Він діставав із Німеччини або Італії картину, куплену в Парижі за півтори тисячі франків, і, пред'явивши на неї накладну на чотири тисячі, перепродував її з люб'язності за три з половиною. Одне з його звичних шахрайств супроти художників полягало в тому, що він вимагав у них на додачу до їхнього полотна невеличку копію, мовляв, щоб зробити з неї гравюру; копію він щоразу продавав, а гравюра ніколи не з'являлася. Тих, котрі скаржилися, що це експлуатація, він у відповідь лише поляскував по животу. Зрештою, Арну був дуже милий чолов'яга, він щедро частував сигарами, «тикав» незнайомим, а вже коли захоплювався якимось твором або людиною, то, ні на що не зважаючи, стояв на своєму, виявляючи ревну турботу, не скупився на статті, на реклами. Він вважав себе вельми чесним і, відчуваючи потребу відкрити комусь душу, простосердо розповідав про всілякі свої непорядні діла.
Одного разу, щоб допекти колезі, котрий, заснувавши газету, також присвячену малярству, влаштував з тієї нагоди пишний банкет, Арну попросив Фредеріка написати в його присутності, незадовго до призначеної години, листи всім запрошеним, що банкет відкладено.
– Адже це не заплямує честі, розумієте?
І молодикові забракло духу відмовити йому в послузі.
На другий день, зайшовши разом із Юссоне в контору Арну, Фредерік помітив, як у дверях (тих, що виходили на східці) майнув поділ сукні.
– Тисячу вибачень! – сказав Юссоне. – Коли б я знав, що тут жінки…
– О! Це моя дружина, – відповів Арну. – Вона, проходячи мимо, зайшла на хвилинку.
– Невже? – мовив Фредерік.
– Так, так, і зараз повертається додому.
Розкіш довколишнього раптом зникла. Те, що було, як Фредерікові здавалося, розлите тут на всьому, щезло, чи скорше, його ніколи й не було. Він відчував безмірне здивування і нібито біль зради.
Арну, порпаючись у шухляді, посміхався. Може, з нього? Прикажчик поклав на стіл паку вогкого паперу.
– Ага! Афіші! – вигукнув торговець. – Не скоро виберусь я сьогодні обідати!
Режембар узявся за капелюха.
– Що, ви залишаєте мене?
– Сьома година! – відповів Режембар.
Фредерік пішов за ним.
На розі вулиці Монмартр він озирнувся, глянув на вікна другого поверху і подумки посміхнувся з жалю до себе, згадуючи, з якою любов'ю він так часто дививсь на них. Де ж вона живе? Як зустрітися з нею тепер? Самітність, безпросвітна, як ніколи, знову простерлася довкола його бажань.
– Підемо попробуємо? – спитав Режембар.
– Чого попробуємо?
– Полинівки.
І, поступившись перед наполегливими проханнями, Фредерік дав затягти себе в «Бордоський шиночок». Тим часом, як його супутник, спершись ліктями на стіл, роздивлявся карафку, Фредерік кидав поглядом навсебіч. Раптом він помітив на тротуарі Пеллеренову постать; він хапливо забарабанив у шибку; не встиг художник сісти, як Режембар запитав, чому його більше не видно в «Художньому промислі».
– Хай я лусну, якщо моя нога туди ступить. Він – справжня тварюка, міщанин, нікчема, шахрай!
Ця лайка була приємна розгніваному Фредерікові, проте й діймала його, бо йому здавалося, що вона певною мірою торкається й пані Арну.
– Що ж він вам накоїв? – спитав Режембар.
Замість відповіді Пеллерен тільки тупнув ногою і гучно засопів.
Він тайкома займався деякими ділами, наприклад, малював кольоровим олівцем портрети або підробляв твори великих майстрів, збуваючи їх недосвідченим аматорам; а що ті роботи принижували його, то він здебільша волів про них мовчати. Але «ницість Арну» допекла йому до живого. Він вилив душу.
На замовлення, яке Арну зробив у присутності Фредеріка, художник приніс дві картини. І крамар дозволив собі критикувати їх! Він ганив композицію, колорит і рисунок, надто рисунок, коротше кажучи, нізащо не хотів їх брати. Тож Пеллерен, змушений тим, що вийшов термін векселя, збув їх євреєві Ісааку, а за два тижні Арну, той самий Арну, продав їх якомусь іспанцеві за дві тисячі франків.
– Ні на су не дешевше. Яка підлість! І до того ж, сто чортів, не єдина підлість! Не сьогодні-завтра ми ще побачимо його на лаві підсудних.
– Ну, це ви вже перебільшуєте, – несміливо сказав Фредерік.
– Отакої! Перебільшую! – вигукнув художник, щосили вдаривши кулаком по столі.
Його лють вернула юнакові самовпевненість. Звісно, можна було б триматися пристойніше; однак якщо, на думку Арну, ті двоє полотен…
– Нікчемні? Кажіть далі! А ви ж їх бачили? Ви на малярстві тямитесь? Бо ж знаєте, мій хлопче, я дилетантів не визнаю!
– Ну, це мене й не обходить! – мовив Фредерік.
– То чого ж ви заступаєтесь за нього? – холодно спитав Пеллерен.
Молодик промимрив:
– Та… тому, що він мій друг.
– Ну й поцілуйте його за мене! На добраніч!
І художник, геть розлючений, пішов, і не подумавши, ясна річ, розрахуватися за вечерю.
Фредерік, захищаючи Арну, сам себе переконав у його правоті. Він так захопився своїм красномовством, що відчув ніжність до цієї розумної й доброї людини, на яку його ж друзі зводять наклепи і яка тепер працює сама-одна, всіма покинута. Фредерік не опирався дивному бажанню зараз же побачити Арну. Через десять хвилин він уже відчиняв двері крамниці.
Арну разом із прикажчиком складав величезні афіші до виставки картин.
– Чи ти ба! Яким вітром вас принесло знову?
Це звичайне питання спантеличило Фредеріка, і, не здобувшись на відповідь, він спитав, чи, бува, не знайшовся його записничок, маленький записничок в синій шкіряній оправі.
– Той, у якому ви ховаєте листи від жінок? – сказав Арну.
Фредерік зашарівся, як дівчина, і став захищатися, відхиляючи такі припущення.
– Тоді, виходить, власні вірші? – напосідав Арну.
Він перебирав розкладені зразки, обмірковував їхню форму, колір, облямівку, і Фредеріка все більше дратував його зосереджений вигляд, а надто руки, що совгали по афішах, величезні ручиська, трохи пухлі, з пласкими нігтями. Нарешті вставши, Арну сказав: «Ось і все!» – і фамільярно взяв його за підборіддя. Така безцеремонність не сподобалася Фредерікові, він позадкував, потім переступив поріг, останній раз у житті – як він думав. Навіть і на саму пані Арну, здавалося, поширювалась оця вульгарність її чоловіка.
Того ж таки тижня дістав він листа, в якому Делор'є повідомляв, що приїде в Париж наступного четверга. І Фредерік з новою пристрастю вернувся до цієї прихильності, міцнішої й шляхетнішої. Така людина варта всіх жінок. Тепер йому будуть не потрібні Режембар, Пеллерен, Юссоне – ніхто! Щоб ліпше влаштувати свого друга, він купив залізне ліжко, друге крісло, поділив на двох свою постільну білизну; і в четвер уранці вже одягався, щоб їхати зустрічати Делор'є, аж тут задзеленчав біля дверей дзвоник. Увійшов Арну.
– Тільки два слова. Вчора прислали мені із Женеви чудову форель; ми розраховуємо на вас, сьогодні рівно о сьомій… Вулиця Шуазель, будинок двадцять чотири «Б». Не забудьте!
Фредерік змушений був сісти. Коліна його дрижали. Він повторював: «Нарешті! Нарешті!» Потім написав до свого кравця, капелюшника та шевця і відправив ці три записки трьома посильними. В замку клацнув ключ, і з'явився воротар із дорожньою корзиною на плечах.
Побачивши Делор'є, Фредерік затремтів, мов жінка, яку з полюбовником несподівано застав її чоловік.
– Що тебе так вразило? – спитав Делор'є. – Адже ж ти, певно, дістав мого листа?
Фредерікові забракло сили збрехати.
Він розкрив обійми й кинувся йому на груди.
Тоді клерк розповів свою історію. Його батько відмовився дати звіт про опікунство, гадаючи, ніби необхідність у тому відпала з огляду на десятирічну давність. Однак Делор'є, добре обізнаний із судочинством, кінець кінцем вирвав усю материнську спадщину, чистих сім тисяч франків, що були тут, при ньому, в старенькому гамані.
– Це в запас, про чорний день. Завтра ж уранці треба подумати, куди вкласти гроші, та й самому влаштуватися.