Він швиденько перебрався в сутану, знову ставши отцем Матео, якого всі знали.
Добросердий навчитель пішов, і зовнішній світ для Пабло Симона існувати перестав. В його внутрішній фортеці зростала невтримна жага духової реалізації. Він так хотів прилучитися до Таїнств! Ще кілька місяців тому життя не давало йому жодної вартої плекання надії. Тепер він мав найбільшу надію, якої може прагнути людина, – Духову Досконалість, обіцяну всіма Вчителями і всіма Релігіями.
Дні збігали безжурно, у шляхетних і чистих пориваннях. Свого часу він розробив у своїй хімічній лабораторії власну систему, але це була монотонна, рутинна робота. Натомість у криптах «Руїн» він спізнав насолоду духового труду. Його запал не меншав, і він купався у щасті. Кожен новий день видавався йому іншим, кожен чогось научав, тож його душа, що упивалася містичною поживою Миру, Мудрості та Краси, чимраз просвітлювалась і міцніла.
Верхівки дерев відкривали до сонця оспалі повіки пагонів, а воно ласкаво наповнювало їхні стовбури та гілки новим життєдайним соком. Пабло Симон дивився на довколишній світ широко розплющеними очима, немов уперше його бачив. Усе його заворожувало, мов ту дитину. Він міг годинами споглядати, як швидко ростуть гриби, повертаються з вирію ластівки, буряної ночі прислухався до дивних згуків у кронах сосен.
Але юнак, що кохався в Істині, не тільки тішився, а й страждав. Така вже доля кожного закоханого… Він не міг осягнути цю велич сили й довершеності, що являла йому Природа. Найгірше для людини – це марні пошуки мети і сенсу добра та краси. Не знайшовши їх, можна мимохіть збочити на шлях безплідної і справді єретичної концепції особистого Бога, який тішиться або сумує, піддається нападам гніву і має народи обрані і народи упосліджені, перевершуючи своєю тупістю й ницістю більшість смертних, коли вони, бувши батьками, розподіляють свою любов серед власних дітей.
Пабло Симон скинув із себе ментальні й психологічні тенета, в яких вимушено жив роками, але, зруйнувавши свою стару духову хижу, він опинився просто неба у прекрасному, але недобудованому палаці. Його душа, досить розвинена, аби не сповзти в матеріалізм чи в безплідне плекання печалі, вичікувала… Таємниче «щось» провадило його до ще таємничішого «Воно».
Дерева, пробудившись до нового циклу фізичного усвідомлення, збагнули свою голизну і поквапливо вбиралися в листя. Сонце щораз вище підбивалося вгору, а мільйони польових квітів тяглись у світлому пориванні до сонця.
Одного дня, що видався напрочуд сонячним, Пабло Симон набрався духу і зголосився до брата Одинадцятого з наполяганням взяти його учнем до Ложі. На саму лиш думку про можливу відмову його аж морозило.
Брат Одинадцятий, як завжди доброзичливий і розважливий, схвально поставився до такого гідного кроку, але застеріг:
– Обраний тобою шлях усіяний тернами. І тобі їх не уникнути. Навіть Господу нашому Ісусу Христу це не вдалося. Великий Навчитель Таїнств мусив вчитися, змагатися і, звісно, страждати. Тому, Пабло Симоне, якщо ти маєш намір задовольняти будь-які свої примхи, а бажання твої не раби твої, а владарі твої; якщо ти залюблений в дітей плоті, а не духу; якщо хочеш спокійно померти в ліжку, зійди з цього Вузького Шляху, позаяк він вивищує сильних, а слабких зводить з розуму і штовхає в прірву.
Знекровлене сонце сідало за гори. Бесідники, схоронившись у руїнах, мовчали. Брат Одинадцятий – поринувши в думи, а Пабло Симон – обмірковуючи слова братчика. Відтак, намагаючись трохи пом’якшити свої застороги, каптурник додав:
– Але ми, обравши цей шлях багато років тому, долаємо його без особливих труднацій. І ми дуже щасливі…
Навчитель був такий спокійний і незворушний, що Пабло Симон аж здригнувся від остраху перед невідомим. Які вороги чигають на нього на Великотрудному Шляху? Чи стане йому мужності? Чи не надто пізно ставати на цей Шлях?
Відповіді не загаялися. Брат Одинадцятий мовив:
– Пам’ятай, що найслабша людина, прилучившись до Божественного, стає сильнішою і може протистояти будь-кому. У тебе перевага молодості. Але не слід впадати в крайнощі. Не стався до Ініціації ані як до чогось легкого, ані як неподоланного.
Юнак не міг не виказати свого подиву з того, як легко вчитали його думки.
– Нічого дивного тут немає. Певне, кожен Навчитель читає в душі свого учня, але, радше, зі свого досвіду колишнього учня, а не завдяки парапсихологічним здібностям. Не бійся таїни, стань її улюбленцем, адже найбільша таїна, сама її основа – це незмінний рушій всесвіту, а Його можна осягнути тільки через Мудрість. Дія і бездіяльність, добро і зло, усі видимі й невидимі світи природи є лише царинами практичної діяльності на довгих чи коротких шляхах, які неминуче ведуть до Мудрості.
– Але ж ви проповідуєте, і, що найважливіше, творите добро. А хіба може зло прийти до Бога?
– Ні, якщо за Бога ти маєш Вище Благо. Але воно мусить, раніш чи пізніш, видозмінитися. Добро – це видозмінене в результаті еволюції зло, а саме зло погрузло в інволюції.
– Отже, Добро і Зло є, по суті, тим самим?
– Хіба можуть існувати дві абсолютні сутності? Хіба можуть співіснувати дві абсолютні сили? Сам добре знаєш, що ні. Сутнє має бути неодмінно Одне.
– Отже, найсвятіший брате, Добро і Зло є одним, однієї й тієї самої сутності?
– Сутність одна, але вона понад добром і злом, як ми їх тлумачимо на теперішньому етапі нашої ментальності. Вона «поза», якщо не заперечуєш проти такого визначення, всім явленим. І хоч би як це не подобалося менталістам, котрі прагнуть звести геть усе до зрозумілого й розумного, вона є безперечною істиною в Природі, що й підтверджує містичний екстаз. Пес слухняний та прихильний до людини, тож ми називаємо його добрим. Натомість лев видається уособленням норовливої вдачі і може принагідно порвати першого-ліпшого, тож ми називаємо його небезпечною, лихою твариною. Але чи бувають насправді добрі й лихі істоти? Може, це наше особистісне емоційноментальне судження, що випливає із зовнішніх фактів, цілком і повністю a priori? Хіба добрим є пес для його жертв або для тварин, яких він віддає на смерть в руки людини – на їстиво чи як мисливський трофей? З іншого боку, хіба лихим є лев для дерев, скель чи метеликів?
– Але, брате, хіба можна зрівнювати якусь там скелю з людиною? Хіба людина не важить незрівнянно більше?
– Для тебе, може й так. Але не з погляду Божественного, яке нами радить.
– Даруйте мою настирливість…
– Головне, що її спричинює жадоба пізнання.
– Я хотів нагадати вам ваші таки слова, що ми можемо тлумачити тільки явлене, суто зовнішнє. То як ми можемо знати думку Бога, чи то пак Божественного?
– Бог, як ти його, мабуть, розумієш згідно з загальноприйнятими концепціями, – не зовсім те саме, що Божественне, про яке я говорив, але в цьому випадку вони збігаються. Скажімо, як ти можеш судити про політичні погляди ближнього?
– Я висновую це з його слів, писань або дій.
– А хіба про чиїсь кулінарні уподобання ти не судиш з наїдків на його столі?
– Здається, я розумію, до чого ви хилите…
– До Істини, Пабло Симоне! Як і в цих прикладах, ти можеш пізнати думки Божественного через його дії. Сонце світить усьому сущому, а все велетенське джерело природних багатств взаємодоповнюється і врівноважується у такий спосіб, щоб кожному дати все необхідне для розвитку. Тож хижакам не бракує здобичі, пташкам – зернят, скелям – хімічних елементів, тепла й тиску. Тут немає жодної преференції. Нам їжа шакала так само гидка, як для нього наші вишукані ароматизовані страви.
– Згоден. Але хіба ми не маємо такої переваги, як розум?
– Так, це дар і перевага людини, оскільки вона має відповідні тіла – фізичне, емоційне і ментальне. Але чи слугуватиме це такою самою перевагою будь-якій іншій живій істоті, яка до цього не готова? Хіба бомбарда, що в руках людини слугує для оборони, не становитиме певної небезпеки в руках дитини або божевільного?