– Дозвольте, пане Підотаманчий, я заспіваю.
Бо, сидячи в кутку на сіні, він спостерігав, що діялося, і рівняв свою долю із їх долею. І бачив, що вони знайшли стежку до щастя, але ще не щасливі. І він був найшов собі панну Варку і втратив її, і теж нещасливий. Крім того, вони всі такі дикі та мальовничі, неначе хижі гірські птахи, і йому здалося, що й він такий. І через те коли пан Підотаманчий забажав пісню про Україну, то Лундик Гордій заспівав, та так, як ніколи не співав і в семінарії:
І його високий тенор став битися тугою об стіни і об стелю землянки, аби полинути за ті обрії, що пісня накреслювала, і зустрітися з Богдановою чайкою[72], і прилучити і свій голос до її крику, і вже разом літати над Україною, голосячи про боротьбу з ворогами та про волю стражденної батьківщини. Але несподівано до співу прилучився і Підотаманчий, а далі і Деркач. І їх баси упали додолу і, припадаючи до нього та знімаючися над ним, заридали розпукою, що не зірвуть стелі, не розвалять стін і не зустрінуть чайки, а заглухнуть у страшнім горі серед чорних земних надрів:
Усі співали, стоячи, неначе колядники, з таким диким і могутнім надхненням, з яким не співав жодний світовий артист у жоднім державнім театрі. У Підотаманчого з чола стікав піт, і він не помічав, Деркач держався рукою за душу, і сльози бігли у нього по бороді аж на вуса, а Лундик, почервонівши весь, виводив голосом із серця таку міць, яка, вічно не втомлюючися, рветься до сонця із підземелля. І яка зараз, злившися з іншими голосами, здавалося, була душею тією, що жила колись у гайдамацьких кістках і плакала, аж луни і тепер гудуть із-під землі. Що несила була козацька поставити до світового столу на захист України ні дипломата мудрого, і ні однієї книги великого поета у їх бібліотеки, і ні однієї картини у їх музеї, і ні одного вченого до їх академій, який розумівся б і на науці, і на політиці, і на мистецтві. Але найвища нота горя лунала про те, що Україна якби і вернулася до них, віднята назад у ворога, то не була б такою, якою вона йому віддавалася. І плакала козацька душа, що минулого вирвати з пам'яті ніхто не здолає і що прийдешня Украша буде горем, без якого жити не можна вже й сьогодні на землі. Але знов баси застогнали до сонця:
Ох, ні, це не про горе промовляє пісня, а про невмирущу любов, що з предвіку світить над землею і зветься сонцем, яке кожної весни з найтвердішого дерева витягає найм'якіші листочки і не перерве жадного. А соловей бачить таке диво, і не витримує, і співає: «Люблю, люблю!» І ввесь Копітанівський ліс, і Будянський, і Макіївський, і Лебединський шепочуть листям: «Люблю, люблю!» І цей шепіт зливається з криком співочого птаха і гарячим весняним гомоном пливе з-над лісів до неба, де висить крижаний місяць, який розтає у піднятій аж туди запахущій та зігрітій маленьким співочим серцем земній духоті. І хвилі того травневого, золотого, туманного чаду важніють від того, що розтав місяць, і осідають на яри, на долини, і пливуть в українські села. Ним дихають діди, баби, жінки, і хлопці, і дівчата і шепочуть одне другому: «Люблю, люблю, люблю». Але ось доходить пісня кінця і проказує останні слова:
І дивляться співаки один на одного, не почуваючи, чи скінчили пісню, чи ще співають. І роздивляються один одного, неначе перший раз зустрілися, а потім, остаточно отямившися від пісенного настрою, почали втирати спітнілі обличчя. Та враз із порога землянки залунав голос:
– А здорові були, панове товариство!
– У добрий час, пане отамане! – відгукнувся радісно пан Підотаманчий.
Лундик побачив, що Канарей, одноокий і грубий селянин, а між ними і панотець Дмитро стоять радісно усміхнені і не рухаються з місця. Йому здавалося, що всі вони чули пісню з першого і до останнього слова. Але диву Гордієвому не було меж, коли його колишній опікун рішуче підійшов до Підотаманчого, до Деркача, стискуючи руки і промовляючи давно обдуману і незаперечну волю:
– Настав час нам відсіля рушити. Поїдемо у Волинські ліси. Але тому, що на дорогу ми маємо всього двісті карбованців, то треба нашу скарбницю підживити. Якраз оце, їдучи сюди, я зустрів пана Проня. Він мене не впізнав, хоч зараз і місячно. Я певний, що він з Копітанівського заводу повіз додому ті 20 тисяч карбованців, про які недавно зі мною під час розмови вирвалося в нього з язика. В неділю в нього буде розплата з селянами за буряки. Отже, негайно вирішить, кому завтра йти до нього і пересипати гроші з ворожої скарбниці в нашу.
– Гаразд, пане отамане! – згодився Підотаманчий і, звернувшися до кухаря, спитав: – Чи вечеря готова?
– Готова! – була відповідь.
– Ну, то тоді після вечері, пане отамане, – продовжував Підотаманчий, – ми поладнаємо, що стало до конечної справи.
– Згода, – завершив отець Діяковський. – Але як ви тут опинилися? – простягаючи руку, спитав він Лундика.
– Не питайте мене про те, про що вже знає кожний братчик і розкаже вам, коли тільки схочете. А скажіте мені, будь ласка, де зараз панна Варка?
– Панна Варка в Лебединськім монастирі.
– У черницях?
– У черницях.
У хлопця захолонуло серце, і він, весь холодіючи, спитався:
– А вам не треба чого-небудь до панни?
– Треба буде сповістити їй, що я виїжджу із цих країв на кілька років… І хотілося, щоб те зробив хтось інший, а не я.
– Дозвольте мені.
– О, будь ласка. Кращого звістовника мені і не знайти. Тільки вам треба знати, як до неї дістатися. Ви не були в монастирі?
Лундик зідхнув:
– Ні.
– Ну, то слухайте, – сказав отец Діяковський. – Монастир знаходиться в ліску, спускаючися східним краєм в западину над озерцем. Кругом його висока ограда. Але в тім розі огради, де починається озеро, росте стара верба. Коли на неї вилізти, то внизу, по той бік огради, побачите перед церквою маленьку келію. Вона на одшибі від усіх будівель. В ній живе стара, але ще дуже жвава ігуменія і з нею панна Варка. Дочці я сказав на прощання, що я до неї можу приїхати і вдень, і вночі. І що в день про мій приїзд сповістить чергова черниця, а вночі я двічі стукну до неї у вікно. Коли ви там будете – це вже, мабуть, станеться після експропріації Проня, – коли ви там будете, то спочатку добре додивітеся, аби не постукати до ігуменії.
– Гей, просимо пана отамана і пана, – спотикнувся об невідоме слово пан Підотаманчий.
Йому швидко став на допомогу отець Діяковський:
– І пана Лундика.
– Атож. Пана отамана і пана Лундика просимо до столу, – доказав уже вирівняно пан Підотаманчий.
– Ну, а чия сьогодні варта, панове товариство? – ніби не зважаючи на запросини, спитався панотець Дмитро.
– Йду, йду, – відгукнувся Деркач від свойого ліжка, де щось робив.
І тепер, вхопивши рушницю-дробовика, швидко вибіг із землянки.
Після його двері лишилися відкритими навстяж. На столі вже стояло п'ять полив'яних мисок, сповнених галушками і помащеними пряженим салом. З мисок парувало і пахло, даючи знати про заправу.
– Ну, що ж. Господи, благослови, – почулися слова, нетерпляче ждані всіма.
І всі, загуркотівши, посідали на свої місця. Панотець посадив Лундика біля себе на покуті. І Канарей, і грубий селянин, і пан Підотаманчий, і отаман, і Лундик, і одноокий їли мовчки. Але тиша була напружена. Почувалося, що кожний боїться щось промовити і нагадати про події, одбуті перед піснею, яка всіх об'єднала одним настроєм і Гордія сповнила переконанням, шо його прийняли у братчики без заперечень. І це прийняття буцім відбувалося у страшно давній час – ще тоді, коли на острові Хортиці запорожці перший раз стали їсти галушки. І що тепер про ті події всім відомо і говорити про них нерозумно. І ніхто нічим не виявив навмисно байдужості до часу, що в таких випадках буває з людьми. Тільки біля одчинених дверей обзивалися два цвіркуни, і від гасовки табунець комарів то спускався над трапезниками, то знов, відігнаний парою з мисок, злітав аж до гасовки. І тінь від них на стелі давала такі окреси, ніби і вона була комариний табунець. У землянку, у розчинені двері, тягло лісовою тишею і прохолодою. У верхній частині виходу біліло місячне світло і говорило про високу та світлу ніч з блискучим споконвічним колом посеред неба.