– Атож, атож, весна, – кажу я. – Чудесна пора. А пам’ятаєте, як ми колись у таку пору революцію пущали? Так-так. Ну, так значиться роботу? Чудесно, можна. Це можна, можна. Що ж ми вам придумаємо? Тілько отщо, голубчику: я вже з вас наперед візьму слово, що ви триматимете в секреті нашу розмову. Діло наше, знаєте, професіональне, адвокатське. Людина ви, я знаю, конспіративна, але попередити треба.
Місяць одсунувся до будинків і звідти дивиться мені в лице. Пахне мокрими кущами та торішнім листям. Голова горить від безсонної ночі. Соня чекає на мене. Тепер ще нема восьмої, значить, Андрійко ще не спить.
– Я не розумію… А втім, даю, розуміється, слово.
– От і добре. Значить, даєте. Ну от. А роботу поки що ми вам примудруємо таку. Часово, звичайна річ, так, щоб перебитись. Знання ніякого не треба. Так би мовити, дипломатичного характеру. Треба, розумієте, поїхати в один город і вмовити одного чоловіка, що абсолютної істини на світі немає й що світ є не що інше, як тільки наша уява. Простішими словами, дорогий мій, треба, аби цей чоловічок змалював на суді деякі речі так, як ми їх уявляємо собі. А щоби це легше було зробити йому, ви поможете йому. Це все ж таки праця – направляти свою уяву в іншому напрямку. А кожна праця оплачується. Агітатор з вас добрий, і вам це легко буде зробити. Як ви на це, га?
– Себто, як же це?!
– Що саме? Ви про віщо?
Нема нічого більш зворушливого, як оця настовбурченість чесності. З самого початку свого падіння.
– Ні, ви це серйозно?!
– Цілком серйозно, голубе. А що таке? Можете взяти на себе це доручення?
Нечипоренко раптом поривчасто підводиться й говорить поважним, колишнім своїм тоном, тим самим, яким колись давав мені прикази по організації.
– Слухайте, товаришу Антоне, – (мене, в дійсності, звуть Яковом), – коли це жарт, то я знаходжу, що він досить дурний. Коли ж серйозно, то… то…
Він не знаходить слова, яке відповідало б його почуванням.
– Та що таке, любчику? Які жарти? Цілком серйозно. Ага, я ще забув сказати: гонорар вам я можу запропонувати триста карбованців за удачне виконання і сто за неудачне. Видатки, звичайно, на мій кошт. Їхати, якомога, швидше.
Триста карбованців для чесноти при голодних очах і діточках – це поважний удар їй. Нечипоренко усміхається.
– Одначе, цього я не сподівався. Чого-чого, а цього не сподівався навіть від вас.
– Ну, голубчику, я не маю часу. Ви подумайте і приходьте з відповіддю. Тільки швидше. Бувайте!
Я встаю і злегка підіймаю циліндра.
– Здорово! – з непорозумінням говорить Нечипоренко. Він одсуває свою собачу шапку на потилицю й неодривно дивиться на мене. Я хитаю головою і йду в гору по бульварі. На лавах, по тім боці, що в затінку, кудовчаться темними купками людські постаті. Я згадую, що сьогодні неділя.
Іду довго, але кроків за собою не чую. Нечипоренко стоїть на місці чи, напнувши шапку по самі очі, спішить до своєї «жіночки» швидше розказати про все, що чула й бачила його чесна душа.
Андрійко сидить у їдальні за столом і, схиляючи голову то на праве плече, то на ліве, поклавши язика на верхню губу, розмальовує кольоровими олівцями якийсь краєвид.
Соня лежить у качалці й читає. Побачивши мене, вона спокійно опускає книгу на коліна й питає:
– Чай питимеш?
Андрійко робить останній штрих, схоплюється й підбігає до мене. Я почуваю, як м’якнуть мені ноги від його дотиків. Підхоплюю його під пахви й високо підношу догори. Руки мої чують ніжну теплоту його тіла, й мені знов здається, що я злитий з ним і що відірватись від нього буде для мене фізично боляче.
– Вище, дядю Яша, вище! – кричить згори Андрійко і здіймає руки, намагаючись дістати до стелі.
– Ти його упустиш… – сухо кидає Соня.
– Дядю Яша, ще, ще трошки!
Але я спускаю його на землю й, держачи за руку, сідаю за стіл.
– Ну, як справи, малий?
– Та нічогенько. А в одного хлопчика сьогодні знайшли табак у кишені. Второкласник. Його виженуть. Глупо за такий пустяк ісключать хлопчину. Правда, дядю Яша?
Я боюсь, що на моїм лиці занадто виразно помітно моє почування і, усміхаючись, кажу:
– А звичайно, звичайно. Чорт зна що таке!
– Ей, дядю, ти знов смієшся! Я не хочу. Я з тобою серйозно, а ти… Коли я буду в другому класі, я теж куритиму!
– А тепер не куриш?
– Тепер ще рано, – поважно говорить він.
Так, він викапана мати. Ті ж самі голубувато-сірі очі, тільки не такі сухі та жорсткі, те ж саме пукате, як бік чайника, чоло, гостре підборіддя, біляве, невитке волосся. Ніс неправильний. І сьогодні мені здається, що в ньому є щось качине, плескувате. Глибоке хвилювання та ніжність охоплюють мене.
Я кашляю, закурюю й кажу Соні:
– Ти дуже сердишся?
– За віщо? – байдуже кидає вона, тримаючи руку на крані самовара. Потім закручує його й підсуває мені склянку міцного чаю, такого, який я люблю.
– Ну, за віщо… Але, бачиш, нема гірше, як грати в своїй кумпанії. Все дають один одному одігратися. Та так тягнеться доти, поки всі не втомляться…
Андрійко тягне руку, хоче піти. Я обіймаю його й садовлю на своїх колінах. Він задоволений і зараз же починає нишпорити по моїх кишенях.
– Андрійку, тобі час спати… – каже Соня.
– Ну, ма-амо! Ти раз у раз, як приходить дядя Яша, женеш мене спати. А ще дев’ятої години немає.
Знайомий біль і жаль до себе вколюють мене.
– Так, правда, іди, хлопче, спати, йди…
А отже, є якась підла насолода в цьому болю!
Соня, здається, розуміє мене, бо насмішкувато усміхається й підходить до нас.
– Ти повинен бути вже в ліжку о дев’ятій годині. Поки вмиєшся, роздягнешся… Іди, скажи Фені, хай поможе тобі. Прощайся з Яковом Васильовичем та йди.
Андрійко помалу злазить з моїх колін і, коли вже стоїть долі, простягає мені руку. Я усміхаюсь, потискую її й випускаю. Андрійко цілує матір і виходить.
Соня сідає проти мене, становить лікті на стіл і, з’єднавши кінці пальців, говорить:
– Мені, Якове, треба побалакати з тобою.
Коли за дверима їдальні зникає маленька постать, я стаю самим собою. Присуваю попільничку, закладаю ногу на ногу й одкидаюсь на спинку стільця.
– Слухаю з охотою.
– Я прохала би серйозніше вислухати.
– Серйозніше від мене може бути хіба тільки ідейний вегетаріанець.
Соня деякий час мовчить, немов би занята своїми пальцями. Ніс у неї не Андрійків – правильний, суховатий, з рожевими, рухливими ніздрями. У Сосницького теж не Андрійків – м’ясистий, важкий; ніздрі, неначе цвяшком проткнуті. Мені здається, найвірніше дзеркало душі людини не очі, як гадають, а ніс. Бувають носи добрі, злі; м’які, тверді; важкі, легковажні; хитрі, простодушні.
Соня зводить на мене Андрійкові голубувато-сірі очі й тихо говорить:
– Не ходи до нас.
Всередині штовхає мені щось боляче, але я, не перестаючи усміхатись, злегка дивуюсь і кажу:
– Досить несподівана ґречність. Чому ж то так?
– Ґречності покиньмо. Тому, що твоє… тому, що ти погано впливаєш на всіх нас. Дмитро при тобі розпускається, нервується. Андрійко стає неслухняним, вередливим. Я також не легко почуваю себе з тобою. Краще нам не бачитись.
Я мовчу й усміхаюсь. Ніс у Соні від хвилювання блідне й губи стають ще тоншими, лице робиться сухим, колючим. Тепер видко, що їй двадцять дев’ять літ, а то й більше.
Мені власне треба б встати й піти.
– Чу-удно… – кажу я, струсюючи попіл з цигарки й роздрібнюючи кінцем цигарки сіреньку грудочку. – Чу-удно. А я гадав собі, що впливаю на вас, як найблаготворніше. Друг дому. В справжньому смислі цього слова, без лапок!..
– Ти, мабуть, не від того, щоб і в лапках бути другом?
Злість її не зовсім зрозуміла.
Соня поривчасто змахує руки зі столу й нервово чепурить волосся. На мене не дивиться, але я почуваю, що вона чекає відповіді на ці слова. Якось особливо чекає.
– Через що ж раптом така постанова? Цілий рік буваю й нічого, і… так несподівано?…
Строго похмурює свої милі, широкі брови і, дивлячись убік, вже майже спокійним, звичайним сухим тоном каже:
– Бо ця постанова давно вже назріла. Я хочу сказати тобі одверто… Ти – людина глибоко ненормальна, негарна й жорстока. Ти хитрий і вмієш ховати себе, але тебе все ж таки видно. У тебе нема нічого не то що святого, а… а навіть дорогого, цінного в житті. Я не знаю, навіщо ти живеш. Побувши з тобою, почуваєш себе порожнім і зайвим. Стає нудно жити.