– Ось тут це трапиться…
Великий чорний птах iз масивним емальованим дзьобом підлетів і вдарив крилами об скло.
– Він дістав мене, – сказав невідомо для кого Лукаш.
– Господи, тобі треба лікувати нерви, – мовила дружина. – Або кидати роботу.
Лукаш тоскно подивився на сіру пилюку, на сніг, на стоянку. Йому звело зуби.
– Я поїду на роботу, – сказав він і подумав, що вона таки дивовижно красива: міцна, з точеними руками і ногами, з високими грудьми; таку ніколи не проминеш. І від цього Лукашу зробилося ще тоскніше: зимовий пейзаж за вікнами, чудернацька дівчина з розпеченим до червоного клітором і знання того, що все швидко в цьому житті закінчується, навіть не встигнеш звикнути.
Він встав і неквапом одягнувся. Викликав таксі і краєм ока спостерігав, як дружина курить, зціпивши губи, зуби і волю. Між ними давно нічого немає, окрім звички, що більше нагадує собачу.
– Я поїду… Ось так… Поїду…
Але цього разу її справді насторожив цей поспіх. Вона вийшла, але за хвилину він почув її легкі, але впевнені кроки. Обличчя у неї бліде.
– Той птах пробив вікно… Піди поглянь, уся кухня в крові та пір’ї. Краще б ти не їхав, – сказала дружина.
Влітку, вдихаючи гірчичні запахи пороху, в синіх стовпах полудня, він уперто звірятиме дні і секунди, вирішуючи, де насправді була правда і де помилка чи фантазія. Хоча яка може бути різниця, коли ти переходиш межу? Він стояв і дивився на розмазане по підлозі обличчя, купу вогняного волосся і розпатране тіло. «Нарешті воно відбулося», – стукало в голові, коли він виходив на дорогу, до сосон, до життя. Але його ніяк не полишала думка: він і цього разу дав маху. Високі вікна патанатомічки чекали на нього, блимаючи слюдою серпневого сонця. Витираючи піт, він повільно пішов на гору, топчучи важкими ногами свіжий зелений спориш. Зійшовши на торжественні східці, наче у сам крематорій, наче в римський мавзолей – у саму царину смерті, Лукаш зупинився, взяв сотовий, подзвонив. Він сказав єдину фразу:
– Можете привозити.
Зима гула в нових, до синього, будинках, а він спускався у ліфті, що неприємно пахнув новими меблями, оселедцями, новорічними святами і чимось таким, від чого не хотілося повертатися додому. Там, на кухні, прислуга відшкрібала рештки птаха. Жінка істерично ковтала ксанакс, і Лукаш більше винуватив себе у цьому: насправді, коли тобі підвалило до п’ятого десятка і ти все життя карнаєш трупи і маєш якийсь заочний, але таки стосунок до вічності – не можеш скинути на щось інакше. Але наприкінці, коли ліфт м’яко гойднуло, він подумав про сьогоднішній секс з дружиною, про Софію, про птаха і вперше за стільки років запустив мата, чим заставив консьєржа вилупити очі. Жінка вийшла на балкон, на якому можна було посадити ескадрилью Лафайєт, пила з велетенського жовтого стакана джин з тоніком і ковтала пігулки. І тоді Лукаш зміряв відстань – йому закортіло пхнути її в спину і потім подивитися, що із цього вийде. Колись давно, коли вони були молодими, він приніс окропу і на повному автоматі направився до дружини. Тільки за півкроку схаменувся – ледь не вилив їй на голову. З того дня, з того напівсвідомого чи свідомого, почалося: вони ніколи не довіряли одне одному, а він не знав, що між ними трапилося те, що трапляється з ним у трупарні. Лукаш намагався роз’яснити, але скоро облишив – вона таки приносила йому нещастя, хоча вони трималися один за одного, і невідомо чому. Міцний містичний зв’язок: дев’яносто дев’ять відсотків невдачі й один – успіху. Це і тримало. А ще секс… Хоча останніх чотири роки вони збайдужіли, і це було для них не більше гімнастики. Але зараз щось уперто нашіптувало йому, що треба їхати.
Жовте таксі стояло біля під’їзду. Лукаш, не привітавшись, сів, дістав з кишені томик Вордсворта, щось мугикнув і щасливо заплющив очі. Таксі не проїхало і чотирьох метрів, як його підкинуло, вертнуло і розвернуло на трасі: велетенський птах потрапив під колеса.
Вони і мерці
1
Їх четверо – Костянтин, Борис, Андрій та Артур – побачили летючий її фантом з висоти балкона, пару молодиків і пса під протекторами «хаммера», що розкидав тельбухи на Артема і БЖ… А потім уже розварений у смозі велетенський вареник Андрія.
Вони навчалися разом, їхні батьки теж навчалися разом і теж товаришували. Батько Костянтина і його мати тримали кілька кав’ярень і три бутики – він був найбідніший з усієї компанії. Про решту нічого й казати. Того літнього дня вони чекали на Андрія і від нудьги кидали кульки з папірців на голови перехожим. Сиділи вони, не переглядаючись: хтось говорив фразу, котру з тримільйонного міста, разом з жовтопикими емігрантами, навряд чи хто вгадав, хоч поклич орду криптологів. І тут таки з’явилася вона. З висоти елітарного будинку вони, як знавці життя, комах і людей, іншого нічого не робили – лише думали, думали, доки не вперлися лобами у стінку власної розваги: пройшли коло і верталися назад… І тут зійшов з верхівок сизого смогу білявий ельф…
Шульгін Анатолій, дев’яносто вісім кіло чистої ваги, не включаючи одягу, модних кросівок й інгалятора від астми, який йому зовсім не потрібний. Він любить симулювати хвороби. А ще: одна незакінчена освіта і батько – головний прокурор міста, нардеп й успішний бізнесмен, позаяк патріот. Мрія – прославитися. А саме – щоб у центрі міста стояв його пам’ятник. Ніякого погруддя. На крайній випадок, щоб одна з вулиць носила прізвище та ім’я Анатолія Шульгіна. Аби він знав Гагаріна, то напевне про таку саме славу би і мріяв. Решта не мала значення, решта просто тухла перед сонцем його мрії. Шульгіну було неповних дев’ятнадцять років. Він любить матір і подумки бажає, щоб його дівчина була саме такою: невисокою, коренастою, в чорній шкіряній куртці, в чоботях, з трохи кривенькою ніжкою. А так він – пасивний гомосексуаліст, хоч навряд чи про це хтось здогадується з його друзів. Життя йому обридло до нестерпного. Остання забава Шульгіна – біг на короткі дистанції. Це корисно для тонусу, імунітету і взагалі модно. Зранку він спочатку довго дрочив на якусь фотокартку, а потім одягав свої дорогущі найки і вибігав у широкий простір, де вітром розвівається навколо його рудого кучерявого волоссячка слава.
Анатолій обминув зелену будку двірника, вдихнув повітря на всі легені, наче зараз кинеться головою у воду, і вийшов на пряму – смола вулиці Артема підпливала у голубуватому смозі. Він вважав це прекрасним узагалі (пізніше, коли вони всі зійдуться докупи, вони вважатимуть усе прекрасним), як і його нові кросівки за триста баксів, як і чудесні прогулянки з ранку, біг підтюпцем, тротуаром, повз гримучі потоки автівок. Життя видається простим і водночас загадковим, коли на вулиці початок червня. Усе зелене, тобі підриває дах від почуттів. Є робота, крута робота на телебаченні, крута коханка, крутий коханець і ще багато чого попереду.
Він вискочив на тротуар і порівнявся з «Академкнигою». Чесно кажучи, Анатолій зневажав людей, що читають, що вчаться, хоча ніколи про це вголос не говорив: це було ні до чого. Він любив цю вулицю: вічний шум, вічний поспіх, лише він, один з небагатьох, може пройтися, пробігтися. Ця вулиця починалася із Сирця і чорною пульсуючою артерією пронизувала місто до Центру, зачіпаючи напівпетлею Мельникова, Лук’янівку з в’язницею і ще не менш шумними проспектами, що стягувалися, як не крути, біля тюряги. Він подумав, що робота йому ні до чого, але батько сердиться, треба трохи пересидіти, а там далі він поїде чи в Англію, чи ще там кудись. Узагалі, нудьга заїдала його смертельно. Але так він здував зі своїх пальців зірковий пил. І аби хто підійшов і впав перед ним на коліна, то, напевне, він би зовсім не здивувався. Єдине, що він, як і всі люди, не знав, – свого зіркового шляху, що невдовзі разом з найками, татом, який теж репався від грошей марнославства, а також разом зі знанням мов, з прогресивними поглядами, переселиться в інший світ.