Всего за 119 руб. Купить полную версию
Однак на її руках дзвеніло не менше двадцяти золотих браслетів, на шиї лежало чотири намиста із золотих дукатів, у вухах висіли величезні сережки, народжені в епоху Київської Русі. Біле волосся, заплетене в сотню пухких папуаських кісок, виблискувало золотими шпильками.
– Другий труп був би твій, якби Маша тебе не воскресила, – скривилася Чуб у бік вродливої Каті й перевела погляд на третю.
На тлі яскравої білявки й дивовижно вродливої брюнетки Маша Ковальова, руда й похмура, здавалася зовсім непримітною.
Із високим готичним лобом, із золотими бровами, що за кольором майже зливалися з пергаментною шкірою, з очима, сповненими запитаннями, на які не варто знати відповіді, вона викликала почуття зніяковілого нерозуміння.
Руда сиділа на краєчку дивана, зсутулившись й опустивши очі долу, наче зсередини її роздирало нерозв’язне й гнітюче щось.
– Так, можемо, – відчужено сказала вона. Й коротко пояснила: – Я вважаю, що ми можемо відьмувати.
– Ти чьо?! – обурилася Землепотрясна Даша. (Голосно чьокать з будь-якого приводу було однією з невикорінних Дашиних звичок!) – Ти чьо, Машо, зовсім раптом того? В усіх фільмах відьмам забороняється користуватися чаклунством для особистої вигоди.
– Ми – не відьми. Ми – Києвиці, – сказала Маша. Вона дивилася на свої зчеплені в «замок» руки, стиснуті між колінами. – Наша влада – хист, такий само, як і будь-який інший. І забороняти нам користуватися своїм хистом для особистих потреб так само абсурдно, як забороняти письменнику вести особистий щоденник, а балерині танцювати на дискотеці для власного задоволення. Ми можемо робити все, що забажаємо. Просто ми маємо не чинити зла як у магії, так і без неї, маємо не відбирати в когось щось, маємо не відьмувати потайки одна від одної. Але мені невтямки, чому якщо я боюся висоти, то не можу скористатися закляттям «Рать» проти страху? Або полегшити за допомогою замовляння «Сет» пологи… дружині свого брата.
– А у твого брата дружина чекає на дитину? – зацікавилася новою темою Землепотрясна.
– Чу-до-во! – сприйняла озвучену тезу Катя, виявивши захоплення як Машиним висновком, так і тим, як до нього дійшли.
– Ну, якщо в такому плані, я теж не заперечую, – сказала Чуб.
Із чого мій читач без великих зусиль може зрозуміти: руда, сумна й непримітна Маша й була тим єдиним, що пов’язувало несумісних Дашу й Катю.
Окрім…
– Тепер друге питання, – оголосила Катерина Дображанська. – Як нам жити далі? Як керувати Києвом?
– А ти у нас чьо, голова? – негайно напустилася Даша. – Знову вирішила командувати? І окуляри знову начепила! В них же звичайні скельця, сама зізнавалася.
– Нехай вона побуде головою. Тобі що, шкода? – зітхнула Маша, не відводячи очей від своїх неспокійних рук. – Вона ж намагається якось налагодити наше життя, після того як нам його зруйнували.
– Гаразд. Нехай. Тільки недовго, – миттю погодилася Чуб і, відкинувшись на спинку дивана, погладила руду «горжетку».
«Горжетка» вібруючи замуркотіла й для повного щастя потягнулася лінивою лапою до Машиних кучерів.
Маша сліпо хитнула головою.
Вродлива Катя помовчала, даючи зрозуміти, що урвала її незаслужено, і взялася доповідати:
– П’ять днів перед тим ми несподівано стали відьмами.
– Києвицями, – вперто поправила Маша.
– Києвицями, – покірно погодилася з правкою Катя.
– І врятували світ! – похвалилася Чуб.
– Лише Київ, – поправила Маша.
– Ну й що? – відбилася від применшення їхнього подвигу Даша. – Можна подумати, врятувати Київ – не землепотрясно!
(Вставляти слівце «землепотрясно» доречно й недоречно було другою з Дашиних звичок.)
– Можна не перебивати?! – Дображанська вищирила зуби й, склавши руки на грудях, прибила Землепотрясну Дашу владним поглядом. – Ми – Києвиці. Ми володарюємо над Києвом.
– Так само, як і він над нами. – Зважаючи на все, Маша не терпіла нечіткості формулювання.
– Так само, як і він. – Судячи з усього, на відміну від Дашиних реплік, Машині зауваження Катя сприймала безкінечно толерантно. – У нас є особистий офіс, – Дображанська окинула поглядом круглу кімнату Вежі, затягнуту у дубовий корсет книжкових шаф, – куди не може потрапити жодна людина.
– Якщо в неї нема ключа або вона не знає пароль, – сказала Маша.
– Є три кицьки, які розмовляють.
– Лише дві, – весело хрюкнула Чуб. – Бегемот з нами не розмовляє.
Кінчик хвоста чорного кота невдоволено засмикався.
– Є кілограмів 100–150 раритетного золота, яке піднесли нам на шабаші київські відьми і яке треба ще якось реалізовувати, – проігнорувала Дашину репліку Катя.
– Навіщо? – Чуб рефлекторно вчепилася у свою сережку. – Я своє золото носитиму.
– …І найголовніше, – закінчила Катя, – Книга Влади!
– Книга Києвиць, – сказала скрупульозна Маша, тоді як Катя підійшла до тонконогого дамського бюро, на якому лежала згадана річ, і з жадобою доторкнулася пальцями до чорної палітурки.
– А ще ми маємо щоночі вартувати на Старокиївській горі, – докинула своє Чуб.
– Дашо! – розлютилася, не втримавшись, Дображанська.
– Це важлива поправка, – не піддалася та.
– Я до цього й веду! – осадила її Катерина. Вона все ще не відвела пальці від Книги, наче дотик до неї давав їй непереборне задоволення, якого їй незмога було себе позбавити. – Я перелічила «плюси»: влада, золото, квартира в центрі… Але є й «мінуси». Як правильно зауважила Маша, ми – Києвиці. Ми володіємо цим Містом і захищаємо його. «Київ володарює над нами так само, як і ми над ним», – так написано в Книзі. Зокрема, це виявляється в тому, що ми зобов’язані щоночі вартувати на нашій горі, «щоб, побачивши на небі червоний вогонь, полетіти туди». Туди, де по трібна наша допомога.
– Ну а я що казала? – ображено буркнула Чуб.
– Утім, – вела далі Катя, – минулої ночі ми сиділи там зовсім марно. На небі нічого не загорілося.
– І що ти тепер пропонуєш? – спитала Землепотрясна Даша.
– Я не пропоную, – із задоволенням поправила її Катерина, – подаю на розгляд. Можливо, доцільніше вартувати по черзі? Щонічні чергування – виснажлива річ. А в мене бізнес. У Маші післязавтра іспит. Лише ти в нас можеш спати до обіду, бо ніде не працюєш.
– А як мені працювати? – скипіла Землепотрясна. – Я ж працювала в нічному клубі! Уночі! А тепер усі ночі зайняті. І якщо завтра щось десь знову загориться, дні теж потраплять собаці під хвіст. Це ти в нас сама собі хазяйка. А Маша вза-агалі студентка. Іспити складе – і канікули. А хто триматиме на роботі співачку, що будь-якої миті може зіскочити зі сцени, всіх покинути й побігти рятувати Місто?
– Саме тому, – завершила Катя, – я й пропоную трохи полегшити собі життя й вартувати парами. Сьогодні – ти і Маша. Завтра – ми з тобою, щоб Маша могла підготуватися до іспиту. Післязавтра – я з Машею. І так далі.
– Ну-у-у, спробуймо. – Чуб відвернулася.
У недалекому минулому Даша була професійною опівнічницею – співачкою й арт-директором нічного клубу «О-йо-йой!», тому не бачила особливої проблеми в тому, щоб не спати щоночі. Але сиднем сидіти цілими ночами, безплідно вдивляючись у небо над Старокиївською горою, було для її енергійної натури заняттям, важчим за найтяжче гарування.
– Я згодна, – сказала Маша. Тепер вона дивилася на свої ноги у старих потрісканих кросівках. – Мені все одно.
– Чудово, – підбила підсумки Катерина, кинувши на Машу занепокоєний погляд. – Тепер третє питання – найважливіше. Що відбувається з нашою Машею?
– Зі мною? – Уперше за всю розмову руда підвела очі й зніяковіло подивилася Каті в обличчя.
– Так! – Уперше за всю розмову Даша Чуб стала під прапори Каті. – Це точно! З нею щось діється!
– У тебе якісь проблеми? – голос Каті став солодковатним. – Ти ніби в воду опущена.
– Гірше, – вже утоплена! – підтримала її Даша і з ентузіазмом почухала ніс.
(Чухати ніс у нападі задумливості було третьою з Дашиних звичок.)
Маша невпевнено подивилася на Катю, вирішуючи, чи справді та занепокоєна, і запитуючи себе, чи вистачить у неї сил відкрити свою Таємницю.