В пам’яті стоїть настирливо одна картина. От я підхожу до будинку, в якому має бути зібрання. Я – комітетчик. Зібрання районних агітаторів. А, хай тобі біс!
І раптом згадую слова Нечипоренка: «Це ж ваша молодість була». І зразу обхоплює радість. Так, власне, це була молодість. Я тужу за молодістю. В цьому вся штука. Коли б моя молодість пройшла десь за варстатом, я так само згадував би її з болем, сумом і дзвенячою тугою. Важна суть, а не форма. Суть же – це співаючі сили, танцююча кров, жадоба за пануванням над усім світом, одважність, нахабність, безмежність юнацтва. А форма все, що хоч: вірші, революція, кохання, варстат.
Так, розуміється, в цьому корінь усього. І ніякої зради немає з мого боку. Мене самого зрадило життя, одібравши в мене молодість. Звичайно, все діло тільки в цьому! Інакше могли б згадувати тільки ті, хто брав участь у революції? Смішно.
Додому вертаюсь, бадьоріше. Хутко пройде весна і минуть всі її настрої…
В кабінеті застаю Сосницького. Як тільки дивлюсь на нього, зараз же бачу, що він має якесь прохання до мене. В мені прокидається веселе, зле бажання помучити цього самовпевненого, важкотілесого чоловіка.
Сосницький жваво підходить до мене на зустріч, здоровкається, хляпає мене по плечах. Він усіх хляпає по плечах. Як і я сам, він з тих інтелігентів, що кажуть звожчикам, льокаям, дідусям-швейцарам «ти», «братєц», що хляпають своїх знайомих по плечах, животах і, загалом, скрізь і завжди почувають себе на місці.
– Ти що ж це, Якове, зробив з моєю дружиною? Га? От комик! Та через що це ви горщика розбили?
Я теж хляпаю його по плечах і, сміючись, одповідаю якоюсь дурницею. Коли сходяться двоє, що хляпають по плечах, то той, хто хляпає дужче й певніше, займає пануюче становище. А в іншого з’являється запобігливе підхіхікування.
– Та ні, справді, слухай, що сталось?
Я дивлюсь на його товстий, в’ялий, з круглими, крихотними ніздрями ніс, на голубі очі, на жовтяву гриву на голові, й у мене з’являється зловтішна радість: ніякої схожості немає в Андрійка з цим чоловіком. І знову хочеться спитати, чи знає він про сумніви Соні. Вона запевняє, що нічого не казала йому. Але хіба їй можна дати віру? А як знає, то що він почуває до мене й до Андрійка? А в тім, яке може бути батьківське почуття у цієї ледачої, розхристаної, сластолюбної людини? От він прийшов позичити грошей. За гроші він продасть і Андрійка, і Соню, і самого себе. Хіба купити Андрійка в нього?
Я знов пускаю незначний порожній дотеп про дамські настрої й розлягаюсь у фотелі.
– Дурниці, їй-богу! – сміється Сосницький. – Сидить у спальні і плаче. Обідать чомусь не варили. Взагалі, паршива справа, Яша, – каже він, криво усміхаючись і витягаючи цигарку.
«От зараз попрохає грошей».
– Так, не вдалось життя. «Не зійшлись характерами», як ти кажеш. Найкраще, звичайно, найблагородніше це – потиснути одне одному руки й розійтись.
Він замовкає, ходить по хаті, важко навалюючись на кожну ногу й дивлячись у землю. Іноді він зиркає на мене, і я схоплюю в його очах чудну, пильну увагу, немов він слідкує, яке вражіння роблять на мене його слова.
– Пусте! – кажу я, широко позіхаючи. – Завтра зате матимеш на обід цвітну капусту. – (Його улюблена страва.)
– Ні, Якове Васильовичу, річ не в цвітній капусті. Не любить мене Соня, от що!
Він вимовляє ці слова серйозно, рішуче й тихо. Потім додає трохи хапливо:
– Я не в претензії, я не в претензії. Давно вже знаю…
І знову ходить, так само поглядаючи на мене. Що за чортовиння?
Таких балачок у нас ніколи не бувало. Що йому треба від мене? Випитати щось хоче, чи що?
Я знов позіхаю і, усміхаючись, кажу:
– Ти що, програвся вчора, чи що? Чого таке скигління?
Його, як помітно, починає дратувати мій тон.
– Ні, виграв! – сухо говорить він. – І можу тобі дати триста карбованців на рахунок мого довгу. От, маєш!
Він виймає гаман і одраховує з пачки триста карбованців.
Я збитий цілком з пантелику і на цей раз зовсім щиро не розумію нічого.
– Так у чому ж річ?
Він червоніє й, дивлячись мені просто в очі, одповідає:
– В тому, що я не можу більше виносити такого життя. Соня – женщина гарна, розумна, чесна, але… але, коли чесна женщина не любить, то життя з нею в тисячу раз важче, ніж з дурною й підлою. Цілий рік це вже тягнеться. Довго розказувати.
Він одходить від мене, іде до вікна і зараз же швидко вертається.
– Ну, добре! З цим нічого не зробиш! Значить, який вихід? Розійтись. Чудесно! Але ж не я винен? Так? Виходить, з якої ж речі ти ставиш мені умовини? Я пропоную: я беру Андрійка, вона Василька. З Андрійком я можу жити, – йому вісім літ. Василько має тільки два роки. Ясно, що йому тепер потрібна мати, а не батько. Ні-за-що! Мало не істерика. Н-ні-за-що!
– А чого ж вона хоче? – машинально питаю я.
– Чого? Обох! Або ж, на крайній випадок, мені Василька, а їй Андрійка. Але ж вона знає, знає ж вона, що без Андрійка я не можу. Вона знає, що одбирає у мене мою останню…
Він од хвилювання не договорює і знов іде до вікна.
Ми деякий час мовчимо. Я тільки тепер почуваю, як він увесь обважнів страшенно. А думки на диво бистрі, раптові, неначе отара кіз у загоні, чимсь стривожених, наляканих. Вони кидаються то туди то сюди, переплигують одна через одну, гасають, шукають виходу.
– Ну, все одно! – одривається раптом од вікна Сосницький. – Не знаю, навіщо я тобі все це кажу? Тобі, мабуть, а ні трошки не цікаво. Ну, як ся маєш? Був учора в клубі?
«Справді, навіщо він мені все це казав?» – думаю я й відповідаю:
– Ні, не був. Занятий був.
І вмить, неначе слухаючись чийогось наказу, говорю:
– А в мене, знаєш, теж… Себто, не в такому змислі, але… Закрутив, розумієш інтрижку з одною дамою. Навіть, коли хочеш, цілісінький роман. І серйозний, здається.
– Та що ти?! – не то з ляком, не то з непорозумінням виривається у нього. Він зараз же силкується замаскувати цей тон прибільшеним інтересом, але я почуваю, що добре зробив, сказавши це.
– Ти серйозно, Якове?
– Без жартів.
– Та так-таки справжній роман?
– Атож! Уяви собі! Три роки ніякісіньких романів і от!.. Нічого не зробиш! Збираємось на літо їхати в Крим.
Я все більше та більше переконуюсь, що цим оповіщенням я розбив його якісь плани. Він не може вже сховати непорозуміння, розгубленості, нових думок і, мабуть, нових комбінацій. Вже не розпитує, відповідає неуважно і хутко йде собі.
А я довго сиджу в фотелі й думаю. Так, тепер з Андрійком мусить бути справжній кінець. План Сосницького був, очевидячки, такий: віддати мені Соню та Василька, а за те вимовити собі Андрійка. Але я віддам йому всіх. Всіх! Годі!
Встаю і збираюсь до Клавдії Петрівни.
Цього вечора я дуже ніжний з Клавдією Петрівною та Костею. Це викликає в її очах іскри захвату, здивовання і ще чогось. Костя лащиться до мене, гладить мене по грудях, усміхається улесливо, запобігливо.
– Ух, які у вас довгі ноги! Чого ви такий високий? А ліфчик у вас сьогодні інший.
Потім ми вкладаємо Костю спати. І коли наші руки зустрічаються (вічна історія з цими руками), Клавдія Петрівна немов на момент губить притомність і потім починає без потреби хапатись. Щоки палають, і вона машинально прикладає до них руки.
Нарешті, за ширмою затихають викрики Кості. Ми сідаємо на широченну руду канапу. На столику неминучий чайник, конфітура. На стіні висить гітара з широкою червоною стьожкою. В голубім присмерку поблискують скла Клавдіного пенсне.
Я одкидаюсь на спинку канапи й майже лежу. Мене хвилює напружена метушня Клавдії Петрівни, червоні плями на щоках, її чорне, чернече вбрання, соромливість, молода постать. І одночасно чогось бере роздратовання й незрозуміла туга. Хочеться встати й піти собі швидше звідси. Але чую, що вже не можу: це буде образою Клавдії Петрівні, образою її палаючим щокам, напруженому сміхові, нелогічному, чогось чекаючому її поглядові за ширму, чи спить уже Костя. Вона часом навіть устає й підходить туди, прислухаючись. Мене це мимоволі хвилює, мимоволі слідкую за її тонким, одягненим у чорне, чернечим тілом.