За словами Устриці, такого курсування жадала також її мистецька натура, що не могла довго перебувати на одному місці. От і зараз вона готувалась пірнути у води океану і впасти на дно, де в неї нібито була хатинка, аби закінчити якийсь творчий проект. Правда, який творчий проект, Антуанові дізнатись не вдалось – проект огорнув серпанок таємничості. Та він особливо й не прагнув довідатись, тільки радів, що першою зустрів таку артистку.
Устриця обмахувалась венеціянським віялом, попискувала і закочувала очі, розмовляла таємничо і без зупину торочила, яка вона богемна:
– I am so very bohemian – you can not imagine how bohemian I am… Bohemian is my middle name. I am all about art and bohemіa – wait and see. (Я така богемна – ти не уявляєш, яка я богемна… Богема – моє друге ім’я. Я вся зіткана з мистецтва і богеми – зачекай, побачиш).
Устриця говорила дещо відмінною від Антуанової мовою й наполегливо називала його Тоні, замість поетичного Антуан. Та гусак не сперечався, він намагався зав’язати якомога більше знайомств у цій невідомій частині світу. Тому, коли драматично підстрибнувши, мадам хлюпнулась у морську піну разом зі своєю богемною мушлею – він галантно махнув їй на прощання крилом – оревуар.
Тільки тоді мандрівник помітив, що сонце хилиться до заходу, а вітер ніяк не вщухає, він ще не знав, що на цій частині острова вітряно повсякчас. Промерзнувши до кісток і зголоднівши, новоохрещений Тоні почалапав від океану через пісок, тоді незграбно переліз через дюну й опинився посеред олеандрів і яличок, де зовсім не було вітру, зате багато товстеньких і смачненьких комах. Не довго думаючи, гусак-нелегал підкріпився ними і побрів далі – шукати притулку на ніч.
Уже в присмерку він раптом почув з висоти басистий голос:
– Yo! Brother! You are trespassing my hood! Who the hell are you? (Агов, браток! Ти шниряєш моїм районом! Хто ти в біса такий?)
Антуан стрепенувся, витяг свою довгу шию і грізно зашипів на всі боки, аж доки не розгледів у присмерку велику конячу голову, що нависла просто над ним. Голова мала виразні каштанові очі, на які спадало густе пасмо волосся, без сумніву вимите спеціальним шампунем. Каштаново-біла елітна шуба «дикого» коня була також ідеально вичесана і напарфумована, копита заманікюрені, а шию обвивав великий золотий ланцюг. Навіть один зуб асатізького аборигена підозріло блиснув золотом.
– Я тут проїздом, – прожебонів Антуан, він уже здогадався, що набрів на знаменитого мешканця Асатігу – одного з диких мустангів.
– Поживу тут трохи і полечу собі далі. Я сам з Канади, Антуаном звуть.
– А, ну то нічого, живи собі, місця всім вистачить… – уже без помпи промовив Мустанг і похнюпив свою розкішну голову, здавалось, аж закуняв.
Сонце тим часом зовсім сховалось за мальовничим берегом затоки, й острів, здавалось, теж задрімав, готуючись до сну. Мустанг голосно захропів, давно забувши про Антуана, а той потихеньку, задкуючи відступав, бо все-таки трохи побоювався копитного велетня. Невдовзі він набрів на приземкуватий кущик, землю під яким встеляла запашна травичка. Кращого місця для ночівлі годі було й уявити, тому гусак після переповненого подіями дня зручно вмостився й одразу ж пірнув у міцний сон.
Не встиг Антуан спросоння розправити крила, потягнутись і вдихнути свіжого океанського повітря, як почув чиїсь кроки. По асфальтованій дорозі заповідника, яка в денному світлі виявилась зовсім поруч, до нього наближалась дивна пара. Вона – огрядна Видра, розодягнута в квітчастий одяг і обвішана саморобними прикрасами з пір’я і мушель, він – миршавенький, сіро-буро-малиновий Зяблик на тонких ніжках. Видра вкарбовувала сліди своїх огрядних лап у дорогу, а далі – в пісок, сколихуючи, здавалось, простір навколо, а Зяблик дріботів позаду, щось цвірінькаючи.
– Е, ні, так діло не піде! – ще здалеку зарепетувала Видра до Антуана. – Цей кущик – prime piece of real estate (елітна нерухомість)! На ньому хіба написано, що він вакантний? Мені його зараз показувати покупцям, а тут якийсь бомж оселився!
У Зяблика, який був розміром в одну четверту його супутниці, від обурення аж пір’я нагогошилось. Антуан трохи здивувався, але ще раз огледів місце ночівлі, переконуючись, що все залишив прибраним і чистим, а ночувати в дикій природі всім десь треба. Він приосанився і чемно привітався, а далі пояснив, хто він, звідки і навіщо прилетів. Зяблик стріпнувся, аж підскочив: виявилося, що вони з Антуаном – земляки.
– Ми з Видрою познайомились по інтернету, – схвильовано заторочив Зяблик, – вона мене запросила сюди на поселення й оформила документ в Ренжера Сема, і живу я тут уже три роки… Якщо хочеш тут оселитися, тобі треба знайти собі гніздо в оренду й отримати дозвіл на проживання. А позавчора я бачив на тому боці острова цілу зграю гусей, – він смішно мотнув головою в інший бік і аж оббіг Видру навколо, – таких, як ти, та вони вже дуже давно з Канади перебралися і дуже галасливі.
Упродовж усього Зябликового монологу Видра переминалась з лапи на лапу й не знала, як поводитися. Їй було ніби й незручно, що вона назвала такого ошатного гусака бомжем, і водночас в очах у неї блимали маленькі лічильники, і подумки вона прораховувала, що можна цьому клієнтові загнати. Видра завжди намагалась злупити зайву копійчину через різні махінації, доки її недалекий і балакучий Зяблик виспівував і дріботів навколо. Єдине, на що вона спромоглася – «скачати» з гусака орендне мито за той самий кущик, де він ночував першу ніч, однак подати це йому як велику послугу.
– Я можу вам дозволити ночувати під цим кущиком, якщо ви сплатите мені таке й таке мито, в тутешній валюті, звичайно, – одразу ж перейшла до діла Видра, чим заскочила Антуана зненацька.
– А як же клієнти? – перепитав він.
– Клієнтам підшукаємо щось інше, – відмахнулась огрядна бізнесвумен зі спритним до чисел розумом.
– Оформимо скидочку, оформимо скидочку… – видав своє незмінне гасло замовлений по інтернету Зяблик. Його власний добробут залежав від настрою його подруги, а на її плечах лежали всі турботи про сімейний прибуток, що дрібного птаха дуже влаштовувало.
Не довго думаючи Антуан розрахувався і побачив, як тут же купюри зникли в одній зі складок Видри, яка на диво швидко поспішила віднести їх у надійне місце. Зяблик підтюпцем кинувся за нею, вигукуючи якісь гасла про вірну дружбу Антуанові, однак ні на крок не відстаючи від своєї інтернетної половини.
Отак розпочався другий Антуанів день на острові, чим той був немало вдоволений. Тепер він отримав тимчасове житло, яке його влаштовувало, залишалось ще трохи купюр на дрібні витрати, і гусак був готовий до нових пригод. Оскільки океан його манив більше, ніж неминуча розмова з Ренжером, то мандрівник після сніданку знов переповз через дюну й пішов прогулюватись берегом. Хвилі трохи вляглись, і водяне плесо набуло приємного світло-сірого відтінку з ледь зеленуватими блискітками. Вода вже привітніше розливалася перед Антуановими червоними лапами й виносила на берег химерні мушлі різного розміру.
Устриці на піску не було, мабуть, вона таки справді впала на дно океанське. Чайки так само відсторонено розглядали гусака згори, не підлітаючи ближче. Тільки десь вдалині, де океанський безмежний берег вигинався півколом, вимальовувалось загадкове біле місто з хмарочосами і водокачками, каруселями і променадом. Гусак довго вдивлявся в його обриси і вирішив неодмінно там побувати.
Раптом Антуан побачив величезного собаку, який нісся, висолопивши язик і вирячивши очі, і за кілька стрибків уже був біля гусака. Пес напевне був домашній і до природи не пристосований, бо поводився дуже нахабно і необережно, намагаючись обнюхати Антуанів куций хвіст. Гусакові довелось навіть добре шипнути на нього, що той аж відскочив у хвилю і зайшовся гавкотом. Одразу ж з-поза дюни з’явився гуманоїд жіночої статі, та гусак не налаштований був вступати в довгі перемовини з туристами, тому подався досліджувати інший бік острова.