Собаче виття привернуло їхню увагу. Одновухий нетерпляче скавчав, рвався кудись у темряву і зі скаженою впертістю намагався перегризти дрючок.
– Білле, поглянь-но сюди, – прошепотів Генрі.
Через освітлене місце якось боком прокрадався схожий на собаку звір. Він посувався дуже обачно й водночас сміливо. Зосереджуючи увагу на собаках, він підозріло озирався і на людей. Одновухий, шарпаючи за дрючок, поривався до невідомого гостя і несамовито скімлив.
– Ну й дурний же цей Одновухий. Нічого не боїться, – стиха мовив Білл.
– Це вовчиця, – пошепки відповів Генрі. – Через неї загинули і Товстун, і Головач. Вона зваблює собаку, а вся зграя рве здобич на шматки.
У вогнищі затріщала гілка і, зашипівши, відкотилась убік. Звір злякано пірнув у морок.
– Знаєш, Генрі, що я думаю?
– А що?
– Що це та сама тварюка, яку я вгрів дрючком.
– Ну, звісно, та сама, – відповів Генрі.
– Занадто вже нахабно лізе вона до вогнища. Це дуже підозріло.
– Та вона знає набагато більше, ніж належить вовкові. Позаяк вовк прибігає до собак саме тоді, як їх годують, значить, він уже бувалий у бувальцях.
– У старого Віллена улюблений собака втік з вовками, – міркував уголос Білл. – Хто-хто, а я вже знаю цю історію. Я сам підстрелив його на лосиному пасовищі, натрапивши на зграю вовків. Старий Віллен плакав, як мала дитина. Він три роки не бачив свого пса. А той увесь час ганяв десь з вовками.
– А ти, Білле, здається, таки вгадав. Це, певно, саме той собака, що не раз, мабуть, їв рибу з рук людини.
– Якщо я матиму нагоду, то цей вовк, чи то пак собака, обернеться в шмат м’яса, – рішуче сказав Білл. – Нам більше не можна втрачати собак.
– Але в тебе ж лише три патрони, – заперечив Генрі.
– А я цілитимуся так, щоб не схибити, – відповів Білл.
Уранці Генрі знову розпалив вогнище і зварив сніданок під хропіння товариша.
– Ти так солодко спав, – сказав Генрі, покликавши Білла снідати, – що мені жаль було тебе будити.
Білл з сонним виглядом почав їсти. Помітивши, що його чашка порожня, він хотів налити собі кави. Але кавник стояв далеко від нього, коло Генрі.
– Послухай, Генрі, ти нічого не забув? – сказав він з м’яким докором.
Генрі уважно обдивився і похитав головою. Білл простяг йому порожню чашку.
– Сьогодні ти не питимеш кави, – заявив Генрі.
– Невже закінчилася? – стурбовано спитав Білл.
– Ні.
– Може, ти боїшся, що вона погано впливає мені на шлунок?
– Ні.
Білл аж почервонів спересердя.
– Тоді дуже прошу тебе пояснити, в чому справа, – сказав він.
– Бігун пропав, – відповів Генрі.
Не поспішаючи, неначе заздалегідь примирившися з лихом, Білл повернув голову до собак і полічив їх.
– Як це сталося? – апатично спитав він.
Генрі знизав плечима.
– Не знаю. Мабуть, Одновухий перегриз йому ремінь. Звісно, сам він не міг би цього зробити.
– От паскуда! – повільно й спокійно мовив Білл, нічим не виявляючи люті, що клекотіла в ньому. – Свого ременя не дістав, то удружив Бігунові.
– Ну гаразд, Бігун уже покінчив з турботами цього світу. Тепер він вариться в шлунках щонайменше двадцятьох вовків, – сказав Генрі. – Пий каву, Білле.
Білл похитав головою.
– Та випий, – умовляв його Генрі, беручися за кавник.
Білл відсунув від себе чашку.
– Ні, я не звик дурно ляпати язиком. Сказав, що не питиму, коли пропаде хоч один собака, і не питиму.
– А сьогодні така смачна кава! – спокушав його Генрі.
Але Білл був непохитний і їв сухий сніданок, присмачуючи його прокльонами на адресу Одновухого, що отаке встругнув.
– Тепер уже поприв’язую їх так, що не дістануть одне одного, – сказав він, коли вони рушили в дорогу.
Не пройшли вони і ста ярдів, як Генрі, який ішов попереду, об щось спіткнувся. У темряві нічого не можна було розгледіти, але на дотик він впізнав, що це таке. Піднявши свою знахідку, він кинув її назад. Вона вдарилась об сани й потрапила Біллу під лижу.
– Може, ще тобі знагодиться, – гукнув Генрі.
Білл вилаявся. Це було все, що лишилося від Бігуна – дрючок, до якого той був прив’язаний.
– Вони зжерли його разом із шкурою, – сказав Білл. – Навіть ремінь з дрючка одгризли. Які ж бо вони голодні, Генрі! Поки ми доїдемо, доберуться, певно, й до нас.
Генрі зневажливо усміхнувся.
– Вовки за мною, щоправда, ще ніколи не гналися, але бувало мені набагато скрутніше, і все ж лишився живий. Ні, Білле, якійсь жменьці паскудних тварюк я не дамся.
– Це ще хтозна, ой хтозна, – зловісно мурмотів Білл.
– Ну як дістанемося до Мак-Геррі, тоді й подивишся.
– Я в це щось не дуже вірю, – не вгавав Білл.
– Ти просто нездужаєш, от у чім лихо, – заявив Генрі авторитетним тоном. – Тобі потрібні ліки. Як тільки доїдемо до Мак-Геррі, я змушу тебе прийняти добру порцію хініну.
Білл, не згодний з цим діагнозом, щось сердито буркнув і замовк. День був такий самий, як і всі попередні. Розвиднилось о дев’ятій годині, о дванадцятій обрій на півдні прояснів від невидимого сонця, і зайнявся похмурий день, що його через три години мала поглинути ніч.
Коли сонце зробило марну спробу виглянути з-за горизонту, Білл узяв з саней рушницю і сказав:
– Іди вперед, Генрі, а я піду подивлюся.
– Ти б краще йшов за саньми. У тебе тільки три патрони, і ти знаєш, що все може трапитися.
– Ну а тепер хто каркає? – задоволено посміхнувся Білл.
Генрі нічого не відповів і пішов далі, але раз-у-раз стурбовано вдивлявся в сіру пустелю, де зник його товариш. Ідучи навпростець, Білл за годину нагнав сани.
– Вони розбрелись і никають скрізь, куди не глянь, – сказав він. – Шукають якоїсь поживи. Але про нас не забувають. Вони, бач, певні, що ми від них не втечемо, тож терпляче чекають нагоди. А тим часом сподіваються, що по дорозі їм може трапитися щось їстівне.
– Тобто їм здається, що ми від них не втечемо, – виразисто мовив Генрі.
Але Білл не слухав його.
– Я бачив кількох, – казав він далі. – Які ж вони худі! Уже, мабуть, кілька тижнів нічого не їли, крім наших собак; та їх така сила, що не всім, видно, й вистачило. Вони страшенно висохли. Світять ребрами, а животи попідтягало до самого хребта. Вони вже дійшли до краю. Скоро і про страх забудуть. Отоді начувайся!
Через кілька хвилин Генрі, що йшов тепер за саньми, тихенько застережливо свиснув. Білл оглянувся і спокійно спинив собак. Позаду, зовсім на видноті, за поворотом, який вони нещодавно проминули, біг в’юнкий кудлатий звір. Уткнувшись носом у слід від саней, він біг підтюпцем – якось легко і плавно.
Коли люди спинилися, став і звір. Підняв голову й пильно на них подивився. Роздувши ніздрі, він здалеку принюхувався до людського духу.
– Це вовчиця, – сказав Білл.
Собаки полягали на сніг, а Білл підійшов до товариша. Обидва стежили за чудною твариною, що стільки днів гналася за ними і вже встигла знищити половину їхньої упряжки.
Як слід обдивившись, звір зробив кілька кроків уперед. Отак потроху наближаючись до саней, він нарешті опинився не далі, як за сто ярдів від них. Тоді коло групи сосон він знову став на місці і, підвівши голову, вивчав носом і очима людей, які теж пильно стежили за ним. Звір дивився на них чудним уважним поглядом, наче собака. Але в цьому погляді не було собачої відданості. То була уважність, породжена голодом, хижа, мов звірячі ікла, й люта, мов мороз.
Як на вовка, звір здавався надто великим, обриси його худого тіла говорили про те, що він належить до найбільших представників вовчої породи.
– Заввишки футів зо два з половиною, – зауважив Генрі, – і, запевняю, що не менше, як п’ять завдовжки.
– А яка чудна масть! – сказав Білл. – Зроду не бачив рудого вовка. А цей якийсь червонувато-брунатний.
Білл помилявся. Шерсть у тварини була справжня вовча. В цілому вона була сіра, але з ледве помітним рудуватим відтінком, який то зникав загадково, то знову з’являвся. Це був якийсь обман зору: шерсть звіра то здавалася сірою, чисто сірою, то мінилася чудним червонястим світлом.
– Ну до чого ж ця тварина схожа на звичайнісінького їздового собаку, – сказав Білл. – Здається, ось-ось завиляє хвостом. Гей ти, собацюро! – гукнув він. – Іди сюди, як там тебе звуть!