«Цей матеріал мов велика душа, – думав він, – являє з себе нові й нові кристалізації. Потім вони з’єднуються і змішуються в первісній субстанції, і так доти, доки від усього лишається тільки прозора чиста рідина».
Заколисливе жебоніння в кубах втратило для нього свої чари, і, підвівшись з-за столу з інструментами, ретортами та маленьким горном, Пабло Симон зняв важку шкіряну фартушину та сорочку цеглястого кольору.
Щойно юнак вийшов у прохолоду ночі, як вадливе повітря підземної лабораторії звітрилося з його легенів, і він відчув себе немов викупаним.
За мить його неквапливі кроки злилися з іншими, поквапними кроками юних студентів, що вибиралися на пошуки пригод та доброго вина. Молодого хіміка, якому на часі було двадцять дев’ять років, ніколи не цікавили такі розваги, і якщо вряди-годи й брав у них участь, то тільки з підмови товаришів у навчанні. Йому доводилося вдавати захват і радість, хоча нічого подібного й не відчував. Та небавом він став певнішим себе і обрав розваги собі до вподоби, що їх його приятелі вважали примхами розчарованого в житті й дивакуватого юнака.
Він багато читав, а довгі нічні години проводив у тінявих, запахущих улоговинах попід соснами. Лежачи горілиць, він часто задивлявся в дивовижні очі неба – рухливі, яскраві, що бентежили душі людей, вивідуючи найпотаємніше. Коли Пабло Симон дістався до одного зі своїх улюблених сховків, на дзвіниці церкви відбило десять тремких ударів. Там, далеко від світу людей, він поринув у роздуми про власну природу та природу всього Божого творіння.
Вже багато років цей замок, зведений на підвалинах стародавньої римської фортеці, стояв занедбаний і зруйнований. Власне, від нього лишилися тільки грубезні мури і пошкоджена вежа.
Спершись спиною на якусь брилу, він ставав частиною непорушного краєвиду, вбираючи його в себе, намагаючись продістатися в таємницю тих віковічних каменів. Іноді він видирався на високі римські арки і, не в змозі опиратися внутрішньому примусу, споглядав, мов той стовпник, дракона своїх сумнівів та страхів. Інколи відсовував вищерблені плити і, поводячи рукою по гладенькому мармуру котроїсь статуї, намагався уявити, хто торкався її востаннє. Можливо, та сама панія, що втілена в камені, або якийсь шляхетний лицар славетної доби давньої Імперії…
Перед ним лежали різні цивілізації. Одні мури бачили помпезність епохи Цезарів, іншим було не більше п’яти сторіч. Але на часі це була звичайнісінька гора уламків, що срібліли в місячному світлі.
Ставало зимно. Листопадовий опівнічний вітер – поривчастий і холодний – виспівував у розколинах журливі балади й величні загадкові літанії. Посеред великого, порослого чагарями подвір’я йому вчувалися кроки сторожі в бічних галереях, а у вікнах ввижалися мінливі вогники. Під ногами жалібно порипувала жорства, супроводжуючи його в мовчазному поверненні до природи.
Юнак полинув думкою ген-ген над згуками землі. Чи справді душа безсмертна? Якщо це так, то вона має бути безмежною і вільною… Втім, – і тут його думка зірвалася в реальність, як камінь, що нестримно котиться у провалля, – чому тоді існують заборонені знання, точаться міжконфесійні війни, а люди проливають кров в ім’я Бога? Кожна супротивна сторона вважає, що Бог прихильний саме до неї. Хіба це можливо? Яким чином один-єдиний Бог міг спричинитися до такої незгоди? І якщо хтось грішить проти істини, мавши в собі Божественне, як воно може самозаперечуватись і самостверджуватись одночасно? Чи, може, Творець усього сущого – це великий божевільний, космічне дитя?
Такі суперечливі думки неминуче протиставляли голос розуму та авторитет. А приклади духового авторитету він знав вельми сумні…
Юнак сів на руїнах портику каплиці. За кілька годин настане новий день. У парафіяльному колегіумі на нього чекають учні з хімії та математики. Спершу він має зголоситися до ректора. Потім читатиме лекції для двох десятків юних гультяїв і відчайдухів, для котрих наука про числа була доброю підпомогою у грі в кості, а хімія їх цікавила переважно в сенсі приготування приворотного зілля. Отакі в нього студенти – майбутні інтелектуали, професори, провідники юнацтва, високочолі філософи, що думкою літають в емпіреях…
Пабло Симон підхопився. Серед мурів та гори уламків йому не вперше ввижалися відблиски смолоскипів, та він вважав це звичайнісінькою галюцинацією або фосфоричним світінням над давніми похованнями. Але тепер це було досить реально і близько, щоб не вірити своїм очам.
У глибокій западині серед кам’яних плит щось зблиснуло. Яскравий спалах тривав п’ятьдесять секунд. Це було схоже на вогонь смолоскипа, що повільно переміщувався. Юнак прожогом кинувся до гроту і зазирнув досередини. У темнісінькій і досить звивистій печері годі було щось розгледіти, але у студеному нічному повітрі ширився якийсь гомін.
Пабло Симон не вірив ані у привидів, ані в чаклунів. Не йняв він віри і страхітливим оповідкам про поріддя монстрів та дияволів, що вселяються в небіжчиків, і ті повстають з мертвих і справляють моторошні обряди, забираючи владу над усіма людьми за винятком побожних християн. Але крижані пальці страху все одно стискали йому серце.
Якийсь час він вагався: піти собі, наче нічого не бачив і не чув, чи таки пересвідчитися, хто блукає підземеллями стародавньої фортеці. Самота і острах не додавали йому зваги, але гору взяли властива молодому хімікові допитливість та невідкличне бажання. Він не міг піти, не розгадавши таємниці.
Пабло Симон зайшов у давній неф каплиці і з осторогою підступив до майже неушкодженого вівтаря. У мертвій тиші знову почувся знадний, як ефемерна квітка надії, гомін. Юнак крадькома обігнув приступки вівтаря і помітив мерехтливе світло, що пробивалося з-під плити. Він підважив її, подивувавшись, що вона значно легша, ніж видавалося на перший погляд. Доклавши певних зусиль, йому вдалося відсунути її, і на руки йому дихнуло теплим повітрям. Униз вів тунель з витесаними в камені приступками. За кілька кроків зі стелі звисала велика олійна лампа, освітлюючи сходи, що впиралися в інший, горизонтальний тунель.
Він ступив в отвір, і, задерши голову, зрозумів, чому так легко впорався з плитою: знизу вона була видовбана. Зробивши кілька кроків горизонтальним коридором, йому довелося зійти ще одними сходами, що вели до великої напівзруйнованої зали. Стіни й стеля сльозилися краплями води, а внизу, біля сходів, тьмяно світилася лампа.
Звага юнака не поменшала, адже у глибині зали пробивалося через віконце світло. Зібравшись на дусі і боязко позираючи на темні мури, Пабло Симон рушив навстріч своїй долі. Високо над головою зяяла велика діромаха. Але, навіть вилізши на купу каміння, до неї годі було дістатися. Нараз він заціпенів. Проникливий і спокійний голос пролунав як подзвін.
– Абраксас – це півень, а півень співає удосвіта.
Луна розляглася цілим хором низьких голосів, немов сама Земля озвалася на глас Неба. Тимчасом як юнак намагався збагнути, що означають ті слова, на нього накинули важке запинало, а від сильного удару по голові він провалився в чорну яму безпам’яття.
Прийшовши до тями, Пабло Симон відчув різкий біль у потилиці. Відтак усвідомив, що лежить, і розплющив очі. Перед ним стояв якийсь чоловік у білому вбранні. Попервах юнак подумав, що то послушник, а сам він у себе вдома або в парафіяльному колегіумі, аж тут розгледів, що на голові в чоловіка каптур з прорізами для очей та носа.
– Де я? – Пабло Симон спробував підвестися. Але наглий біль у лівому зап’ястку змусив його відкинутись на спину. Він зрозумів, що його припнули до ліжка.