– А як бути з моїми лекціями в колегіумі та дослідами з хімії? Як я поясню свою відсутність за місяць, а то й за рік? Далекими мандрами? Що я скажу на своє виправдання? Та ці фанатики вважатимуть мене чорнокнижником і спровадять на вогнище!
– Ти не можеш згоріти чи бути спаленим. Це можна зробити тільки з твоїм тілом. Але не потерпай. Нічого лихого з тобою не станеться, – стиха мовив каптурник і, підкликавши свого учня чи помічника, звелів йому зняти ланцюги із зап’ястків та щиколоток юнака.
За кілька хвилин брязнули важкі засуви дверей, і Пабло Симону дали спокій. Він поринув у споглядання чорного танку тіней на мурах від великої лойової свічки.
Юнак ще не знав, що Ангел його Долі вже повів його в найнеймовірнішу для людини пригоду – подорож через самого себе.
Посеред ночі він прокинувся і пробурмотів:
– Я мушу вибратися з цих руїн.
Щось схоже на далеке відлуння повторило його слова, але з іншим змістом: про вивільнення його душі від давнішнього, поневоленого, сповненого моральних та інтелектуальних обмежень життя. Можливо, саме цієї ночі Пабло Симон навчився «чути»…
Розділ третій
Духовий поступ
Минали дні, поступово відгортаючи своїми невидимими руками усі земні страхи й остороги Пабло Симона.
Іноді вони підносили йому дивовижні дарунки: то більшу певність, то хвилі душевного супокою і щиру втіху від споглядання сходу сонця, коли байдуже до розкладу лекцій та світських зобов’язань.
Помалу-малу його ув’язнення ставало добровільним, і він вже користав з цілковитої свободи пересування в частині катакомб та з відносної свободи – під пильним наглядом – нагорі, серед руїн. В останньому випадку його погуляння закінчувалися зі сходом сонця, аби не потрапити на очі городянам, що могли випадково опинитись у цих безлюдних місцях.
Глибоко в серці юнака почала пускати паростки надія, як проростає із зерня ніжне і могутнє стебло. Згідно з Божественним Законом, його дедалі більші очікування переростали його самого, вивершуючись глибоко захованою програмою пишної крони осягнень.
Багато що його тут бентежило. Насамперед – особа таємничого каптурника, певне провідника, який допитував юнака першої ночі. Його дещо змінений голос видавався знайомим. Викликала подив і увага, з якою до нього поставилися, а також те, що видимо бідне братство з півсотні людей мало все необхідне: харчі, одяг, медикаменти, книжки та інструменти. Йому не раз випадало бачити великі коші з наїдками й дорогими ліками, що їх потім залишали десь у поселенні для нужденних. Така незвична милостиня мала неабияке значення для родин страчених Інквізицією людей. У таких випадках засилався також одяг, книжки та невеликі суми готівки.
Пабло Симон знав, що це робилося без огляду на політичні, соціальні чи релігійні відмінності. Ложа надавала допомогу тим, хто справді її потребував. Юнакові пригадалося, як зазвичай злостиво тлумачили цю даровизну в парафії, вбачаючи в ній підступність Диявола. Тож тепер йому було прикро усвідомлювати, серед яких лицемірних та ницих людей він досі жив.
Подібним чином, сходження на верховину не дає справжнього відчуття висоти, якщо над головою не видно інших верховин, що мріють понад хмарами, а внизу не глибочіють темні провалля. Пабло Симон прагнув верховин знання та провалля своїх спогадів.
Він досить добре знався на творах Аристотеля, адже його «Органон» був наріжним каменем філософії тогочасної доби. Схоластика великою мірою запозичила у славетного учня Платона форму викладу й силогістику, але завжди керувалася непорушним постулатом «Magister dixit» («Так сказав учитель»), що свідчило про людську марноту в ореолі непогрішності.
Завдяки таємничим братчикам юнак докладніше ознайомився з писаннями Платона, якого називали божественним. Досі йому траплялися лише окремі «Діалоги» і деякі розділи «Держави», а тепер він міг тішитися повнішими виданнями, без втомливих додатків і недолугих тлумачень перекладачів, які впадали в апологетику і вкладали в уста улюбленого учня Сократа таке, що йому ніколи й на думку не спадало.
Вільне читання потроху змінювало погляди юнака. Його більше не стримували пута лицемірства у шатах чеснот, коли гріх, варто лиш його вбрати в чернецький клобук, набуває шляхетності й моральності. Звідавши по саме нікуди того фарисейства, він поглинав книжки й рукописи по п’ятнадцять годин на день.
Якось його доглядач і протектор прийшов із Біблією, але юнак відмовився її взяти, бо, мовляв, у порівнянні з давньогрецькими трактатами вона нічого не варта. Каптурник помовчав, дивлячись на нього, і нарешті спокійно й суворо мовив:
– Даруй на слові, але ти поводишся так само нерозумно, як людина, що гребує прекрасним ювелірним витвором з тієї лиш причини, що він забруднений. Отож, Пабло Симоне, слід навчитися очищувати цю коштовність, і, запевняю тебе, ця книга вартує не менше, ніж твори Платона і Аристотеля.
– Але що в ній такого незвичайного? Я перечитав її уздовж і впоперек і знаю її майже напам’ять. Нині, коли мій розум позбувся своїх страхів, і я можу вільно мислити, то бачу, скільки в ній суперечностей, фантастичних і безкорисних оповідок. До того ж, чи не кожен церковний Собор щось із неї викидає або ж додає…
– Хіба я казав: «Ось тобі чиста, довершена й осяйна перлина»? Я лише раджу ретельно очистити те, що у твоїх руках. А відтак ти знайдеш у ній багато вартісного і такого довершеного, що тільки може створити людина.
– Ти сказав – людина? – здивувався Пабло Симон. – Я ніколи не дивився на Біблію як на людський витвір, радше, як Божий. А коли й у це перестав вірити, вже не міг признавати її особливих чеснот.
– Річ у тім, що з тобою відбувається те саме, що й з дитиною, яку ошукують, підтримуючи в ній віру в те, що її батько – медик – владен вилікувати будь-яке захворювання. Коли виявляється, що це не так, дитина впадає в іншу крайність, і більше не вбачає у своєму батькові нічого вартого. Втім, якщо вона розсудить неупереджено, то зрозуміє, що, хай вона раніш і перебільшувала батькові чесноти, але він таки здатен лікувати певні захворювання або полегшувати їхній перебіг.
Пабло Симон усміхнувся і попросив роз’яснення.
– Ми ще про це поговоримо, – відказав той.
– Але забудь про апологетику і не квапся з висновками. Радше вдатися до здорового глузду, щирості та виважених думок і не боятися порушити суворі Аристотелеві канони.
– Так.
– Гаразд. Коли зайде Сонце, тебе припровадять до мене.
Ніколи раніше небесне світило не було таке загайне. Питання, що зачаїлися глибоко в серці юнака, непевні атавістичні страхи, які були тільки першими спробами подолати сумніви, сповнювали його душу неспокоєм. Звісно, він хотів з’ясувати собі істини, які сповідували давні християни – учні Вчителя, а його погорда до Святого Письма була лише криком відчаю, дещо притлумленого чуйним Платоном.
По скромній вечері, що засвідчувала здорову поміркованість, яка панувала в цій дивній спільноті, настав час аудієнції.
Коли його вивели з підземелля, він на повні груди вдихнув пахощі провесни. Добігав кінця квітень 1578 року і дев’яностий день його перебування серед братчиків.
За двадцять кроків стояв каптурник у темній туніці. Він споглядав гористі схили, де блимали вікна охайних селянських осель з бідно накритими столами. Ще кільканадцять так само вбраних каптурників перепочивали серед руїн. У такому вбранні їх годі було розгледіти вже за тридцять кроків, а якби якийсь заброда їх і побачив, то, безперечно, подумав би, що то ченці якогось маловідомого ордену.
Юнак неквапливо наблизився до чоловіка.