– Хіба? Чому б то? – мовила вона. – Трохи честолюбства треба мати.
Вони стояли при вікні одне біля одного. Перед ними простиралася ніч, як безмежне темне покривало в срібних цятах. Вперше вони говорили не про абиякі речі. Він навіть узнав, що їй не подобається, а що захоплює; є деякі запахи, для неї болісні, її цікавили історичні книжки, вона вірила в сни.
Він порушив тему кохання. У ній будили співчуття ті страждання, що їх завдає пристрасть, а нице лукавство обурювало її; ця душевна відвертість так пасувала правильним рисам її прекрасного обличчя, що здавалося, ніби між ними є певна взаємозалежність.
Іноді вона всміхалася, на мить зупиняючи на ньому свій погляд. Тоді він відчував, як цей погляд проникає йому в душу, неначе яскраве сонячне проміння, що до самого дна пронизує воду. Він кохав її без якоїсь потаємної думки, не сподіваючись на взаємність, кохав до нестями; і в цьому німому захопленні, схожому на порив удячності, йому хотілось би вкрити її чоло зливою поцілунків. Тим часом якась внутрішня сила ніби підіймала його над самим собою; то було прагнення самопожертви, потреба негайно довести свою відданість, прагнення тим сильніше, що він не міг його вгамувати.
Він не поїхав разом з іншими гостями, Юссоне також. Вони мали повертатися в екіпажі; кабріолет уже стояв біля ґанку, коли Арну пішов до саду нарвати троянд. Він зв'язав букет ниткою; а що стебла були завдовжки неоднакові, він подлубався в кишені, повній всіляких папірців, витяг одного навмання, загорнув квіти, скріпив їх грубою шпилькою і розчулено підніс дружині.
– На, моя дорога, і вибач, що я забув про тебе!
Вона скрикнула: шпилька, недбало ввіткнута, уколола її, і вона пішла до себе в спальню. На неї очікували з чверть години. Нарешті вона вийшла, підхопила Марту і швидко сіла в екіпаж.
– А букет? – спитав Арну.
– Ні, ні! Не варто про нього турбуватися.
Фредерік кинувся за квітами; вона гукнула навздогін:
– Він мені не потрібний!
Але він хутенько приніс букет і сказав, що знову загорнув його в папір, бо квіти валялися долі. Вона засунула їх за шкіряний фартух навпроти сидіння, й екіпаж рушив.
Фредерік, сидячи поруч неї, помітив, що вона страшенно тремтить. Згодом, коли переїхали міст, Арну повернув ліворуч.
– Та ні! Ти помилився! – гукнула вона. – Треба праворуч!
Видно, вона була роздратована; все її хвилювало. Нарешті, коли Марта заплющила очі, вона витягла букет і кинула його за дверці, тоді, схопивши Фредеріка за рукав, другою рукою подала йому знак більше не говорити про це. По тому приклала до уст носову хусточку і вже не рухалась.
Два їхні супутники, які сиділи на передку, розмовляли про друкарню, про передплатників. Арну, неуважно правлячи, серед Булонського лісу збився з дороги. Далі їхали якимись вузькими алеями. Кінь ішов ступою; гілля дерев черкало відкидний верх екіпажа. В темряві Фредерік нічого не бачив, крім очей пані Арну; Марта лежала в неї на колінах, і він підтримував їй голову.
– Ви вже втомилися тримати її! – сказала мати.
– Ні! О, ні!
Повільно підіймалися хмари куряви; проїжджали Отейль; всі будинки були вже позачинювані; то тут, то там ліхтар освітлював ріг муру, а далі знову поринали в темряву; раптом Фредерік помітив, що вона плаче.
Що це – докори сумління? Якесь бажання? Ця печаль, причини якої він не знав, непокоїла його, як щось таке, що торкалося його самого; тепер між ними виник новий зв'язок, певна спілка; він спитав її якомога ласкавіше:
– Ви недобре почуваєтесь?
– Так, трошки, – відповіла вона.
Екіпаж котився, і жимолость та бузок, простягти віття за садові паркани, сповнювали ніч млосними пахощами. Рясні оборки її сукні закривали йому ноги. Фредерікові здавалося, що дівчинка, яка лежала між ними, зв'язує його зі всім її єством. Він нахилився до малої й, відгорнувши її гарне темне волосся, легенько поцілував чоло.
– Ви добрий! – сказала пані Арну.
– Чому ви так думаєте?
– Бо ви любите дітей.
– Не всіх!
Він більше нічого не сказав, лише простягнув до неї ліву руку й широко відкрив долоню, гадаючи, що й вона зробить те саме і їхні руки зустрінуться; потім йому стало ніяково, і він прийняв руку.
Незабаром вибралися на бруківку. Екіпаж поїхав швидше; газових ріжків ставало густіше – це був Париж. Перед будинком морського міністерства Юссоне зіскочив із передка. Фредерік вийшов із екіпажа тільки тоді, коли заїхали в двір; він притаївся за рогом вулиці Шуазель і незабаром помітив Арну, що повільно йшов у напрямі бульварів.
З наступного дня Фредерік на повну силу взявся до роботи.
Він бачив себе в залі суду зимового вечора, коли промова оборонця наближається до кінця, коли обличчя присяжних бліді, і під натиском збуреного натовпу тріщать перегородки; він промовляє вже чотири години, підсумовує всі свої доводи, висуває нові і з кожною фразою, з кожним словом, з кожним жестом чує, як ніж гільйотини, вже завислий над обвинуваченим, підіймається дедалі вище; потім бачив себе на трибуні палати депутатів, він – оратор, на чиїх устах порятунок усього народу; він топить супротивників своїми риторичними фігурами, розчавлює однією відповіддю; в голосі його чуються і громи, і музичні інтонації, іронія, пафос, гнів, велич. Вона також там, десь у натовпі, вона ховає під вуаллю сльози захоплення; потім вони зустрічаються; і вже ні розчарування, ні наклепи, ні образи не обходитимуть його, якщо вона скаже: «Ох, як чудово!» – і проведе по його чолу своїми ніжними пальчиками.
Ці образи, як маяки, сяяли на його життєвому обрії. Його збуджений розум став гнучкіший і міцніший. До серпня він замкнувся в себе вдома і склав останній іспит.
Делор'є, що на превелику силу підтягував його знову до другого іспиту в кінці грудня і до третього – в лютому, дивувався з його запалу. Ожили колишні надії. Через десять років Фредерік повинен стати депутатом, через п'ятнадцять – міністром. А чому ж ні? З його спадщиною, яка йому швидко дістанеться, він зможе спершу заснувати газету; це буде початком; а далі час покаже. Що стосується його, Делор'є, то він, як і раніше, мріяв про кафедру на юридичному факультеті і свою докторську дисертацію захистив так успішно, що заслужив похвали професорів.
Через три дні після нього Фредерік захистив свою. Перед від'їздом на канікули він вирішив улаштувати пікнік і тим самим завершити суботні збіговиська.
На тій гулянці в нього піднявся настрій. Пані Арну тепер була у своєї матері в Шартрі. Але незабаром він із нею зустрінеться знову і кінець кінцем стане її полюбовником.
Делор'є, саме цього дня допущений до ораторських вправ на набережній Орсе, виголосив промову, що була зустрінута гучними оплесками. Хоча звичайно стриманий, цього разу він підпив і за десертом сказав Дюссардьє:
– Ти – людина чесна! Коли я розбагатію, зроблю тебе своїм управителем.
Всі були щасливі. Сізі не думав закінчувати курсу; Мартінон для дальшого придбання досвіду збирався в провінцію, де його буде призначено помічником прокурора; у Пеллерена були наміри взятися до великої картини на тему «Геній революції»; Юссоне на тім тижні мав читати директорові театру Відпочинок сюжет п'єси і в успіхові не сумнівався.
– Побудову драми буде схвалено! Пристрасті – досить я вже тертий, щоб на них розумітися; а що стосується дотепності – то це мій фах!
Він підстрибнув, став на руки й кілька разів пройшов навколо стола.
Ця хлоп'яча витівка не розвеселила Сенекаля. З пансіону, де він служив, його витурили за те, що він одлупцював якогось дворянського синка. Терплячи все більші злидні, він винуватив у тім суспільний лад, проклинав багачів; свої почуття він виливав перед Режембаром, дедалі більше розчарованим, засмученим, вередливим. Громадянин удався тепер до бюджетних справ і звинувачував камарилью в тому, що вона втрачає в Алжирі мільйони.