концертних роялів. Великі й маленькі, що купчилися й витісняли одна одну, крамниці й крамнички окупували перші поверхи усіх будинків…
Включаючи перший поверх Київських дворянських зборів, де мешкав сам предводитель дворянства й проводила дозвілля місцева аристократія.
Включаючи перший поверх будівлі Міської думи, яка примостилася поряд із «дворянами» і через яку Хрещатицько-Думська площа перестала бути площею, зрівнявшись з однойменною вулицею.
Включаючи перший поверх іще не знайомого Маші (знайомого лише за фото) збудованого 1886 року ренесансного палацу Київської біржі, що розташувався поряд із надто знайомим їй кафе Семадені, де вона їла морозиво з Мішею Врубелем, де він їй освідчився, де вона не встигла сказати йому «так»…
«Не треба про це думати. Кінець 94-го. Або самісінький початок 95 року. Грудень або січень».
Маша усміхнулася.
У 1894 році за спиною підковоподібної Думи на площі гастролював цирк «чудово дресированих людських бліх». За версією «Киевлянина», дамські блохи танцювали в парі кадриль, а чоловічі – майстерно фехтували.
А ще 1894 року в районі Хрещатицької площі збудували електростанцію. А у триповерховому «Гранд-отелі», що присусідився до Думи ліворуч, з дня на день запустять третій у Києві ліфт.
Й акурат у грудні 1894 року нащадки професора Меринга (чий маєток займав нині цілу гору від Хрещатика до верхівки Печерська) звернулися до міського управління з прожектом – організувати на їхній території чотири нові вулиці. Ольгинську. Нову. Миколаївську – на честь Миколи II. Та Мерингівську – на честь свого батька.[8]