Наплававшись, Есме присіла у напівпорожньому пляжному барі з видом на мальовничу затоку, скелястий берег і дивовижної краси захід сонця в таких самих скелястих і кольорових хмарах. Тривога танула, вузли нервів почали розплутуватись, рани й рубці минулого року затягувала солона вода. Так завжди бувало з нею – вода океану, моря, річки, озера чи затоки омивала тіло, її прохолода – душу, очищувала її водолюбну вдачу і наснажувала новою енергією, з якою відновлювалась і віра в життя…
Острівні бари тої частини світу мають свій шарм: неквап, утома від пересиченого сонцем дня, спокій, безкінечне тринідадське каліпсо – музика колишніх рабів цукрових плантацій. Тут же за стійкою можна було й повечеряти всюдисущим чизбургером і насолодитись безалкогольним місцевим напоєм дивного густого рожевого кольору. Напій, як виявилось, видобувався з кори особливої гостролистої пальми і приємно тішив смак.
Через півгодини остання підстаркувата пара американських туристів у незмінних шортах і футболках відбула до апартаментів, а повільний бармен-острів’янин із густою бородою і чіпким, як у сойки, поглядом, намотував безкінечні круги по протоптаній стежці за стойкою. Нарешті він присів і теж задивився в далечінь на вже затемнене глибиною океанського мороку небо, де почали виринати великі колоекваторні зорі. Око Небес, засльозене й тривожне, наче споглядало театр свого творіння…
Есме задивилась на літнього шоколадношкірого бармена, доїдаючи свою вечерю, намагалась вгадати, що він за один. Мускулисте жилаве тіло Мамби напиналось м’язами під квітчастою сорочкою. Навіть раса важко вгадувалася: бронзова від вічної спеки шкіра могла бути чорною, жовтою чи навіть білою – тепер була густо-мідною від сонця.
Раптом сторожко, озираючись на всі боки, до бармена підійшла жінка-аборигенка – місцева. Вона почувалася ніби не в своїй тарілці на цьому ізольованому від зовнішнього світу фешенебельному курорті. Її проста сукня й головний убір, подумалось Есмеральді, скидались на мішковидну кору кокосових пальм. Есме одразу ж помітила, що та теж вагітна.
Схвильовано острів’янка заговорила до Мамби-бармена, який уже вийшов зі свого споглядацького трансу. Густий діалект Вест-індських островів Есме ледь розуміла, хоч він і був різновидом англійської. Усе ж їй вдалось розібрати, що жінка питає поради.
Оскільки відвідувачів, крім Есмеральди, в барі не було, Мамба підлив своїй єдиній клієнтці рожевого соку і сів навпроти острів’янки, уважно її слухаючи. Есме з цікавістю спостерігала. Їй почало здаватись, що вона розуміє, про що йдеться. Жінка питала поради про свою майбутню дитину, вказувала на живіт, про щось просила.
Мамба похитував густою гривою свого скуйовдженого сиво-чорного волосся і взагалі тримався дуже загадково й поважно. Відповідав небагатослівно, театрально завмирав на мить, наче в глибоких роздумах. Тоді підвівся зі свого високого табурета, відійшов, витягнув з великої банки і з’їв червону вишеньку, якими прикрашав свої знамениті ромові коктейлі. Пригостив аборигенку. Повернувся, ще трохи посидів, по тому заговорив.
Кількома фразами він заспокоїв жінку, щось їй прорік, а вона, вдячно кланяючись, увіпхала йому в руку кілька папірців і зникла в густій темряві ночі. Вся ця сцена дуже зацікавила Есме:
– Слухай, Мамбо! Що це було? Про що вона питала і за віщо платила тобі гроші?
Мамба хрипкувато розреготався, трусонув своєю пишною бородою і присів навпроти Есме. Вечір раптом наче затих в очікуванні його розповіді…
Добираючи слова, щоб мова його була більш зрозумілою, загадковий острів’янин пояснив:
– Ні, дитина не моя, я вже застарий… Навіть не питай, скільки мені років. Але ти маєш рацію – вона приходила за порадою. Моя друга професія – обеа-мен.
– Хто-хто? Обеа-мен? – здивовано перепитала Есмеральда.
– Так, Обеа – це старовинна традиція цієї частини світу, релігія аборигенів, від яких уже мало й сліду лишилось… А острів’яни все йдуть до обеа-магів за порадою… Йдуть і йдуть… Ні баптизм, ні католицизм не викоренили її. І не викоренять. От вона й питала: чи буде доля її дитині, чи буде доля їй самій? Бо чоловіка в неї нема.
– І що ж ти їй відповів? – Есме зручніше вмостилася на високому стільчику, загадковість ситуації її щораз більше цікавила, і сам Мамба видавався надто незвичайним персонажем.
– Буде о’кей! І дитина її буде здорова, і чоловік з часом повернеться. Такі вони, наші острівні чоловіки – нестабільні… – Бронзовошкірий бармен клацнув пальцями і задумався над чимось своїм.
– А мені що скаже обеа-мен? – хитро запитала Есме.
Мамба прискіпливо на неї глянув, завмер у відтренованій чи вродженій театральній паузі, наче зважуючи щось, а тоді кинув:
– Ів тебе буде о’кей. І в тебе буде хлопчик здоровий і сильний, це тобі говорить обеа-мен.
Есмеральді було дуже приємно чути таке пророцтво, й хоча в острівні вуду її раціональна вдача не дуже то й вірила, та глибокий казковий вечір на тропічному острові налаштовував на дива…
– Розкажи мені про обеа, я ніколи про них не чула…
Мамба присів на табурет і неквапом почав:
– Ми на Вест-Індії віримо в духів. Називаємо їх джамбі… Вони можуть принести і удачу й біду, любов і багатство, а можуть і несподіваний гігантський рахунок за електрику, як-от мені минулого місяця… Тому з ними треба обережніше – їх треба задобрювати й поважати… Усі знають, що перед тим, як зробити важливий крок, треба спитати поради в обеа-мена і задобрити джамбі, наприклад, коли купуєш новий будинок чи одружуватись збираєшся… А задобрити їх можна всілякими амулетами, травками і настоянками, грибами, що ростуть он у тих скелях…
Мамба невизначено махнув рукою в ніч.
– Грибами? Галюциногенними? – допитувалась Есме.
– Та різні бувають способи, і такими… От і пірати з джамбі дружили, тому й були такі багаті… Я ж то знаю…
– Пірати?
Інтерес Есме до бороданя зростав і вона неодмінно вирішила довідатись, що він знає про піратів. Мамба й сам мав вигляд пірата з легенди, майже як Синя Борода. Дикий, суворий, але чутливий і незбагненний Синя Борода, історію якого Есме пам’ятала ще з дитинства: як він вибудував замок на горі для своєї коханої, а вона втекла від нього з іншим моряком, із того горя і через розбите серце Синя Борода й подався в пірати…
Аби продовжити розмову, Есме замовила собі ще один сен-двіч, бо її майбутній мореплавець потребував поживи, заплатила за склянку рому для Мамби і приготувалась слухати історію про карибських піратів. Мамба зрадів ромові, як кожен острів’янин, і на радощах щасливо підкинув у рожевий Есмеральдин сік дві червоні вишеньки.
– Спробуй вишеньки від обеа-мена. Не пошкодуєш, – чемно усміхнувся бармен.
Есме безтурботно проковтнула вишеньки і голова їй ледь запаморочилась, наче від ковтка шампанського. Мамба маринував вишеньки для своїх відомих коктейлів разом з грибами, що росли на сірих скелях острова… Вони давали дуже легкий і нешкідливий ефект галюцинації, яка пробуджувала уяву людини до стану, коли питання самі знаходять свої відповіді. Спрощено – таким і був секрет острівних обеа-менів: допомогти людині самій дати відповідь на своє питання.
Оскільки в Есме в голові в той вечір ніяких особливо важливих запитань не було, то вишенька просто допомогла їй по-дитячому захоплено сприймати розповідь Мамби, як своєрідний екскурс в історію цієї екзотичної частини планети. Перед очима поставали картини й події, про які вона досі не відала й не здогадувалась… Мамбин голос накочувався і відступав, як невидимі хвилі нічного моря, шелестливо розбиваючись об дрібний пісок…
– Колись потрапив я (чи дід мій? не пам’ятаю…) в іспанську в’язницю. Безневинно – так звані «друзі» допомогли… – Мамба відпив рому і вів далі. – Одного разу приходить офіцер і каже: «Амністія тим, хто добровільно поїде на Карибський острів створювати колонії. Волонтери – крок уперед». Я довго й не думав, хоч відчував, що з краю світу вже не повернуся. Сім’ї в мене не було, і не хотілось молоде життя проводити в холодному підземеллі… Зібралось ще зо тридцять таких «амністованих» – усього десятеро з них були моряками – та й відправили старий корабель з нами – тюремними птахами – на острів Сент-Томас у Вест-Індіс. Оцей самий.