Георгій Кузьмін
Билиці та вигадки нашого футболу
Англії і Мар'яні КУЗЬМІНИМ
Бачити, та все ж не вірити – перша чеснота того, хто пізнає; видимість – найбільший його спокусник.
Фрідріх НІЦШЕ
Від автора
Вдячний видавництву «Фоліо» і письменнику Юрію Рогозі за те, що повірили в мій проект і допомогли його здійснити.
Дякую моїм друзям журналістам Юрію Корзаченку і Юхиму Шаїнському за велику допомогу в підготовці матеріалів, зокрема фоторепродукцій, для цієї книги.
Я навряд чи впорався б із завданням без багаторічної моральної і технічної підтримки моїх вірних соратників Лариси Осадченко, Тетяни Черкашиної, В'ячеслава Ворони, Віктора Гончаренка, Олександра Лук'яненка, Станіслава Рожка, Василя Трифонова.
І, звичайно, низький уклін дружині Анелії і дочці Мар'яні, їх любов, самовідданість і терпіння, як завжди, виручали в найважчі хвилини.
Київ, грудень 2009 р.
Удар від воріт
Юрист, колишній заступник голови Служби безпеки України, генерал-лейтенант Володимир Пристайко надав неоціненну послугу історикам, уболівальникам, усім, хто жваво цікавиться минулим нашого футболу. Під завісу чекістської кар'єри він скористався своїм високим службовим положенням на благо – відкрив світові архівні документи, раніше недоступні іншим дослідникам.
Можливо, Пристайко виконав негласну вказівку вищого начальства у зв'язку з настанням інших часів, розповсюдженням інших ідеологій. А може, перемогла дослідницька жилка Володимира Ілліча, ученого, що прагнув наблизитися до істини. Спонукальні мотиви не важливі. Головне – результат. Генералові Пристайку вдалося заповнити немало прогалин, скоротити кількість спірних трактувань подій навколо «Матчу смерті».
Ця трагічна історія зацікавила мене ще в отроцтві й не відпускала все журналістське життя. У радянських сімдесятих до найтаємнішої сторінки київського футболу навіть підступитися не давали. Приятель і колега Арнольд Мельник, нащадок учасника подій-42 Михайла Мельника, всіляко підтримував мій інтерес до забороненої теми. Працюючи в газеті «Правда України», Арнольд, або просто Нуль, використовував неформальні приятельскі зв'язки, щоб допомогти мені проникнути до партійного архіву.
Генерал-лейтенант Володимир ПРИСТАЙКО (справа) і Георгій КУЗЬМІН відразу після закінчення футбольної зустрічі українських і німецьких журналістів, присвяченої пам'яті учасників так званого «матчу смерті» на тому ж таки київському стадіоні «Старт». Травень 2006 року.
Марно. Лід рушив за часів перебудови. Тоді з'явився доступ до газет періоду окупації Києва. А головне – перестали, нарешті, зберігати обітницю мовчання деякі зі свідків тих неоднозначних подій. Утім, я спробував копнути глибше. Для повноти картини – відштовхнутися від витоків появи нашої улюбленої гри в Києві і простежити за польотом шкіряного м'яча, поки він не затрепетав у сітці фатальних сорокових. Без відступів і перескоків в наші дні не обійшлося. Благо, історичні хроніки, усні розповіді і мемуари дозволяли спрямувати авторську фантазію в русло реальності.
До літа 1992 року перший варіант книги був готовий. Сам видати я її не зміг. Спонсорів не знайшов. Гіркий осад залишили байдужість і недалекоглядність бізнесменів, що опікали тоді київське «Динамо». Мова йшла не тільки про сенсаційне для тієї пори спростування непорушного міфу. Я вважав і вважаю так і досі: зрозуміти суть подій часів окупації неможливо без детального розгляду під мікроскопом і в телескоп усієї історії виникнення і розвитку вітчизняного футболу XX століття, без спроби умоглядно вдихнути атмосферу, в якій жили, любили і служили піонери зелених полів…
Мені пощастило вирости в середовищі завзятих уболівальників. На вулиці, як і всіх хлопців п'ятдесятих, мене чекав кирзовий м'яч. Удома і в гостях, на заздрість одноліткам, суцільні розмови про футбол. Від серйозних досліджень, історичних екскурсів до кумедних історій. Найближчий батьків друг, нападник знаменитої одеської футбольної команди «Січневець» і суддя всесоюзної категорії Микола Кривченя, як і чоловік маминої сестри дядько Котик, змалечку ліпили з мене футболомана. Дядько Котик тягав мене на всі матчі динамівців, розповідав байки про майстрів, яких я не встиг побачити в грі. Іронічний розповідач і тонкий знавець усього, що стосувалося футболу, Микола Кривченя шліфував ці відомості, доводячи їх до блиску. З мозаїки їх знань і переваг я складав свій футбольний узор.
Микола Васильович залишив щоденник, записи і рідкісні документи післяреволюційних і довоєнних часів. Мова в них йшла переважно про становлення одеського футболу. На берегах Чорного моря в 1920-х у команді «Січневець» розцвіла плеяда братів Кривчень, найзнаменитіший з яких – Олексій – дивовижно співав і став згодом народним артистом СРСР, солістом Великого театру, де в 1950—1960-х разом із Рейзеном і Петровим виконував усі басові партії. Але і про київські події трохи пізнішої пори було викладено на папері і повідано мені теж немало.
Микола Васильович тісно спілкувався з Щегоцьким, Махинею, Балакіним, Свиридовським, Мироновим, Волковим, Ідзковським, іншими футбольними «зубрами» Києва. Він був членом республіканської колегії суддів, засідань якої не пропускав. Усе це зробило дядька Колю, як я звик його називати, одним із джерел майбутньої оповіді. Джерелом незамінним, оскільки Кривченя чимало років працював головним інженером київського хлібозаводу № 1 і, природно, знав колегу Йосипа Кордика, що зіграв помітну роль у долі цілої групи майстрів футболу, що залишилися в окупованому Києві. Чудово пам'ятала Кордика і моя мама, Ольга Сергіївна, яка працювала напередодні війни і після повернення з евакуації інспектором з якості товарів хлібопекарської промисловості.
Такі життєві хитросплетіння розпалили мій інтерес до «Матчу смерті». Я забажав стати футбольним журналістом.
Далі – більше. Поступивши на вечірнє відділення філфаку Київського педінституту імені Горького, я опублікував декілька заміток в «Спортивній газеті» і на безмірне своє щастя потрапив туди на роботу як кур'єр. А через рік уже числився у відділі футболу.
У нашу вузеньку кімнату на другому поверсі Великої Підвальної № 36 любив заглянути на вогник Костянтин Васильович Щегоцький, що мешкав неподалік, – провідний форвард і капітан довоєнного київського «Динамо». Його ми слухали, роззявивши роти. Одного разу в 1970-му щуплий Щегоцький зіткнувся в редакційному коридорі з широкоплечим рудоволосим хлопчиною (рот до вух, обличчя у віспинах і веснянках), церемонно розкланявся з ним, а нам кинув:
– Хутчіше за тим хлопцем, беріть у нього інтерв'ю. Це ж майбутній київський Пеле, якщо не знаєте.
Ми не знали. Але здогадувалися, що рудоволосий центр нападу на прізвище Блохін, який тільки-но повернувся з першої зарубіжної поїздки у складі юнацької збірної СРСР, шитий не ликом, а вельми міцними нитками, якими раніше зшивали шкіряну оболонку футбольних камер. Віщун Щегоцький, як завжди в зрілі роки, мав рацію. Блохін в перекладі на португальську незабаром зазвучав серед радянських уболівальників, як Пеле, київський, український, всесоюзний Едсон Арантес до Насіменто…
Тинятися довгими редакційними коридорами, де ми і в настільний теніс умудрялися грати, і до новеньких співробітниць залицятися, було весело і повчально. Скільки відомих осіб траплялися назустріч! Акопов і Подольський, Колчинський і Людмирський, Теппер-молодший і Ошенков-старший, Мурашов і Щанов, Виставкін і Денисенко – всіх не перерахуєш, хоча треба було б.